За сім років – сім книжок

Валерій  Зарічук народився  і виріс у мальовничому селі Новопетрівка Роздільнянського району. Село дарувало йому життя і мову, яка лунала в дитинстві. Він радий, що не згубив її, а назавжди зробив своєю спадщиною.

Після служби в армії Валерій Олександрович закінчив філологічний факультет Тираспольського державного педагогічного інституту ім. Тараса Шевченка, згодом – Київський державний інститут іноземних мов. Працював учителем української, російської та німецької мов, викладав українську, російську та зарубіжну літературу. Він член Національної спілки журналістів України. Його новели, статті, ліричні поезії друкувалися в обласній та республіканській пресі.

Протягом 2016-2022 років вийшло сім історикокраєзнавчих книжок нашого земляка: «Хліб-сіль на вишитому рушникові» (2016 р.), «На мигаївських хуторах» (2017 р.), «Повертай шляхи, козаче, до рідного краю» (2018 р.); «Моя Батьківщина – Україна» (2018 р.) , «Гордість Великокомарівки – це її люди» (2019 р.), «Гордість Новопетрівки – це її люди» (2021 р.), «У рідному краї лиш відверто душею співаю» (2022 р.).

У книжці «Хліб-сіль на вишитому рушникові» представлені нариси з історії виникнення населених пунктів та розвитку культури українців, євреїв, німців, молдован, болгар, котрі проживають на території нинішнього Причорномор’я, починаючи з прадавніх часів і до сьогодення.

До книжки  «Моя Батьківщина – Україна» увійшли його кращі художні та краєзнавчі твори. Природна ліричність, виразність художніх деталей, емоційність, глибокі філософські роздуми про наше призначення, про зв’язок поколінь, історична минувшина  – ці риси характерні його творам. Усі вони пронизані ніжністю, теплотою, прозорістю почуттів. У них і степ, і вишні, і гіркі полини крем’янистих схилів славнозвісного Кучургану. У цих творах письменник відстоює Красу і Добро, а це не так і легко у нашому світі. У книзі є розділ «З іменем Кобзаря», присвячений життю і творчості Т.Г. Шевченка під час засланні засланні у Новопетрівському укріпленні на пів острові Мангишлак.

У книжках «На мигаївських хуторах», «Повертай шляхи, козаче, до рідного краю», «У рідному краї лиш відверто душею співаю», «Гордість Великокомарівки – це її люди», «Гордість Новопетрівки – це її люди» Валерій Зарічук розповів про населені пункти Мигаї, ст. Мигаєве, Три Криниці, Залізничне , Савицький, Вербани , Новоборисівка, Поплавка, Тятри, Великомарівка, Новопетрівка та ін. Спираючись на архівні документи, спогади старожилів, численні статті з газет та книжок, автор відтворив визначні події, щ о відбувалися у цих населених пунктах протягом багатьох років. Краєзнавець з любов’ю змалював людей, які жили і живуть на його рідній землі.

Пропонуємо увазі читачів декілька уривків з творів Валерія Зарічука.

Життя як один день…

Зачаровано дивлюсь я на діда, який сидить у густій тіні розлогого дуба і обідає. На білому рушникові – окраєць домашнього хліба, поряд – дрібка солі у полив’яній сільничці.

…Старий завмирає зі шматком хліба в руці, він увесь там, у чарах невимовно прекрасних звуків чаруючої пісні, яка долітає від шляху:

Ой, при лузі, при лужку,

При широкім полі,

При великім табуні

Кінь гуляв на волі…

– Скільки ж вам років, діду?

Він мовчить: ще слухає. А потім з непідробним інтересом перепитує:

– Скільки, питаєш, живу? Багато, ой, багато. А все, любий, як один день,як ось ця пісня. Чуєш? Скільки їй років? До мене була, у мені живе і після мене житиме…

Від когось я чув, що старому вже вісім десятків. Так це чи ні – не знаю, він для мене – як жива легенда, як ця пісня на шляху – вічний, і завжди молодий.

«На заході» (уривок)

Пісні над Кучурганом

Народився я і виріс у селі Новопетрівці. Село не ховало від мене ні своїх свят, ні буднів ні радості, ні драм. І я нетерпляче всотував їх, по-селянськи ними наповнювався. Мені і сьогодні думається, що якби нічого не довелося бачити, окрім рідного села, то вистачило б і цього, аби розповісти усім про людську душу і про те, чим вона живе.

Невимовно прекрасні пісні я слухав у дитинстві. За городами, вздовж річки Кучурган, зеленіло овочеве колгоспне поле. Тут жінкиколгоспниці збирали вирощений врожай. Після денної важкої праці, надвечір, вони починали співати задушевні українські народні пісні. Через них вони передавали то велику тугу, то помолодецьки буйну радість, то вогненний порив люблячого серця. І летів я з ними, з піснями, над рідними полями, перелісками, ставками…

Кожне літо за моїм селом, біля річки Кучурган, таборували цигани. В’їжджали декілька фір. На вигнутих ліщинових дугах тріпотіли різнобарвні верети. Табір ставав на постій, розклавши свої намети, до першого зазимку. Ми, хлопчаки, збирали збіжжя і міняли в циган на кульки, свищики – півники та курочки, випалені з глини. А ввечері ходили до них у табір. Біля вогнища слухали, як грали гітари і скрипка, як линули по всій долині кургану циганські пісні.

 «Ось воно життя, частка якого є і моє дитинство…» (уривок).

Наш кор.