Маріуполь – Роздільна: довгий шлях родини Істратових

Маріуполь – місто на Азовському морі. До війни сучасний, розвинутий, затишний і… зруйнований, обпалений, моторошний після того, як на маріупольську землю ступила нога російського окупанта. Це місто трудівників виховало не одне покоління металургів, розширювалось та примножувало свої здобутки. Металургійний завод «Азовсталь» з повним циклом виробництва – одне з найпрогресивніших підприємств України – постійно поповнював свої лави новими спеціалістами та робітниками.

Туди у далекому 1973 році, одразу після служби в армії, був направлений герой нашої статті Олександр Істратов. Він пройшов шлях від оператора, вальцівника, майстра, заступника начальника відділу планування та контролю затрат до заступника головного бухгалтера комбінату. Віддавши майже сорок років свого життя роботі на «Азовсталі», Олександр пішов на заслужений відпочинок. Здавалося б, що ще робити на пенсії, як не радіти досягненням дітей, бавити онуків, відпочивати на узбережжі Азовського моря з друзями. Але усі плани зруйнувала жорстока, кровопролитна війна, розв’язана російською федерацією в Україні. З цієї миті змінилося усе. Про це детальніше у матеріалі.


Перший день війни

Війна зустріла Олександра, його дружину Аллу та двох онучок Яну та Аллу у власній квартирі однієї з багатоповерхівок у центрі Маріуполя. Ось, як згадує Олександр 24 лютого: «Перші бомбардування Маріуполя почалися приблизно о 4­й ранку. Люди прокидалися від струсу землі, працювали «Гради». Всі були на ногах і в нашій квартирі. Заспокоювали себе тільки однією думкою: «Як і 2015 року – постріляють декілька хвилин і перестануть. Як же ми всі помилялися!

Розбудили дівчаток, почали збиратися, дуже вже близько лунали вибухи! На цьому наполягали й діти. Легко сказати – виїжджайте! Своїм ходом – небезпечно, автобуси до Одеси не ходять (перевіряли), поїзд, якщо й буде – то тільки ввечері, та й невідомо, чи буде можливість сісти на нього?! Поблизу бомбосховища не було. Залишався один варіант – спуститися у підвал гаража, благо він недалеко від будинку і там можна сховатися від бомбардувань. На тому й зупинилися. Спорудив у підвалі декілька спальних місць, включив обігрівачі, запаслися водою, харчами. Без особливого комфорту, але терпимо. Все з тією ж надією, що невдовзі все це закінчиться. Ніхто не міг подумати, що в цьому підвалі нам доведеться прожити довгих і жахливих 25 діб».

Читайте також: Юлія Солнопьок: «Люди добрі, надворі війна!»


Життя у гаражі

Вже на другий день зникло електропостачання, обірвався телефонний зв’язок, наступні ночі пройшли в холоді та при свічках. У пошуках зручнішого укриття, де було світло та опалення, перебралися до бомбосховища, але, враховуючи велику кількість людей, які вже там перебували («там був суцільний хаос»), прийняли рішення повернутися до підвалу свого гаража. Як виявилось, гаражні споруди, що стояли попереду і позаду гаража Олександра, були розбиті вщент, його – дивом вцілів. Молодшу онучку Аллу забрав до себе батько, в будинку якого теж було доволі надійне укриття. Олександр з дружиною, онучкою Яною та кішкою Софією облаштовували життя у підвалі гаража.

Обстріляний вхід у гараж, де знаходився тимчасовий прихисток родини Істратових.

За декілька днів навчилися розпізнавати звуки пострілів військової техніки, вимальовувався певний графік бомбардувань. Так, щодня, близько 7­ї ранку, повз дах гаража пролітав літак­розвідник, за ним слідували потужні вибухи, які тривали протягом дня з невеликими перервами. Саме так проходив день за днем.

Готували їжу та гріли воду на мангалі у сусідньому гаражі. Зазвичай у «підвальному» меню були макарони та картопля: смажена, варена, у мундирах. Неабияк рятували зимові заготовки: огірки, томати, салати.

Між пострілами Олександр, разом із 16­річною Яною (дідусь брав її, коли було більш­менш спокійно, адже вона дуже на цьому наполягала) пробиралися до своєї квартири, щоб набрати ще теплих речей, продуктів, води. В перші дні навіть вдавалося знайти відкритий магазин, щоб запастися найнеобхіднішим.

– Щоразу, виходячи з гаража, необхідно було дуже пильнувати. Інколи складалося таке враження, що сафарі відкрите саме на тебе: коротка перебіжка – вибух попереду, ще одна перебіжка – вибух позаду. І так кожні 100 кроків. Від мінного свисту закладало вуха. Дорога була щільно перерита свіжими вирвами, пошкоджена кабельна лінія, навкруги – шматки металу, інколи – трупи людей…

Вже на четвертий день обстрілів зачепило багатоповерхівку, в якій була квартира Олександра. Спочатку вони там наводили лад, прибирали, заклеювали вікна. Потім зрозуміли, що все це даремно. Ситуація з кожним днем погіршувалась. Олександр перестав брати онучку із собою, адже ставало все страшніше.


Знайомство з військовими

Згодом у багатоповерхівці свої позиції розташували наші військові.

– У моїй кімнаті (а її вікна з видом на море і селище Ляпіне) на робочому столі стояв кулемет, а для зручності під нього підкладали книжки з моєї бібліотеки, яку я збирав майже сорок років. Боляче різонуло, коли це побачив. Особливо шкода було 30­томник Івана Франка, повне зібрання творів Бориса Акуніна, близько 40 збірок моїх друзів із Західної України. Ноутбук та готові матеріали моєї нової поетичної збірки українською поклав до сейфу в надії, що вціліють. Зціпивши зуби, розуміючи, що на дворі війна, і сьогодні головне врятувати своє життя та життя рідних, а все інше можна відновити, покинув квартиру.

12 березня у помешкання Олександра (а це VII поверх) піднятися вже було неможливо – воно палало, згоріло вщент все, що його наповнювало. Коли пожежа вщухла, але залишилась міцна конструкція з бетону, Олександр знову навідався до квартири і побачив навколо лише купи попелу та обгорілих залишків меблів. Не знайшов він й слідів металевого сейфу, в якому зберігався ноутбук та матеріали нової поетичної збірки.

16 березня, коли було здійснено потужний авіаудар по будівлі Маріупольського драматичного театру, територією, що навколо гаража та будинку Олександра, вже курсували російські військові. На одному з будинків, що поруч, вивісили прапор так званої днр, але не надовго (його помітили та збили наші захисники). Згодом на іншій будівлі встановили російській триколор. Цього ж дня відбулась перша зустріч Олександра Івановича з військовими противника. Вони запропонували йому і рідним надіти білу пов’язку та їхати з міста. Він відмовився, адже розумів, що евакуація буде здійснена аж ніяк не у бік України. Надягати білу пов’язку (а наші військові попереджали: у кого побачать білу пов’язку, битимуть на ураження) – теж відмовився, на що військові відреагували спокійно. Наступні непрохані «гості» були дещо жорсткішими та не стали з Олександром церемонитись. Наполегливо наказали забиратися з гаража разом з родиною. Їм нічого не залишалось, як слідувати наказу.

Обпалена квартира Олександра після нищівних ракетних ударів.

– Роздумувати часу не було, ми закрили гараж і вирушили до місця евакуації. Правда, довелося придумати щось подібне до білих пов’язок, щоб убезпечити хоч тут себе. За гаражами шлях лежав до селища Ляпіне. Зійшли вниз і побачили таку картину: вся вулиця захаращена військовою технікою з символікою Z, з такими ж написами вільно пересувається будь­який цивільний транспорт. Танки, БТРи, БМП, інша військова техніка стояли біля кожного двору. Ми з Яною йшли попереду, дружина відставала, адже не зовсім добре почувалася. А йти довелося, як з’ясувалось, до селища Піонерське, а це кілометри зо три. У Піонерському був евакуаційний пункт, де на порятунок очікували сотні людей з речами, маленькими дітьми, домашніми улюбленцями.

Домашня улюблениця – кішка Софія, яка долала всі негаразди разом зі своїми господарями

Куди повезуть – ніхто не знав. Автобусна черга підійшла приблизно о 17­й годині. О 18.00 були вже в раніше окупованому Новоазовську. Розмістили нас у школі № 1, у центрі міста, поруч з райвиконкомом. Прийняли непогано, після реєстрації опинилися в класних кабінетах. Нам поталанило: в одному класі – тільки дві сім’ї: нас троє та сімейна пара працівників «Азовсталі». Після 25 діб у холодному підвалі, без світла, зв’язку – тут було все. Турбувало одне: де онучка Алла і що з нею. Як потім з’ясувалось, вони були евакуйовані разом з нами, але їх одразу відправили в Таганрог, у росію. А ми залишались у Новоазовську. На цьому і закінчилася наша 25­та доба поневірянь і ми вперше заснули в незвичній тиші та теплі, – розповів наш співрозмовник.


Повернення у Роздільну

Потім був довгий час евакуації: Докучаєвськ, Таганрог, Пенза, Москва, Псков, Кишинів. У Москві до них приєдналася й онучка Алла. І лише 17 червня Олександр Іванович, разом із дружиною Аллою, онучками та кішкою Софією добралися до кінцевої точки – м. Роздільна. Сьогодні вони – внутрішньо переміщені особи, які були вимушені покинути свою рідну оселю та повернутися до Роздільної. Спитаєте: чому повернутися? Тому що дитинство Олександра пройшло саме у нашому місті, аж до служби в армії. Тут закінчив школу № 2, одружився зі своєю однокласницею, а вже потім вони переїхали до Маріуполя будувати своє спільне життя. У Роздільній живе його донька Наталія, залишилася батьківська хата дружини.

Олександр Істратов з дружиною Аллою та онучками Яною та Аллою, м. Кишинів – передостанній пункт довгого шляху в Україну

Всі події, які відбувалися з його родиною, Олександр занотовував заради пам’яті про щасливе життя в Маріуполі і як все змінилося після вторгнення «асвабадітєлєй». Непростим був шлях евакуації з Маріуполя. І про це наш співрозмовник теж планує розповісти широкому загалу. До речі, пан Олександр має хист складати свої думки та пережиті історії у вірші та прозу. За часи роботи на металургійному заводі неодноразово друкувався у заводській багатотиражці «Азовсталець». У 2008 році Олександр Іванович видав свою першу збірку поезій та прози «Первые шаги».

Вони врятувалися. Але в Олександра Івановича й досі залишилися незагоєні рани. Адже син Сергій – військовий­прикордонник потрапив у полон, зв’язку з ним немає. За словами пана Олександра, він знаходиться десь у росії, очікують на обмін полоненими. А ще болить серце Олександра за онучку Олександру, як вже рік перебуває на лікуванні в Ізраїлі та перенесла за цей час 20 операцій.

Читайте також: Допоможемо маленькій Саші

Ми ж бажаємо нашому герою дочекатися якнайшвидшого повернення додому сина, найскорішого одужання онучки та добробуту його сім’ї. України обов’язково переможе!

 

P.S. Далі плануємо публікувати «Хроніки випаленого міста» Олександра Істратова.

 

Наталія Буковська

 

Коментарі

  • Людмила

    Информация очень интересная. Сейчас это очень популярное заведение pin up игровые автоматы , ориентированное на игроков со всего мира.

  • Анжелика

    Спасибо ценная информация. Сколько ремонт стиральных машин обходится мне сказал мастер после диагностики, цена адекватная.

  • Максим

    Спасибо ценная информация. Сайт pin up онлайн казино имеет стильный дизайн и интуитивно понятный интерфейс, потому даже начинающий игрок быстро находит нужные разделы.

  • Карина

    Спасибо за информацию буду знать. Если кому-то понадобятся стеллажи на заказ – могу порекомендовать эту фабрику, качество на уровне.

Залиште свій коментар