ВІЙНА і діти… Ці два поняття зовсім не сумісні, як небо і земля, як чорне і біле… І все це відбувається зараз, у ХХІ столітті, на нашій рідній землі. Гинуть діти, гинуть наші славні захисники, гинуть дорослі… Страшне слово «війна» увірвалося в життя українців 24 лютого 2022 року. А до цього першими відчули на собі жахи війни жителі Донбасу у 2014 році.
Місто Щастя. Така собі оаза на сході України, в Луганській області. Компактне містечко енергетиків, які працювали на Луганській ТЕС, оточене водоймами, хвойними та листяними лісами… Живи і радій! До речі, це моє рідне місто, де минуло моє щасливе дитинство, звідки я поїхала до Одеси вступати у виш та й залишилася жити на Одещині з чоловіком та дітьми.
Щороку їздила в Щастя, навідувала батьків і сестру Світлану з родиною. Була там і в травні 2014 року (у мами 8 травня – день народження). Зазвичай, їздила влітку, а тоді, через нестабільну ситуацію в країні, вирішила поїхати у травні. Саме у ці дні там проходив так званий «референдум». Мої рідні не брали участь у цьому фарсі.
У місті відчувалась якась напруга: привіт – здоров, ходив голосувати… І все. Ніхто не торкався цієї теми глибше, не обговорював політику… Це був останній мій приїзд на батьківщину саме поїздом Одеса – Луганськ і в зворотному напрямку.
Трохи відхилилася від теми. Адже хочу розповісти про дитину сьогоднішньої війни. До речі, моя мама – дитина війни, а зараз її онука Інна – теж дитина війни. Вона 2014 року мала йти в перший клас у Щастинську школу. А перед цим був випускний у садочку. Мама дівчинки зробила все можливе, аби її донька почувалася принцесою на цьому святі: і гарна зачіска (а волосся у Інни довге-довге), і чарівна сукня… Все було прекрасно!
І все це перекреслила війна, яка розпочалася на Донбасі далекого 2014 року… Місто Щастя наші військові тримали всі ці 8 років під своїм контролем. І саме воно було першим на шляху ворога при переправі через річку Сіверський Донець і часто-густо йому діставалося від «брата», коли він гатив по мирному населенню, по мирному українському містечку. Багато будинків було зруйновано, багато людей евакуювалося, багато земляків загинуло.
Мама Інни вирішила привезти дитину до мене, аби тут у мирі та спокої першоклашка розпочала свою дорогу у Країну знань. Добре прийняли дівчинку в класі, оточили увагою і однокласники, і перша вчителька. Начебто, все добре. Але ж мама за тисячу кілометрів від доні! І щовечора після телефонної розмови з мамою Інна плакала, а ми всією родиною намагалися її розрадити. Але яка може бути розрада, коли (так вже сталося, що мама ростила дитину одна, поруч були лише дідусь і бабуся) рідна людина, з якою майже всі дитячі роки жодного разу не розлучалися, тепер так далеко і в небезпеці. Але Світлана намагалася раз на місяць-два приїздити до Роздільної, аби побачити свою улюблену донечку. І дорога ця займала набагато більше часу (бо доводилося їхати на маршрутці до Харкова, а з Харкова до Одеси поїздом) і коштувала набагато дорожче, ніж до 2014 року, коли був прямий поїзд Одеса – Луганськ. Як це було давно, наче в минулому житті…
Зв’язок мами з дитиною був настільки міцний, що одночасно в обох, які були на відстані тисячу кілометрів одна від одної, раптом сталися фізіологічні неприємності (не хочу писати про це докладніше). Але якщо б мені про це розповів би хтось інший, я б не повірила, що таке взагалі можливе.
Світлана працювала у продовольчому кіоску. Одного разу ворог поцілив по магазину, розташованому недалеко, а осколки побили кіоск. Сестра швидко закрила його і побігла під обстрілами додому. Коли вона все це розповідала по телефону мені, страх і відчай заполонили мою душу. Під час загострення військових дій Щастю діставалося найпершому, але, попри все місто жило, електростанція працювала, дещо скоротивши виробничі потужності. Це тривало всі ці 8 років. І поки у нас співали пісень і «салютували» у новорічну ніч, щастинці засинали іноді під канонади пострілів чи прокидалися серед ночі від вибухів.
На зимові канікули мама вирішила забрати доню додому, аби разом зустріти Новий рік, бо ж відомо, як рік зустрінеш, так його і проведеш. Та у ворога були свої плани, і майже весь час перебування Інни в Щасті вона з бабусею просиділа в коридорі на складених до купи стільцях, бо це було найбезпечніше місце в квартирі. Відчайдушний дідусь, якому на той час було складно пересуватися через проблеми з ногами, не «зраджував» своїй спальні, лише накривав голову подушкою, коли було занадто гамірно. А Світлана весь цей час працювала, адже необхідні були кошти для проживання родини в Щасті, та й доні необхідні були гроші.
До речі, коли мама привезла дитину до мене, ми звернулися до відділу соціального захисту з питанням, чи можна отримати якусь допомогу на дитину-переселенку. Нам відмовили, адже мама не перебувала тут разом з дитиною. Спробували звернутися до інших можновладців, але і там нам відмовили. Недарма кажуть – ситий голодного не розуміє. Довелося Світлані крутитися, як білка в колесі, щоб дитині нічого не бракувало.
У травні 2015 року помер батько, а я навіть не змогла поїхати на похорон, бо у Щасті було неспокійно. Звичайно, неспокійно весь цей час було не тільки в моєму рідному місті, а й по всьому Донбасі. Але душа боліла і болить за рідних, за «поранене» Щастя… І весь цей час прилітало по місту раптово, без будь-яких сирен, і по житлових будинках, і по лікарні, і по електростанції… І весь цей час велися якісь перемовини, але, як кажуть, поговорили – побалакали, сіли і заплакали. А люди призвичаїлися до такого життя і молили Бога, аби не було гірше. А наші славні захисники всі ці 8 років захищали місто від ворога.
Влітку 2015 року Інна повернулася додому, до мами. Почалося більш-менш мирне, якщо можна так сказати, життя. Навідувала і я Щастя всі ці роки. Планувала і влітку 2022 року поїхати до мами, до сестри… Але клятий ворог зруйнував плани усіх українців, вирішивши поставити нас на коліна. І якщо про повномасштабну війну більша частина українців дізналася 24 лютого, то в Щасті її пекельний подих відчули десь за тиждень.
Неспокійно стало в місті. З боку так званої лнр почали гатити по місту, по електростанції… Світлана зателефонувала мені і сказала, що хоче відправити Інну до мене, поки не стане спокійніше, десь на тиждень… І вже 23 лютого ми зустрічали Інну в Одесі на вокзалі. Приїхала дитина з одним рюкзачком, бо ж мама відправляла ненадовго… І це ненадовго затягнулося… І вже 8 клас Інна закінчувала в Роздільнянському НВК № 1. Розпочався новий навчальний рік і 9 клас у школі-гімназії.
Дещо легше тітці в тому плані, що 15-річна дитина вже розуміє ситуацію, може контролювати свої почуття, вже немає тих сліз, які вона проливала в першому класі. Та все одно тяжко на душі і у мами, і у доці. Інна – дівчинка комунікабельна, швидко знайшла собі друзів серед однокласників («однокли» так називає себе молодь). Вони частенько ходять гуляти разом. Звичайно, іноді виникають якісь непорозуміння серед підлітків. Та все ж, я рада, що у Інни є друзі тут, у Роздільній.
Не солодко зараз моїй сестрі Світлані, яка проживає нині в Щасті. Ще донедавна була жива мама, за якою Світлана доглядала. А третього листопада наша найрідніша людина, наша мама пішла у Вічність. Мене, на жаль, не було поруч, я не змогла провести її в останню путь. Все це лягло на плечі моєї сестри…
Не можу зараз писати про подробиці життя Світлани в окупації. Але їй дуже складно, і моя душа не на місці. Та все ж таки віримо в наші Збройні Сили, віримо, що наші мужні воїни виб’ють тих клятих орків з нашої неньки України, що ця «безунітазна» недонація, на чолі зі своїм ганебним бункерним чудовиськом, понесе гідну кару за всі свої злодіяння, заподіяні на території нашої суверенної держави. І повернеться дитина до мами… І все буде Україна! А я поїду на свою малу батьківщину щойно переможемо цих тварюк. І нехай це станеться якнайшвидше!!!
Лариса ЗАБЛУДНЯК
