КОЖНА історія про загиблого земляка-Героя – це суцільний біль і смуток рідних, друзів, знайомих. Особливо крається серце матері, коли розповідає про свого сина. Спочатку вона чекає омріяну дитину, потім радіє першому слову, першому кроку, іноді не спить ночами, коли дитина хворіє, радіє, коли вона стає на ноги і обирає гідний шлях у житті. І тут якась людиноподібна істота вирішує, що має право залізти своїми брудними чоботами на чужу територію, вбивати жителів чужої країни, руйнувати міста і села. Та не так сталося, як гадалося. Українці постали проти клятого ворога, захищаючи рідну землю від орків, навіть ціною власного здоров’я і життя.
Галина Ситнікова, мати Дмитра
Галина Ситнікова, мати Дмитра Дмитро Ситніков, житель с. Виноградівка Лиманської селищної територіальної громади, народився 12 серпня 1992 року. Після закінчення Степової школи вступив у Степовий аграрний ліцей, аби навчатися механізаторській справі.
Мати Галина береже вирізки з газети «Вперед», де написано про її сина: ось він найкращий за професією у щорічному конкурсі, ось він учасник «Багатирських ігор», що проходили в ліцеї, тощо. Під час навчання Дмитро отримав чимало грамот і медалей, бо захоплювався ще й футболом. А у 2008 році він став одним з кращих комбайнерів під час жнив, намолотивши 365 тонн збіжжя. Тоді він працював у виробничому сільськогосподарському кооперативі «Україна».
Андрій Ситніков, брат Дмитра
Андрій Ситніков, брат ДмитраПотім була служба в армії у військах ПВО, згодом працював у декількох охоронних фірмах в Одесі. Але все це було йому не до душі. І молодий сільський хлопець вирішив зайнятися землеробством, поєднуючи цю справу з роботою карабінера в обласному центрі. Свої паї йому віддали мама, бабуся, друзі. Всього вийшло 30 гектарів. Він почав обробляти землю, як справжній господар. Звичайно, щоб займатися сільськогосподарською справою, необхідно було придбати відповідну техніку. Але перш ніж зробити таку вартісну покупку, Дмитро завжди все прораховував і доводив своїм рідним необхідність та доцільність придбання чи то комбайна, чи то вантажівки ЗІЛ. Планував придбати сівалку та інший інвентар.
Взагалі, він мав все, щоб займатися землеробством. Головне – у нього було бажання навчатися цій справі.
– Якось одного разу Діма приїхав до мене і каже: «Мамо, я поїду в Київ на конференцію сільгоспвиробників, де виступатиме відомий фермер, який вирощує великі врожаї. Хочу його послухати і дечому навчитися», – згадує мама Дмитра пані Галина. 15-16 лютого 2019 року в Києві зібралися сільгоспвиробники, щоб навчатися господарювати на землі за новітньою технологією. Це була унікальна можливість отримати нові знання «з перших рук» від українських і світових лідерів. Дмитро мав чудову нагоду поспілкуватися з людьми, які тривалий час практикують новітню систему, вміють вирішувати задачі, з якими ніхто раніше не стикався. Це люди, які вже домоглися великих результатів в аграрному бізнесі й готові були поділитися практичним досвідом з учасниками заходу. Там же Дмитру запропонували дистанційне навчання з питань вирощування зернових, використання добрив тощо. Він оплатив навчання і занурився в учбовий процес. Йому залишалося два місяці навчатися, скласти іспити і отримати відповідний документ. Але клята війна порушила мирні плани хлопця. На згадку про це залишився бейджик учасника конференції, який мама береже, як пам’ять про сина.
– Я ніколи не могла подумати, що росія нападе на Україну, просто не вірила в це, а Діма ніби передчував війну. Він неодноразово мені казав, що буде щось недобре, бо невтішними новинами був переповнений інтернет. Сам Діма за національністю руський, бо батько руський, а я молдованка. Але син був справжнім патріотом України. Після повномасштабного вторгнення рашистів навіть не обговорювали варіанти його виїзду за кордон, хоча й маємо родичів і в Італії, і в Румунії, – зазначила пані Галина.
В той день, коли розпочалася війна, Дмитро вранці попрямував на поле і повернувся ввечері. На машині поїхав зустрічати брата, який повертався з роботи з Одеси. Дорогою додому, за словами молодшого брата Андрія, Дмитро з ненавистю говорив про росію і готовий був йти захищати свою рідну країну. Наступного дня зібрав усі документи і поїхав на патрулювання в Одесу. Потім розповідав мамі, що разом з ними патрулювали вулиці обласного центру після комендантської години сивочолий чоловік і студент. Дмитро переживав за них, бо ні в одного, ні в іншого не було ніякого досвіду у військовій справі. А сам намагався будь-що потрапити в зону бойових дій. Разом з другом Костею вони поїхали в Миколаїв, щоб звідти їх мобілізували на фронт, але їм відмовили, зазначивши, що є кого мобілізовувати. Потім хлопці попрямували в військову частину, де проходили строкову службу, і там їх теж не прийняли. У підсумку друзі потрапили в армію у військову частинну в Дачному. 7 березня їм видали форму, а 8 березня всіх, хто мав справу зі зброєю, відправили відбивати у орків о. Зміїний. Невеликий – площею у близько 20 гектарів – острів у Чорному морі територіально належить Одеській області. З кінця лютого він був окупований російською армією.
30 червня Головнокомандувач ЗСУ генерал Валерій Залужний повідомив, що противник залишив острів. І лише 7 липня над островом знову замайорів синьожовтий прапор. Дмитро наказав рідним не телефонувати йому, щоб не могли його засікти за дзвінком. Сам виходив на зв’язок раз у 3-4 дні. Мама з нетерпінням чекала на звісточки від сина, а він завжди казав, що у нього все добре, без будь-яких подробиць.
Після визволення Зміїного Дмитро мав змогу приїхати додому. Хлопці, яким не пощастило вирватися із зони бойових дій, дали своєму побратиму банківські картки, аби той придбав для них необхідні речі.
– Ми разом з Дімою поїхали на 7-й кілометр, на Привоз, купили все необхідне і йому, і хлопцям. Також придбали продукти харчування і відправили сина знов на війну. Після цього Діма служив під Миколаєвим. Казав, що там багато територій заміновано. І знову жодних подробиць, – каже пані Галина.
На війні у всіх військовослужбовців є позивні. За словами мами Дмитра, у її сина було декілька позивних: то «Фермер», то «Агроном», то «Таксист». Дмитро на фронті їздив на машині. Якось приїхали із завдання і він каже хлопцям: «Так, оплачуємо проїзд!». Відтоді він і став «Таксистом». Взагалі у Дмитра були дружні стосунки із побратимами. Бувало хлопці вночі відпочивали, а він ремонтував авто, щоб на ранок бути готовим виїхати на завдання. Рідні багато разів надсилали посилки на фронт, і хлопець завжди ділився зі своїми побратимами усім, що отримував з дому. Рідні підтримують зв’язок з деякими з них й досі.
12 серпня 2022 рок у Дмитро відсвяткував свій 30-річний ювілей. Побратими організували йому навіть святковий торт, який замовили у місцевої жінки. Зробили ювілейне відео. А 15 серпня він загинув. Так сталося, що відвіз своїх побратимів у якийсь лісочок, а потім його авто потрапило під обстріл з дрона. На той час у машині було, окрім Дмитра, ще двоє військовослужбовців. Один був тяжкопоранений, впав у кому, інший майже не постраждав, а Дмитро загинув. Це сталося у населеному пункті Веселе Миколаївської області.
– Мені якось так тяжко було на душі в ті дні, я поділилася цим зі своїми рідними, а вони сказали, що я сама себе накручую. 16 серпня ми поїхали в Роздільну забрати пам’ятники моїм батькам. Я попросила чоловіка під’їхати до церкви. Купила свічку і хотіла поставити її за здоров’я сина, а вона у мене в руках надломилася і ледь не впала. Жінці, що стояла поруч і все це бачила, сказала: «Хоч би нічого не сталося…». Повернулась у машину, а чоловік питає, чому я така бліда. Розповіла йому про свічку. А наступного дня ввечері нам зателефонували його побратими і сказали, що Діма загинув. Ми почали телефонувати в різні інстанції, але нам відповідали, що ця інформація не підтверджена. А я душею відчувала, що мого сина вже немає на цьому світі, – зі сльозами на очах згадує пані Галина. Згодом зателефонував друг Дмитра і сказав, що йому вислали фото з місця трагедії, і що загиблий дійсно Дмитро. Лише 19 серпня тіло старшого матроса, водія розвідувального відділення морської піхоти Дмитра Ситнікова було доставлено в Одесу. Раніше це зробити не було можливості, бо дорога постійно обстрілювалася орками.
Ховали Дмитра 20 серпня у рідному селі. – Багато людей прийшло провести Діму в останній путь. Вони утворили великий живий коридор. Було багато місцевих мешканців з Виноградівки, а також кучурганців, лиманців, бо його знали і поважали не лише в рідному селі. Приїхало багато побратимів, щоб віддати данину пам’яті нашому Дімі. А коли ми сиділи біля труни, підійшов сивочолий чоловік і каже: «Дитино, я тебе не знав, але низько вклоняюсь тобі до землі за те, що ти пішов захищати Вітчизну від ворога», – із сумом розповідає мама загиблого. У день поховання Дмитра побратими випустили у бік орків снаряди з написом «За Дімона». Про це вони розповіли рідним пізніше, адже мама телефонувала друзям сина і намагалася дізнатися якомога більше подробиць про його смерть.
Побратим Дмитра з позивним «Малиш» розповів, що Дмитро був дуже сміливим, енергійним, веселим хлопцем, казав завжди, що він молодий підприємець.
– Ми пішли захищати свою державу, своїх батьків, дружин, дітей. Дмитро був один з тих хоробрих воїнів розвідувального взводу, які попросили комбата, аби їх відправили у зону бойових дій у районі Миколаєва. Він завжди ходив з нами у розвідку. Під час однієї з розвідувальних операцій він загинув. Співчуваємо його батькам, брату, близьким, друзям. Це дуже болісна втрата, – розповів «Малиш». Після поховання друг Дмитра Костя відвідав його могилу, нічого не сказавши рідним, які згодом побачили на місці вічного спочинку сина прапорець з написом «Таксисту від Кота». Звичайно, рідні почали телефонувати, аби дізнатися, чому Костя не заїхав до них додому. А хлопці передали їм, що він не зміг би подивитися мамі в очі, що вважає себе винним, бо не поїхав того трагічного дня разом з Дмитром. На жаль, Костя теж невдовзі загинув. Молодший брат Дмитра Андрій з дружиною їздили на його похорон.
– Ми не перериваємо зв’язок з побратимами нашого Діми, надсилаємо їм посилки з необхідними речами, продуктами харчування. Ось нещодавно, коли випав сніг, постала потреба у маскувальних халатах. Ми купили 10 штук і відправили хлопцям на нуль. Дуже переживаємо за кожного з них, молимося, аби вони скоріше повернулися додому живими і здоровими, – зазначила пані Галина. Мама демонструє нам речі Дмитра, які передали військовослужбовці, зокрема балаклаву (довелося її випрати, бо вона була вся в крові), рукавиці, шеврон, а ще прапор України з написами від побратимів.
Сумно і Андрію, молодшому братові Дмитра, який завжди рівнявся на нього, хотів бути таким же цілеспрямованим та наполегливим у всьому. Не вистачає підтримки старшого брата у сільськогосподарських справах, які продовжують рідні в пам’ять про Дмитра. Андрій часто приїжджає на могилу до брата, бо сумує за ним і не може змиритися, що Дмитро, який займався землею, тепер похований у землі. Скільки таких як Дмитро зараз тримають небо над Україною, а скільки ще смертей буде, поки оте недолуге створіння насититься кров’ю наших співвітчизників. Скоріше б! А ми та майбутні покоління українців маємо пам’ятати велику ціну нашої майбутньої Перемоги над рашистами!
Автор статті: Лариса ЗАБЛУДНЯК
Автор відео: Наталя БУКОВСЬКА
