Вранці 11 грудня знайшла вічний спокій бентежна душа Вчителя
КЛЮЧНИКОВОЇ Зінаїди Василівни.
Мальовниче село Лучинське росяною стежечкою через плавні тихої Кучурганки відправило її, закохану в книги селянську дитину, у широкий світ, щоб здобувати вищу філологічну освіту в одному з найпрестижніших вишів країни. Це була неймовірна гордість, це було надзвичайно престижно на той час, але дівчина ніколи не соромилася свого походження, і з гордістю влаштувала екскурсію університетом, що більше здавався для сільської людини величним палацом, для матері-колгоспниці. А потім вона повернеться до рідної школи і зробить її не гіршою, ніж міські, особливо коли очолить заклад на довгі й непрості 1991-2002 роки.
Разом з колегами у рекордно короткий термін облаштує новозбудовану школу, зростить зелену оазу навколо неї, одночасно оновлюючи молодими кадрами колектив, та виведе заклад на якісно новий рівень, зробивши його відомим далеко за межами рідного краю. Стане ініціатором безлічі цікавих ідей, колективних справ, цікавих задумок. Легко надихатиме та організовуватиме однодумців, чудово керуючи колек-тивом та знаходячи час вислухати, підтримати кожного свого колегу.
Мала завидний самоконтроль і величезну відповідальність за доручену долею справу. Усьому, що було їй дорогим, – дітям, коханій людині, роботі, – віддавала себе до останку, бо не вміла інакше.
Для своєї школи не шкодувала сил і часу, власних коштів, меблів, книг і найціннішого – душі й серця. У роки відпочинку, на який пішла Заслуженим працівником освіти України, була справжньою Берегинею великої родини, гордилася неабиякими здобутками онуків, активно спілкувалася з людьми, займалася літературною творчістю, до якої мала неабиякий хист. Також вважала своїм обов’язком присвятити пам’ятні рядки своїм друзям, знайомим, колегам, учням, що відлітали у Вічність. Однією з перших приходила до тих, у кого сталася біда. Приходила не з порожніми руками і непорожніми словами. ЇЇ душі й серця вистачало на все й на всіх, але доля для цієї сильної особистості приготувала найсильніші випробування. Важко пережила смерть сина… А тут ще й війна, яка колись зробила важким її повоєнне дитинство, тепер прилетіла чорним круком у щасливе життя її онуків, дітей, учнів. Трималася завдяки своїй щирій вірі, молитві, любові до землі, невпинній турботі рідних, але людські ресурси, на жаль, не безмежні. Недоспівана пісня, недокохані квіти, недописана книга…
Уже кілька днів односельці, колеги, учні знаходять для Зінаїди Василівни найщиріші слова: «Важка втрата для шкільної родини, адже для багатьох учителів Зінаїда Василівна була і залишилася Наставником», «Більшість із нас прийшли до школи в ті часи, коли Зінаїда Василівна була директором, а для багатьох вона була не лише вмілим керівником, але й наставником, порадником, другом. Вміла вказати правильний шлях, допомагала зробити правильний вибір, вчила, як
вчинити в різних ситуаціях. Будемо згадувати, пам’ятати та виконувати Ваші поради, дорога наша Вчителько!», «Багато справ зроблено, багато дітей навчено… Але ще так зарано…», «Вчитель від Бога, моя підтримка, мій порадник, гарна сусідка. Я Вам за все дякую», «Важко змиритися зі звісткою про те, що прощаємось з колегою, шанованою людиною, яка завжди переймалася справами школи, громади, започаткувала в селі немало традицій. З багатьма ділилась своїми поглядами, думками. У душах багатьох учнів, колег, сільчан образ Зінаїди Василівни залишиться невмирущим, живим», «Зінаїдо Василівно, Ви завжди будете в наших серцях!», «Царство Небесне Зінаїді Василівні, добрій, щирій, безкорисливій людині.
Ми щиро вдячні Богу за те, що Ви були в нашому житті», «Низько вклоняюся світлій памяті нашої мудрої наставниці. Зінаїда Василівна була творцем щастя. Творча, невгамовна, віддана справі свого життя – навчала, спонукала, вірила… Черпала сили з бездонного джерела, назва якому рідна материнська мова. Словом надихалася, словом вміла надихати інших. Співпраця з такою людиною – це найяскравіша і найплідніша сторінка мого життя. Щиро дякую долі за зустріч із Зінаїдою Василівною…», «Зінаїда Василівна – це ціла епоха в житті кожного з її учнів, школи, села. Вона завжди була Вчителем з великої літери».
Поступово приймаючи біль утрати, справді, розуміємо: це закінчується епоха… На зміну їй обов’язково прийде нова, неодмінно краща, і ми візьмемо в неї найсвітліші заповіді нашої Наставниці, її професійні принципи та життєву мудрість.
Розділяємо горе Віктора Івановича, доньки Галини, сина Олексія, усіх рідних і близьких.
Вічна пам’ять Зінаїді Василівні.
Колектив Яковлівського ОЗЗСО
