Історія про маму і доньку, яких війна з росією розлучила майже на рік, зі щасливим кінцем
Війна з росією, яка триває в Україні вже рік, принесла багато горя та страждань українцям. Чимало цивільного населення загинуло під час бомбардувань та ракетних обстрілів. На фронтах гине цвіт нації – молоді, здорові хлопці та дівчата, яким жити і жити, але вони пішли захищати свою країну від ворога, що вирішив посягнути на нашу свободу та незалежність. Зруйновано багато будинків, деякі населені пункти майже стерті з лиця землі. Водночас, шукаючи порятунку від війни, багато українців виїхали за кордон або у більш безпечні населені пункти нашої країни. Ця історія – одна з таких.
«Відправляю тобі на тиждень свою донечку…»
Наша сьогоднішня оповідь – про дівчинку-переселенку з м. Щастя Луганської області та її маму. У 20 числах лютого минулого року Світлана відправила доньку до її тітки, бо в рідному місті Щасті Луганської області вже тоді почалися обстріли. «Відправляю тобі на тиждень свою донечку, поки ворог не заспокоїться», – зателефонувала Світлана своїй сестрі з Роздільної. А вийшло – майже на рік…
Інна з одноклами (як каже про себе сучасна молодь) у Роздільній
Ще у 2018 році Світлана вийшла заміж вдруге. Її новий чоловік Юрій приїхав зі Львівщини у 2014 році й воював на Донбасі у складі добровольчого батальйону. У Світлану він закохався відразу.
«Він часто дарував мені квіти, а Інну з тещею балував солодощами. У 2018 році ми одружилися і вже втрьох будували плани на майбутнє. У мене був свій невеличкий торговельний бізнес, який разом з чоловіком намагалися розширити», – розповідає Світлана.
Юрій ніколи не сидів без діла, хоча на роботу в Щасті влаштуватися було неможливо. Він заробляв гроші, роблячи ремонти місцевим мешканцям. Згодом, коли з грошима стало сутужно, виїжджав за кордон на заробітки. Все перекреслив трагічний випадок під час чергової закордонної поїздки: Юрій залишився без трьох пальців на правій руці й був змушений повернутися до Щастя.
«Війна порушила всі наші плани. Юрій до останнього не хотів покидати мене наодинці з хворою мамою, яку з пошаною називав «пані Люба», у Щасті. Але ми розуміли, що він одразу буде схоплений ворогом за участь в АТО. Адже «добродіїв» на окупованій території завжди достатньо, вони одразу зливають інформацію про «неблагонадійних» співгромадян. І коли почалися активні бойові дії, коли з боку Луганська в Щастя поїхали ворожі танки, він мусив швидко рано вранці тікати з міста на нашому автомобілі до Харкова, а звідти поїздом до Львова», – розповіла Світлана.
Там Юрій намагався стати до лав захисників України, але йому відмовили через медичні протипоказання. Довго сидіти на шиї у родичів він не зміг, тому знову поїхав за кордон на заробітки спочатку до Польщі, а згодом – до Німеччини.
Нелегке життя в окупованому місті
А для Світлани потягнулися нескінченні дні життя в окупованому місті. Їй довелося закрити свій бізнес, щоб не платити податки ворогові й доглядати за хворою мамою. Було важко і морально, і матеріально.
Місто енергетиків Щастя утворилося завдяки електростанції, тому люди там завжди мали добре оплачувану роботу. Але саме цю електростанцію почали обстрілювати з боку Луганська напередодні повномасштабної війни. І коли окупанти вже зайняли місто, вони «урочисто» заявили, що почали ремонт енергетичного об’єкта, який нібито всі роки простоював і відновив роботу лише завдяки їм.
«Після смерті матусі, яка пішла у Вічність третього листопада минулого року, я вирішила виїжджати до чоловіка, бо далі перебувати у Щасті було небезпечно та й моторошно самій, коли навіть немає з ким перекинутися словом. Тим більше, треба завжди стримувати свої емоції та почуття, бо не знаєш, хто поруч з тобою: друг чи ворог. Як приклад, якось місцевий таксист підвозив жінку, яка почала скаржитися на життя-буття, а він сказав, що невдовзі все закінчиться, коли прийде ЗСУ. І відтоді той таксист зник у невідомому напрямку», – згадує Світлана.
Будь-що евакуюватися в безпечне місце
Вирішивши покинути рідне місто, Світлана не змогла залишити напризволяще своїх домашніх улюбленців: алабая Зора та кота Бакса.
Алабай Зор Кіт Бакс
«Вони допомагали мені весь цей час не впасти в депресію. Щоранку ми із Зором годину-дві гуляли в лісі, ходили до водойми спостерігати за родиною лебедів, які вже не один рік живуть на теплих водах каналу від електростанції. А кіт, шотландський висловухий – просто пухнастий антистрес», – зазначила співрозмовниця.
Перевізники поставили високі ціни: за людину – 350 євро, за собаку – 320 євро. Але це не змінило рішення Світлани евакуюватися в безпечне місце разом з тваринами. Їм вона зробила ветеринарні паспорти та усі необхідні щеплення.
«Разом з чоловіком, який оплатив поїздку он-лайн через мою сестру, з якою весь цей час проживала моя донька Інна, ми обговорили всі моменти. Та не так сталося, як гадалося. За добу до від’їзду завжди слухняний Зор кинувся на мене – ні, не покусав, тільки заричав грізно – даючи зрозуміти, що він нікуди не поїде. Можливо, усі мої переживання передалися йому, адже собаки набагато розумніші, ніж ми вважаємо», – розповідає Світлана.
Отже, постала нова проблема: необхідно було кудись прилаштувати собаку. Швидко знайти господарів для такої породи виявилося непросто. «Я знайшла в Інтернеті інформацію про притулок для тварин у Луганську, замовила таксі і відвезла його, заплативши за утримання 300 євро – майже ті самі гроші, що за перевезення собаки за кордон. Звичайно, наше прощання не обійшлося без сліз. У телефонному режимі згодом дізналася, що Зор, сидячи у вольєрі, нікого до себе не підпускав, на всіх кидався. Одна жінка намагалася знайти до нього підхід, приходячи щодня протягом тижня до притулку, але їй це не вдалося», – повідала Світлана.
І вже наступного дня вона з котом Баксом, попередньо домовившись з перевізником, вирушила у далеку дорогу зі Щастя «назустріч щастю». Проїхали пів росії, потім Литву, Польщу і потрапили до кінцевого пункту призначення – м. Шварцхайде у Німеччині. Світлана подолала майже чотири тисячі кілометрів протягом майже чотирьох діб і нарешті зустрілася з чоловіком.
«Протягом цього періоду були і черги на кордоні, і прискіплива перевірка документів, і зміна мікроавтобусів. Жоден бус не перетинав кордон, а ми, пасажири, пішки переходили з країни в країну, бо так було швидше. Тихенько сидів у переносці і стресував кіт, але іноді вважав за потрібне нагадати про себе гучним нявканням, схожим на завивання. Тяжко далася поїздка і мені, і котові. Але зустріч з рідними поклала край усім цим негараздам», – згадує співрозмовниця.
Довгоочікувана зустріч доньки з мамою
А тим часом тітка у Роздільній готувала племінницю Інну до від’їзду на Львів до рідні Юрія. Дитина не могла дочекатися моменту, коли нарешті зустрінеться з мамою. Разом з Інною тітці довелося розв’язати чимало проблем, зокрема, з отриманням паспорта, з яким дитина «розминулася», коли їхала в Роздільну. Дівчинка мала отримати його за місцем проживання, але війна скоригувала ці плани. Після отримання паспорта оформили документи на державну допомогу дитині-ВПО і щомісяця вона отримувала кошти на свою банківську картку. Але у листопаді та грудні виплати не прийшли. Вже після Нового року тітка Інни дізналася в місцевому управлінні соцзахисту населення про необхідність зміни банку – потрібно було переоформити отримання допомоги з Приватбанку на Ощадбанк. На жаль, через це непорозуміння суму виплат за два місяці було втрачено.
Щемлива зустріч мами з донькою сталася напередодні Нового року. Інну з Роздільної Одеської області відправили до Львова, звідки родичі Юрія привезли її на кордон з Польщею. А Світлана перетнула кордон з Німеччиною та Польщею і забрала дочку з території України, щоб бути разом і у кращих традиціях зустріти Новий рік у колі сім’ї.
Вже у Німеччині Світлана та Інна зареєструвалися в усіх необхідних інстанціях для вимушених переселенців. За словами Світлани, їх завжди добродушно зустрічали і всіляко підтримували під час виготовлення тих чи інших документів. А для оформлення закордонного паспорта на дитину довелося виїхати на кілька днів до Польщі, адже у Німеччині не надають таких послуг. «Як нам повідомили, документ буде готовий через три місяці. Тому раджу українцям, які змушені покинути рідну землю, заздалегідь потурбуватися про це питання, та, по можливості, оформити паспорт на місці», – ділиться досвідом Світлана.
У Німеччині родина проживає у трикімнатній мебльованій квартирі з побутовою технікою та посудом. А за вікном квартири – пейзаж, дуже схожий на рідний у Щасті: сосни, листяні дерева, невеличке водоймище тощо. Це все нагадує їм про Батьківщину, за якою вони сумують.
Добрі новини від Зора
Знайшов собі господаря і Зор – про це Світлана дізналася наприкінці грудня зі сторінки у ФБ Луганського притулку «Допоможи другу»: «Щасливий кінець історії із Зором. І для нас, і для нього, в першу чергу. Дзвінків по ньому було дуже багато, але, в основному, це було полювання за породою. Всю відповідальність до кінця ніхто не усвідомлював. Ми звернулись у кінологічну службу, де нам пообіцяли допомогти з його перевезенням до нових господарів, якщо такі знайдуться. Так ось, Зор сам знайшов собі господаря – начальника кінологічної служби. Собака підкорюється тільки йому, гуляє тільки з ним, дозволяє заходити у вольєр тільки йому… Ось така історія!».
Родина зі Щастя щиро дякує дружньому німецькому народу за прихисток. І разом з усіма нами з нетерпінням чекає на нашу Перемогу й бажає, щоб нарешті всі українці повернулися до себе додому, бо Батьківщина – то святе!
Лариса ЗАБЛУДНЯК
Стаття надрукована в рамках реалізації Програми експертної підтримки для регіональних медіа, за підтримки «Медійної програми в Україні», яка фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews.
