Чи знаєте ви, що у 1958 році художній фільм «Земля», створений українським кінорежисером, сценаристом, письменником Олександром Довженком названо у числі 12 кращих фільмів усіх часів і народів. Образно кажучи, Довженко створив свій материк, осяяний любов’ю до України, сповнений незгасної романтики і високої громадянської мети.
Першим поетом в кіно назвали його американці. Гомером ХХ століття – греки. Японці вважали, що найкращі їхні фільми створено під впливом українського митця. А знаменитий актор. Композитор і режисер Чарлі Чаплін назвав Довженка єдиним генієм, якого слов’янство дало світові у кіномистецтві.
Отже, цікаво буде згадати, яким же Олександр Петрович Довженко був у житті, якої ласки і яких ударів долі зазнав.
Кому що: одним – калюжі, іншим – зорі
Народився Довженко у 1894 році у селі В’юнища, яке нині перебуває у складі селища Сосниця Чернігівської області. Його рід походив з козацького роду, у сім’ї жили перекази про козацтво, про Україну. Ці розповіді, з одного боку, а з іншого – живописна природа формували світогляд майбутнього майстра. Річці свого дитинства він згодом присвятить повість «Зачарована Десна», в якій напише: «Благословенно будь, моя незаймана дівице Десно, бо, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя. Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».
А в «Автобіографії» Довженко написав: «Батьки були неписьменними. Дітей мали багато – чотирнадцять – перемінний склад, з якого залишилось двоє: я й сестра (нині лікар)».
Сашкові університети
У тій же «Автобіографії» митець писав: «Вчився: народна школа, початкова, вища, учительський інститут, 4 роки викладання: фізика, природознавство, гімнастика. Далі – університет – природничий факультет – півтора року, три роки в Комерційному інституті, де кожного семестру переводився з економічного факультету на технічний і навпаки, аж поки, здогадавшись, не облишив навчання».
Є ще одна сторінка про життєві університети Сашка, яку ви не знайдете в радянських виданнях. Її ретельно вихолощувала цензура. А вся справа в тому, що на межі 1917-1918 років Довженко був вояком куреня чорних гайдамаків, які брали участь у штурмі київського заводу «Арсенал» (пізніше один з тих епізодів режисер відтворить в однойменному фільмі). У війську УНР він перебував до кінця 1919 року, коли під проводом отамана Юрка Тютюнника кілька тисяч вояків УНР рушили у перший Зимовий похід. Його тоді затримали волинські чекісти як «петлюрівця».
Бачите, як змінюється історія. Недавно наша держава урочисто відзначила 100-річчя Першої української революції. За участь у ній сьогодні належить пишатися. А тоді за це Довженко мало не був розстріляний. Врятував його дивний збіг обставин. Як з’ясувалося, ще раніше він вступив у партію комуністів-боротьбістів (союзницька партія більшовиків). Про це стало відомо губернському парткому цієї партії, який і посприяв звільненню Олександра.
Відтоді доля круто змінила життєвий шлях майбутнього митця. Він бере активну участь у суспільно-політичній роботі як більшовик. Працює на різних посадах, у тому числі й у дипломатичній сфері. Але ким би він не був, його не полишає одна мрія – стати художником. І певний час він й працював художником-ілюстратором у харківській газеті «Вісті ВУЦВК» і, до речі, малював злободенні карикатури й шаржі, що виходили під псевдонімом Сашко. Але поступово знайшов те полотно, на якому, за влучним висловом письменника Юрія Яновського, «постаті й образи, покладені пензлем, рухаються, живуть, ненавидять й кохають».
Одеський період
Нас, жителів Одещини, не може не тішити той факт, що перші кроки в кінематографії Довженко зробив в Одесі. Саме на Одеській кінофабриці він дебютував, як режисер, поставивши короткометражні фільми-комедії «Вася-реформатор», «Ягідка кохання» (1926), пригодницьку стрічку «Сумка дипкур’єра» (1927), кінокартину «Звенигора» (1928). Остання вперше розкрила своєрідність обдарованого митця. Цей фільм, складний за задумом і незвичний за формою, розповідає про долю українського народу та події громадянської війни. Головний персонаж – Вічний Дід – у фіналі проходить крізь товщу віків як константа, незмінна величина, певна універсальна сутність українства. А уявлення про Україну постає, як про поснулу субстанцію, що потребує магічного жесту, обрядового дійства, що збудить і відродить її.
В Одесі Олександр познайомився з відомою кіноактрисою Юлією Іполитівною Солнцевою, яка після його розлучення з першою дружиною стає супутницею та соратницею на все життя.
«Не туди б’єш, Іване»
Далі – новий злет. На Київській кінофабриці Довженко знімає кінострічку «Арсенал» ( 1929), яка принесла йому загальне визнання.
У центрі твору фактично одна історична подія – повстання на київському однойменному заводі у січні 1918 року, один основний герой – робітник Тимош. Він повернувся з фронту імперіалістичної війни у збурений революцією Київ. У бою з гайдамаками у нього заїло кулемет. І тоді на барикаді він піднімається на весь зріст. У нього стріляють, та не беруть його кулі. «Стоїть Тимош – український робітник» – горить напис на екрані. Цей образ переростає в символ всього робітничого класу України.
Водночас, фільм спрямований проти війни. В кадрах – апокаліптичні картини українського села. Ось лише один епізод: високий чолов’яга виводить у поле коня, такого ж худого і знеможеного. У розпачі чоловік люто шмагає коня. «Не туди б’єш, Іване», – одказує той (фраза, що увійшла у повсякденну мову українців).
І, зрештою, світову славу приніс Довженку фільм «Земля» (1930), в якому філософськи узагальнююче відображено боротьбу за колективізацію в українському селі. І все це на тлі вічного оновлення природи, де є місце і смерті, і народженню, і коханню, і праці. Цією стрічкою Довженко відкрив світові Україну, душу її народу.
Світ рукоплескав майстру. Але в Україні уповноважені від політики косо поглядали на Довженкові намагання піднести Україну з хаосу буття. Зловмисники вже клеїли йому ярлик націоналіста, а за це можна було поквитатися й з життям.
Розмірковуючи над глухотою та сліпотою людей, Довженко писав: «…Їх учили класовій ворожнечі і боротьбі. Їх не вчили історії. Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Гай-гай, Олександре Петровичу, певно, не знали Ви, що Москва ніколи не сприймала Україну як незалежну державу. Відповідно, на весь СРСР була одна історія – написана у Кремлі.
Довженко і Сталін: чим обернулось заступництво
Так чи інакше, але на початку 1933 року Довженко їде до Москви і просить заступництва у самого Йосипа Сталіна. Певно, такий крок імпонував володарю імперії, який мав свої плани приборкання талановитого українця. Про цю зустріч митець потім писав: «Я найглибшим чином переконаний, що товариш Сталін врятував мені життя. Якби я не звернувся до нього вчасно, то, безперечно загинув би як художник і громадянин. Мене би вже не було. Це я зрозумів навіть не зразу, але цього я вже ніколи не забуду, й кожний спогад мій про цю велику благородну людину наповнює мене почуттям глибокої синівської вдячності й поваги до нього», Але ціна за це заступництво була високою. Вона вилилася в позбавлення митця творчої свободи, його припасованість до «кремлівського двору», виконання прямих замовлень Сталіна. Першим із них стала стрічка «Аероград» («Мосфільм» та Українфільм», 1935). Фільм знімали на Далекому Сході. Він – про будівництво нового міста, нових людей, готових до підкорення повітряного океану, до штурму майбутнього. І це було співзвучно патетиці того часу. На заваді стають диверсанти, але ніщо не може стримати натхнених поривань будівничих соціалізму. У фіналі хмарою летять літаки, у небі розкриваються тисячі парашутів…
У фільмі є й нотки неминучості світової війни. Зокрема, в кадрі з’являється чукча і лунають слова: «Він бив п’ятдесят літ тигра, тож, бийте, хлопці, ворога, куди тільки поцілите…».
Стрічку добре сприйняли і публіка, і преса, і Сталін. Від нього надійшло нове замовлення: зробити «українського Чапаєва» – про події революції та громадянської війни як вияв прагнення українського народу. І такий фільм під назвою «Щорс» було зроблено (1939, 1941), за що режисер одержав Сталінську премію 1-го ступеня. Цей фільм був наслідком перелицювання історії, але зроблений великим майстром. Він прийшовся до вподоби масовій аудиторії, бо закликав жити в ім’я прийдешнього, вірити в те, що за сьогоднішні страждання і лихоліття воздасться завтра.
Фіаско
У 1941-1945 роках Довженко працював у армійській фронтовій пресі. Разом з тим, він не відійшов від кінематографу. Був художнім керівником документального фільму «Битва за нашу Радянську Україну» (1943), водночас, писав кіноповість «Україна в огні», де мав необережність висловити критичні погляди на багато аспектів радянського способу життя. Війна помітно лібералізувала світовідчуття тогочасної еліти, і, певне, це додало митцю сміливості. Але віра в зміни в країні була ілюзією.
Сценарій фільму «Україна в огні» потрапив до Сталіна. 30 січня 1944 року він виніс його на обговорення членів Політбюро ЦК ВКП(б) та членів ЦК КП(б)У, за участю українських письменників Миколи Бажана, Олександра Корнійчука і Максима Рильського. Йосип Сталін піддав твір нищівній критиці: «Сценарий «Украина в огне» – это попытка ревизовать ленинизм, это вылазка против колхозного крестьянства, против нашей национальной политики. Книга отражает враждебную идеологию у автора. Враждебные выпады пересыпаны по всей книге. Это не ошибка автора… Это просто враждебная вылазка…». Микита Хрущов, який раніше підтримував екранізацію повісті, змушений був піддакнути: «Наша политика победила – в этом наша сила, и довженки будут отброшены украинским народом, как бы они не рядились в друзья украинскому народу».
Довженко було знято з посади художнього керівника кіностудії, виведено зі складу державних комітетів і громадських організацій. Цей період він важко переживав. Найбільше його вразило звинувачення в націоналізмі: «Товаришу Сталін, – писав він потім, – коли б Ви були навіть Богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорнім тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту, – невже любов до свого народу є націоналізм?».
…Минуть роки, й цим же питанням будуть перейматися тисячі нових українських патріотів, кинутих в тюрми і запроторених в табори в 1960-ті, 70-ті, 80-ті…
У розлуці з Україною
Довженко все ж отримав змогу завершити документальний фільм «Перемога на Правобережній Україні та вигнання німецьких загарбників за межі українських радянських земель» (Українська студія хронікально-документальних фільмів, спільно з Ю. Солнцевою, 1944). Тоді ж він мав намір повернутися до Києва, однак його переїзду не схвалило керівництво ні у Москві, ні в києві. Душевно травмований, він був змушений залишитися в Москві та до кінця своїх днів тужливо згадувати Україну, Дніпро, береги своєї Десни…
Затиснутий в лещата сталінського режиму, знемагаючи від стенокардії, Довженко випрошує право на постановку єдиного по війні фільму «Мічурін» (1949). І пише нові сценарії: «Повість полум’яних літ», «»Зачарована Десна», «Поема про море». Але останні кінотвори екранізувала вже його дружина й асистент Юлія Солнцева. 25 листопада 1956 року Довженко, не витримавши наруги, помер.
«Коли помру од печалі, – писав він, – візьміть з грудей моїх серце і поховайте його в Україні, в рідній землі, десь над Дніпром. Майже як за Шевченковим «Заповітом».
Валентин ЩЕГЛЕНКО.
