Юлія Солнопьок: «Люди добрі, надворі війна!»

Війна в Україні спричиняє чимало страждань: руйнує міста, спустошує громади, нівечить людські життя. Багатьом доводиться тікати зі своїх рідних осель, шукаючи порятунку, бачити й самим переживати страждання. Особливо важко це дається літнім людям, які не так швидко погоджуються покидати свої домівки, більше того, зазвичай, вони просто не мають змоги зробити це фізично. І тут допомога та підтримка рідних вкрай необхідна. Наша історія про Юлію Солнопьок, яка за день до повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну, через потребу у догляді за мамою після лікарні, опинилась в одній з найгарячіших точок Херсонщини.

Сама Юлія з Чернівецької області, більшість часу прожила на Херсонщині, і вже майже шість років, знайшовши своє кохання – Валентина, живе у Роздільній. А старенька мати Марина залишилась у сел. Високопілля Бериславського району (Херсонщина). За станом здоров’я вона потрапила у лікарню і після виписки потребувала догляду. 23 лютого Юлія вирушила до неї, щоб допомагати матусі поратись по господарству.

– Ще їдучи в поїзді Одеса – Маріуполь, зрозуміла, що почалася війна. Коли проїжджали по мосту в районі м. Нова Маячка, відчула дивний запах, нібито щось горить. Визирнула у вікно, а внизу на дорозі побачила розбиту колону техніки, незрозуміло чию. Кажу своїм попутникам у купе: «Люди добрі, надворі війна!». Вони мені спочатку не повірили, а потім усі почали плакати. Була зупинка у Херсоні. До вагону увійшли поліціянти, почали перевіряти документи, що вже було дивним. Дісталася до Високопілля. Там все спокійно. Ніхто нічого не знає. Лише незрозуміла метушня у центрі міста. Багато працівників поліції навколо. Це був вечір 23 лютого. Вже о 5-й ранку 24 лютого прокинулися від сильного шуму, в хаті був наче землетрус.

Героїня розповіді Юлія Солнопьок

В село в’їхала колона важкої техніки російських військових. Гатили з усього озброєння, у повітрі стояли клуби диму. Свої позиції вони розмістили вздовж житлового кварталу, один танк зупинився прямісінько на городі пані Юлії. Інший заїхав у хату сусідки, яка нещодавно народила дитину, та й так, що дулом пробили вікно. Дякувати Богу, господарів там вже не було. Коли настала тиша, Юлія разом з сином Опанасом (ред. – він на той час проживав з бабусею), рушили до центру купити харчі. Її очі не вірили в те, що відбувалось навколо: універмаг розбитий, у гімназії вікна прострелені, пошта і пожежна частина розбиті. Поверталися додому вже перебіжками, ховаючись від пострілів. Так жили протягом двох тижнів, а вже 13 березня опинилися в окупації. Частенько навідувались до оселі пані Юлії окупанти. Просили цигарки та алкоголь, а потім і поїсти.

– Першим до нас зайшов військовий з Донецька. Був одягнений в таку стару зашморгну форму, що їй мабуть років сто. Почав питати, чи є в будинку чоловіки. Ну, як не сказати йому, що з нами проживає син? Могло б бути гірше, адже приходили вони з автоматами. Опанаса не чіпали. Потім спитав, чи є у мене яйця. Коли відповіла «ні», він сказав: «Я знаю, що у вас є у господарстві кури». Довелося винести. Мені здалося, що вони знали про все і про всіх, хто живе в Високопіллі. Магазини, аптеки обкрадали, якщо у когось у дворі стояла машина – забирали. Потім за вкрадений цукор та інші продукти з магазину іноді пропонували бартер на молочну продукцію у селян. Якщо хтось чинив спротив, довго не церемонились, пересмикнули затвор автомата – і людини немає. Забороняли палити пічку в хаті. Довелося жити у холоді. Їсти готували на дворі. Усім, хто виходив на двір, наказали чіпляти білу пов’язку, і на воротах теж, а ще й табличку із зазначенням кількості людей, які проживають у хаті.

Ховала пані Юлія документи і телефон (був ще інший – кнопковий, який тримала при собі) у купі каміння, що стояло у дворі, адже нахабні окупанти забирали усе, що бачили. Наступного разу, як зайшли, то вже були не з «днр», а росіяни. Почали переривати хату, шурхотіли навколо двору. Українську майже не розуміли, просили Юлію перейти на російську, вона ж відмовилась.

– Я у них запитала: хлопці, що ви шукаєте? «Ми знищуємо усіх бандерівців, нациків, де ваші документи?» – відповіли вони. Люди добрі, які «бандерівці»? Які «нацики»? Я спокійно прожила 20 років у Високопіллі, ніяких «нациків» чи «бандерівців» тут не зустрічала. Ми так один одного і не зрозуміли. Вони пішли, залишивши по собі повний безлад. Документи і телефон не знайшли.

Так само вони чинили й з односельцями, а іноді бувало і гірше: катували й ґвалтували на додачу. Довго Юлії довелося заспокоювати стареньку мати, яка безперервно плакала і ніяк не могла усвідомити, що це коїться на білому світі.

Мати Юлії Марина Танасійчук після евакуації

У четвер, перед Великоднем, окупанти нібито оголосили про «зелений» коридор для евакуації місцевих через Князівку, Зеленодольск у напрямку Кривого Рогу.

– Разом з мамою та сином почали пробиратися по ньому. За нами через бінокль спостерігали окупанти. Довелося повзти. Уявіть собі на хвилинку, як важко було моїй 81-річній матусі… До того, на дворі була мряка, ми всі були в болоті. Навколо міни, треба було бути уважним, щоб не натрапити на них. Йшли у напрямку Князівки, там були наші. Але у повітрі не вщухали автоматні черги, ми не знали, що нас очікує. Прийняли рішення повернутися. А при поверненні військові з так званої «днр» нам сказали: «Скажіть спасибі, що ми сьогодні стоїмо на зміні, були б інші – вони б вас розстріляли» (а були й росіяни, й буряти). Сина Опанаса забрали окупанти. Довівши нас з мамою додому, запевнили: «Ще раз вийдете зі двору – розстріляємо!».

Пані Юлія разом з мамою щодня очікували на евакуацію. Дістатися до центру не було можливості, щоб дізнатися: що, коли і як. Всі їх надії врятуватися ставали примарними. Про долю сина нічого не було відомо. Одного разу до Юлії завітала сусідка, яка на той час готувала їсти російським окупантам, і сказала, що може провести Юлію до їх командира.

– До мене вийшов військовий з таким єхидним обличчям, я такого ще не бачила. Коли запитала про сина, він сказав, що не знає, де саме він перебуває. Хоча сусідка запевняла, що бачила Опанаса серед полонених та запропонувала викупити його. На той час вони брали по 3-5 тисяч умовних одиниць. У мене таких грошей не було. Як потім стало відомо, його забрали десь у Крим. Всю інформацію про Опанаса передали у відповідні органи для можливого пошуку та обміну полоненими. Материнське серце підказує, що він живий, а там, хто його знає. Очікуємо на результат.

Кожен день, коли Юлія зі своєю мамою перебували у Високопіллі, був для них випробуванням: виживуть чи ні. Над хатою нескінченно літали снаряди, доводилося бідкатися від одних сусідів до інших.

– «Юлю, – кричить мені сусід, – над вами снаряд летить, лягайте». Ми швиденько лягли, а снаряд впав поруч, на сусідньому городі, куди ми йшли з мамою ховатися. Вирва була неймовірних розмірів. Дякувати Богу, нас не зачепило.

Щоб дізнатися, як справи у доньки Мар’яни, а вона проживала у с. Іванівка, що неподалік від Високопілля (там теж безперервно гатили з усього озброєння, а у Мар’яни четверо дітей, серед яких і немовля), Юлія вирішила спробувати їй зателефонувати. На той час Мар’яна разом з дітьми вже виїхала до Кривого Рогу. Коли російські військові побачили, що жінка розмовляє телефоном (а зв’язок був лише надворі), вони відібрали його. Витягли звідти сім-карту, а через те, що не змогли дістати карту пам’яті, кинули його об плитку, розбивши екран. На цей випадок у Юлії був ще один, кнопковий з другою сім-карткою, який давав змогу зв’язатися з ріднею. Вони вже були в безпеці.

Понівечений будинок доньки Юлії Мар’яни у с. Іванівка. Фотозйомку зробили наші військові після деокупації села.

На Великдень, 24 квітня, знову оголосили про «зелений» коридор. Місцеві вкотре спробували покинути свої домівки.

 – Від побаченого на вулиці не вірили своїм очам. Все навколо понівечене, на дорозі вирви, електродроти обірвані. Суцільне жахіття. Господарі повипускали свою худобу, яка розходилась хто куди. За нами йшла наша Мурка і троє собаченят. Як довели до кінця вулиці – повернулись додому. Що там і як вони, не знаю. Люди, разом із зібраними найнеобхіднішими речами (більше брати не дозволяли), приєднувалися до ходи всіх бажаючих виїхати. Хто йшов пішки, хто їхав велосипедом, хто на інвалідних візках. Нашу швидкість визначала мама, для неї це було неабияким випробуванням. За нами з автоматами спостерігали російські військові. Крок ліворуч, крок праворуч – розстріл. Страх та сльози з очей не припиняли котитися. Коли дісталися до блок-посту, там стояли військові з Донецька, почали перевіряти документи. Записували у блокнот кожного, хто виходив з селища. Нам військовий наказав скоренько вирвати листок з нашими прізвищами та промовив: «З Богом, дівчата!». Це виглядало дуже дивним, адже інших шарпали та перевіряли набагато прискіпливіше, особливо росіяни та буряти. 

Поміж мін та вибухів від «градів», здолавши відстань у 17 кілометрів, колона з близько 600 осіб дісталася до м. Зеленодольськ (Криворізький район, Дніпропетровська область), де їх зустріли українські військові. «Червоний хрест» перевіз втомлених людей до волонтерського центру, там їх нагодували та обігріли. А вже потім, з’ясувавши, кому куди треба далі рухатись, організували перевезення. Наша героїня разом з мамою дісталися до доньки Мар’яни, яка на той час була у Кривому Розі, а потім, 26 квітня, повернулися до Роздільної.

Хату пані Юлії після їх від’їзду розтрощили вщент, як і сусідські поруч. У доньки, яка проживала у с. Іванівка (а це за 8 кілометрів від Високопілля), аналогічна ситуація – повертатися вже нікуди.

Вул. Нова, сел. Високопілля. Обпалені оселі місцевих мешканців, серед яких і будинок Юлії Солнопьок (крайній справа)

Після евакуації Юлія намагається оговтатися від отриманих негативних вражень, але страшні спогади не покидають її. Іноді у снах постають образи єхидних російських солдатів, від чого їй стає моторошно. Її мати Марина навіть не хоче згадувати про те, що відбулось, аби не травмувати і без того порушену психіку. А щоб скоріше відновити сили, її відправили на Західну Україну, де живе ще три доньки Юлії. Ось така вона, наша співрозмовниця – мати-героїня, дочка-героїня, яка не кинула напризволяще свою мати, пройшовши нелегкий шлях до більш-менш мирного життя в тилових містах. Дай Боже, щоб скоріше визволили з полону її сина Остапа, та не тільки його… Вкотре дивуєшся міцності духу нашого народу! І з якого тіста зліплені оті орки, для яких немає нічого святого! Тримаймося! Все буде Україна! Вистоїмо! Переможемо!

Наталія Буковська

 

Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS

 

Коментарі

  • Оксана

    Полезная информация спасибо. В pin-up casino login не нужно отыгрывать бонусы.

  • Артём

    Спасибо за подробную информацию. С 1.5 до 7 лет можно записаться в садик “Мими Дом” в Приморском районе СПБ https://sadik-spb.ru/sadik_na_komiendantskom_prospiektie . Нам уже почти 3, ходим туда полгода и очень довольны садиком, а главное если мы задерживаемся на работах, можно забрать ребенка позже, он будет под присмотром.

  • Виктор

    Это полезная информация. С 1.5 до 7 лет можно записаться в садик “Мими Дом” в Приморском районе СПБ https://sadik-spb.ru/sadik_na_komiendantskom_prospiektie . Нам уже почти 3, ходим туда полгода и очень довольны садиком, а главное если мы задерживаемся на работах, можно забрать ребенка позже, он будет под присмотром.

Залишити відповідь до Артём Скасувати відповідь