Не було б щастя…
Родина переселенців зі Снігурівки возз’єдналася з дітьми і планує жити в Роздільній
Війна є найбільш травматичною подією для всіх українців. Життя майже кожної родини змінилося та продовжує змінюватися щодня: евакуація, повітряні тривоги, очікування рідних з фронту, загроза ядерного удару… А кожна історія вимушених переселенців проймає до глибини душі своєю сміливістю, відвагою і болем, проходить через нас і закарбовується у наших серцях. Але попри темні часи завжди залишається надія на диво.
Молоде подружжя Лідія та Роман Горпенюки приїхали до Роздільної разом з двома синами, рятуючись від рашистів, 21 квітня 2022 року. Це батьківщина Романа, тут проживають його батьки, які й дали прихисток родині переселенців зі Снігурівки, що на Миколаївщині.
Панорама м. Снігурівка
Панорама м. СнігурівкаЗалізничний вокзал
Залізничний вокзал З приходом «асвабадітєлєй» життя красивого містечка на межі з Херсонською областю перетворилося на виживання – без нормальних водопостачання, електрики і газу. Зате з пропагандистськими сюжетами росіян про «велику допомогу» і знищену самими ж окупантами інфраструктуру. Військові рф забирали у місцевих машини, уводили на допити. Коли запаси продуктів закінчились, то людям доводилось брати гуманітарну допомогу в окупантів.
Хронологія окупації
До повномасштабного російського вторгнення у Снігурівці проживало понад 12 тисяч людей, які в основному займалися сільським господарством – вирощували зернові та овочі. Тут з 2018-го працював і великий томатний завод, у який приватники вклали мільярд гривень. Підприємство нині стоїть у руїнах, як і більша частина Снігурівки. Більше половини місцевих мешканців же виїхали з містечка. Саме так виглядає “звільнення” у розумінні росіян.
Перший обстріл населеного пункту стався 25 лютого. За повідомленням Снігурівської ТГ, ворожі гелікоптери обстріляли позиції українських захисників, четверо з яких зазнали поранень. Тоді півміста лишилось знеструмленим, а місцеві утворили черги з бажаючих записатися в тероборону, здати кров і принести речі першої необхідності та продукти.
Втім, окупанти дуже швидко просувалися півднем. Коли росіяни захопили Херсон, у Снігурівці заглушили окремі мобільні мережі, зате почали транслювати російські канали. З допомогою соцмереж українська влада намагалася повідомляти про повітряну тривогу, переміщення техніки окупантів та роздачу гуманітарки.
14 березня російська авіація завдала удару по місту. За даними обласного управління Держслужби із надзвичайних ситуацій, 30 будинків зазнали руйнувань, 11 – знищені повністю. Керівництво громади повідомило про загибель двох людей, десятеро отримали поранення (троє цивільних і семеро військових).
Вранці 19 березня окупанти накрили Снігурівку з реактивних систем залпового вогню «Град» та зайшли в місто. Розпочалася окупація. У перші дні окупанти розпочали обшуки у домівках людей, які служили в ЗСУ чи входили до тероборони, у багатьох забрали машини. Їх потім позначили літерою Z.
Залізничний вокзал після обстрілів
Залізничний вокзал після обстрілівУ населеному пункті були розбомблені житлові квартали, пошкоджені три навчальні заклади, заводи. Сьогодні наслідки обстрілів можна побачити у пропагандистських відео. Росіяни знімають результати власних же обстрілів, звинувачуючи при цьому ЗСУ.
Ми зустрілися з Лідією ГОРПИНЮК і попросили її розповісти про життя родини в окупованій Снігурівці і про те, як вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію.
– У Снігурівці ми з чоловіком працювали у міській лікарні: він – у хірургічному відділенні хірургом, а я медсестрою – у терапії. 23 лютого я заступила на зміну (на добу). Вночі надійшов пацієнт, прокапала його, а о 4:30 колезі зателефонував син з Миколаєва і повідомив, що почалася війна. Звичайно, одразу навіть і не повірили в це. Хто б міг подумати, що у ХХІ столітті знайдеться мерзота, якій захочеться посягнути на територію чужої країни, яка вбиватиме мирних жителів та знищуватиме наші населені пункти. Тим більше, що доволі довго ми вважали рашистів братнім народом, – розпочала свою розповідь пані Лідія.
О сьомій ранку нас зібрав головний лікар і сказав, що необхідно підготувати всіх хворих, по можливості, до виписки. Сказати, що всі були в шоці від останніх новин – не сказати нічого, але доводилося виконувати свої обов’язки. Тим більше, що у нашій роботі необхідно бути зібраними, адже саме від нас залежить здоров’я та життя людей.
Так сталося, що Лідія та Роман винаймали житло в Снігурівці, а їхні два сини Давід і Сашко (8 і 9 років) проживали разом з батьками Лідії в с. Тамарине Миколаївської області. Після кожної зміни молоде подружжя навідувало дітей. Родина не мала можливості жити разом з синами, бо не дозволяв графік роботи (нічні зміни), а діти через свій вік мали бути під пильним наглядом дорослих і день, і вночі.
– О дев’ятій ранку я змінилася, прийшла додому і не могла зібратися з думками: що робити, куди бігти? У такому ступорі перебували всі. А далі почалася суцільна метушня. Хтось збирав речі, хтось виїжджав, хтось вирішив пересидіти вдома, вважаючи, що це триватиме недовго, адже ХХІ століття! Ми з чоловіком вирішили трохи почекати, – продовжила Лідія.
А через Снігурівку їхали колони нашої техніки у напрямку Миколаєва. 19 березня вночі рашисти скинули авіабомби, які розтрощили військкомат. До лікарні почали надходити наші поранені бійці з боїв, що проходили в той час біля Антонівського мосту. І цього ж дня почалася окупація. Звичайно, в умовах воєнного стану всі розуміли, що необхідно убезпечити наших воїнів: ми міняли їх прізвища, ховали усі документи, роблячи їх пораненими цивільними. А рашисти щодня ходили по лікарні, вишукуючи наших захисників. У мого чоловіка-хірурга забрали ноутбук. Взагалі, вони не гребували нічим, вважаючи себе господарями на нашій землі.
Та й серед місцевих було чимало мародерів, які розікрали магазин побутової техніки, місцеву пекарню, звідки викрали все борошно. А коли рашисти змусили відкрити гаражі нашого головного лікаря, в тому числі і на території лікарні, то побачили багато товару з магазину. Тоді його вигнали з посади. Наразі він, позичивши у Сірка очі, працює в нашій лікарні невропатологом.
Мене з терапії перевели в хірургічне відділення, де була більша потреба в медичних сестрах. Ми з чоловіком жили в лікарні, додому не вертались, як майже весь колектив. Лікарня залишилась без світла, але був генератор, що дозволяв нам виконувати свої професійні обов’язки, незважаючи на війну. Коли було сильно гучно, і персонал, і хворі спускалися у бомбосховище під лікарнею. Завдяки волонтерам у нас були і всі необхідні ліки, і продукти харчування. Вони привозили гуманітарку, доки це було ще можливо.
У бомбосховище часто навідувались представники ворожих ЗМІ і за продукти пропонували місцевим, в основному людям похилого віку, розповісти, зокрема, про стан справ з гуманітарною допомогою з боку української влади. А яка може бути допомога в окупації? Зате вони, такі «хороші», допомагають місцевим. Огидно було все це чути і бачити.
Рашисти зобов’язали головного лікаря відкрити шість палат для своїх поранених. Звичайно, відмовити їм ніхто не міг, палати облаштували, але нікого з поранених ворогів жодного разу до нас не привезли. Добре, що не довелося нам, українцям, зраджувати собі, рятуючи ту погань.
Ще до окупації Снігурівка залишилась без голови адміністрації, яка втекла найперша, зате залишила ворогу списки тероборонівців. Вважаю, після перемоги таким, як вона, за все доведеться відповісти перед законом, перед незламним українським народом.
Дев’ять місяців Снігурівка перебувала в окупації. Від ворожих обстрілів повністю згорів залізничний вокзал, були зруйновані мости, міська адміністрація. Був приліт і по лікарні: постраждало інфекційне відділення. А від наших бійців рашистам було гаряче, коли українці гатили по місцевому училищі, де було місце розташування ворога.
А діти у Тамарівці, яка розташована біля Каховки, разом з бабусею, дідусем, прабабусею та моїм молодшим братом, щодня ходили до бомбосховища, розташованого під місцевим дитячим садком. Залишатися вдома було дуже небезпечно, тому мої рідні й ховалися від обстрілів рашистів. Наприкінці березня ворог окупував і Тамарівку. Тепер цивільним не дозволяли ходити в бомбосховище, адже росіяни зайняли його самі. А мої родичі облаштували безпечне місце у себе в погребі.
16 квітня ми вирішили евакуюватися на підконтрольну Україні територію. Знайшли автоперевізника, який погодився за гроші вивезти нас з окупації. Спочатку забрали своїх дітей і поїхали в бік Баштанки. Назустріч нам прямувала ворожа колона, я всю дорогу молилася, щоб, не дай Боже, вони не зупинили нас. Та все обійшлося і ми благополучно дісталися до Роздільної, де проживають батьки мого чоловіка. Наразі він влаштувався на роботу в Роздільнянську лікарню хірургом, а я поки що – домогосподарка. Старший син став учнем Роздільнянського міського ліцею № 2, молодший – цього року піде до 1 класу, – зазначила переселенка зі Снігурівки.
Своє майбутнє родина Горпинюків пов’язує наразі з Роздільною. Повертатися в Снігурівку вони не планують, адже тут у нас набагато спокійніше, та й роботу можна знайти за фахом, тим більше, що Роман вже влаштувався хірургом у місцеву лікарню.
Майже дев’ять місяців Снігурівка перебувала в окупації російських військ. Сили оборони України звільнили місто 10 листопада. Відходячи зі Снігурівки, збройні сили російської федерації заміновували будинки місцевих жителів, дороги та залишали міни на відкритих територіях.
У Снігурівці поступово було відновлено транспортне сполучення, водо-, електро- та газопостачання, місцевим жителям видавали гуманітарну допомогу, проводились роботи з відновлення життєзабезпечення в місті та громаді – вибухотехніки розміновували території, фахівці лагодили мережі водо- та електропостачання тощо.
Батьки, бабуся та брат Лідії восени минулого року виїхали до Херсону, де проживає старший брат мами нашої співрозмовниці. Наразі їх багатоквартирний будинок не дуже постраждав від підтоплення, а волонтери постійно підвозять жителям питну воду і продукти харчування. Але біль трагедії всього нашого народу, звичайно, відгукується в серцях кожного українця. І всі ми зітхнемо з полегшенням, коли прийде така очікувана всіма перемога над рашистами. Все буде Україна!
Лариса Заблудняк
Матеріал створено в рамках реалізації Програми експертної підтримки для регіональних медіа, за підтримки «Медійної програми України», яка фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews.
