Творчість Ануш Алмазян

Як повідомляла наша газета, у фойє Роздільнянського Палацу культури пройшла виставка художниці Ануш Алмазян під назвою «МИ Є», присвячена Дню пам’яті жертв геноциду вірмен.

До відома

24 квітня 1915 року вважається офіційною датою початку геноциду вірмен на території Османської імперії.

Саме цього дня керівники молодотурків (правлячої на той час партії) Палаат­паша, Енвер­паша і Джемаль­паша дали розпорядження звести вірменську інтелігенцію у Стамбул, а пізніше депортувати з країни.

Ненависть османів до вірмен розгоралася протягом багатьох десятиліть. Останні з давніх­давен займали провідне становище в суспільстві: вірменами була значна частина інтелігенції (лікарі, вчителі, адвокати, вчені, торгово­промислова буржуазія). Не останню роль в неприязні відіграв і релігійний чинник: з перших століть нашої ери вірмени сповідують християнство, натомість турки­османи були мусульманами.

Ще до трагічних подій 1915 року вірмени зазнали спланованих владою розправ 1894­1896 років, коли в результаті погромів вірмен по всій імперії було вбито до 300 тисяч людей. У тих злочинах ніхто не був покараний і вже за 20 років трагедія повторилася в більшому масштабі.

Геноцид відбувався в три етапи: спочатку влада роззброїла вірменських солдат, які служили в османській армії, за цим слідувала висилка з прикордонних районів і врешті­решт масові депортації та вбивства вірмен. 24 квітня 1915 року (відомого як Червона неділя) близько 250 вірменських інтелектуалів були арештовані. В травні того ж року Центральний комітет ухвалив «Закон Техсира» (закон про депортацію), який легалізував вигнання, масові страти та інші безчинства наступних років. Тоді і почалося фізичне знищення вірмен як народу, а також виганяли їх в сирійську пустелю без жодних засобів для проживання, через що тисячі помирали від голоду та спраги. Свідок тих подій генерал­майор союзної для Османської імперії німецької армії Фрідріх Кресс фон Крессенштейн, засуджуючи дії турків, зазначив, що «турецька політика створення голоду є занадто очевидним доказом того, хто несе відповідальність за бійню, доказом рішучості Туреччини у знищенні вірмен».

Депортації супроводжувалися й іншими злочинами. Тоді масового характеру набули зґвалтування вірменок турецькими солдатами, яким дозволялося робити з ними все і навіть заробляти чималі гроші на продажі вірменських жінок в рабство.

Знищення вірмен тривало аж до другої половини 1918 року. За три роки загинуло більше 1,5 мільйона вірмен і ще понад мільйон тікали з імперії в інші країни (від Сирії і аж до Сполучених Штатів Америки). Цей злочин не залишився поза увагою світу. Вже
24 травня 1915 року держави­союзниці, які входили в Антанту (Велика Британія, Франція та Росія) визнали розправи в Османській імперії злочином проти людяності. Станом на сьогодні злочин визнали геноцидом 29 держав.

---

Ми запросили Ануш до редакції, аби розпитати у неї про її творчість, про життя в Україні тощо. На питання, як сталося, що її родина переїхала до України, Ануш відповіла, що має українське коріння по лінії матері. Її бабуся свого часу проживала в Донецьку. Вже 10 десять років родина Алмазян­Хачатрян проживає в Україні, 9 з них ­ у Роздільній. Причин переїзду з історичної батьківщини декілька, одна з яких – поклик крові, зазначила співрозмовниця.

Художник­модельєр за професією Ануш – людина творча. Малює вона з дитинства. Спочатку свої роботи виконує кольоровими олівцями на папері, а згодом переносить свій задум масляними фарбами на полотно. Її роботи можна було побачити на виставках у Музеї гетьманства в Києві, в одеських музеях. Крім того, майже до кожної своєї роботи вона придумує віршовані рядки, що підсилює енергетику картин.

На питання: що спонукало її на виставку в Роздільній, Ануш відповіла:
«Я не можу бути байдужою до ситуації, яка відбувається в нашій країні. І наразі моя творчість має відкритися світу, принести радість і користь мені, моїй родині, іншим людям на нашій Землі.

І недарма виставка моїх робіт була відкрита у Палаці культури саме
24 квітня, у День пам’яті жертв геноциду вірмен, який влаштувала Османська імперія не без участі росії, що вже 300 років «рятує» Вірменію, від якої залишилась на карті долонька землі.
І ця виставка – це данина пам’яті моїм предкам, моя заявка, що ми є, ми живі, ми сильні, ми творчі, де б ми не були».

Також Ануш зазначила, що виставка – це внесок у нашу загальну справу, у нашу Перемогу над рашистами. Всі кошти, виручені від продажу картин, будуть передані на потреби ЗСУ, зміцнення України та допомогу людям, які опинились у складних життєвих обставинах.

У подарунок Роздільній Ануш презентувала свою роботу «Вигляд церкви», де зображено міський храм Святого Миколая саме так, як виглядав багато років тому. При цьому Ануш відзначила, що намагалася знайти фото Роздільної 150 років тому, і це зробити дуже тяжко. Але ж для нащадків було б добре зберегти пам’ять про архітектуру того часу, вигляд нашого міста на початку його створення.

А ще художницю турбує питання наших державних символів, зокрема тризуба, який саме так і називають. Але це, за словами Ануш, неправильне трактування, адже тризуб – це древній символ «пікіруючий сокіл», «адже зуби можуть хворіти… Це слабкість. А сокіл – це ціль, це дух, це сила».

Наразі неможливо точно сказати, що означає український тризуб. Існують десятки версій його значень, найпопулярніші з них:

­ тризуб є зображенням голуба, як символу Святого Духа;

­ у тризубі схована емблема, пов’язана з конкретним предметом людської життєдіяльності: якорем, сокирою, рибальським знаряддям, луком зі стрілою, колоском тощо;

­ у слов’янській руніці є символ, схожий на дерево з трьома гілками, що позначали Білобога, а перевернутий – Чорнобога;

­ тризуб – це відображення Рарога, вісника небесної справедливості, сокола, який летить з висоти донизу;

­ тризуб містить число три, що означає єдність Бога­Батька, Бога­Сина та Бога­Духа Святого;

­ у тризубі зашифроване слово «Воля»;

­ символ є відтворенням форм верхньої частини скіпетра візантійських монархів, скіпетра скіфських царів, зображення корони;

­ тризуб – це літера «Ш», яка раніше означала цифру 3;

­ тризуб – це намальований образок із фігур старовинної зброї: лук, меч та інші.

До речі, обидві дочки Ануш теж мають хист до малювання: чотирнадцятирічна Тетяна закінчила художню школу, а семирічна Еріта дуже любить малювати. Можливо, дівчатка теж колись виставлятимуть свої роботи. Підтримує творчість Ануш і її чоловік Ваге. А ще Ануш відвідує курси української мови, нещодавно започатковані волонтером Владиславом Сіміцарем, що є прикладом для місцевих українців, які ніяк не наважаться покращити свої знання з рідної мови.

«Для мене важливо, яке враження залишила моя колекція картин «Колір у чорному» у відвідувачів виставки, про що вони думали, дивлячись на мої роботи, яких тут невелика частина з усіх написаних мною картин, виконаних у стилях кубізму, графіки, імпресіонізму. Дякую всім, хто відвідав виставку, хто підтримав мої роботи. Слава Україні! Слава Вірменії! Героям слава!», ­ закінчила свою розповідь Ануш Алмазян.

До речі, благодійні внески, зібрані під час виставки, були передані волонтерам на потреби ЗСУ та мешканців Херсонщини.

Лариса ЗАБЛУДНЯК