Це давня народна мудрість, яка переходить із покоління в покоління. Адже життя людини йде не завжди по прямій дорозі. На шляху трапляються і круті підйоми в гору, і перешкоди. Саме у зрілому віці людина здатна, озираючись на пережите, зважити все і підбити підсумки. Ми щодня говоримо про те, як нам важко, скаржимося на здоров’я, скаржимось на життя. А уявіть собі людину, яка прожила 100 років: скільки подій промайнуло, як приємних, так і не дуже, скільки довелося зустріти людей, як добрих та чуйних, так і негативних.
Саме з такою людиною випала нагода зустрітися нашій кореспондентці напередодні 100-річного ювілею від її дня народження. Мова йде про Лідію Федорівну Лисаченко, яка другого лютого відзначила свій сотий день народження. Наразі пані Лідія проживає у свого сина Віталія з його дружиною Зоєю, які гостинно зустріли у своїй привітній оселі та разом згадали про життя довжиною в століття.
Народилася Лідія Федорівна у с. Миколаївка тодішнього Доманівського району Одеської області у далекому 1923 році. Мати доглядала за дітьми, яких у сім’ї було п’ятеро, батько працював, не покладаючи рук, щоб забезпечити родину. Дитинство було непростим. У десятирічному віці довелося стати свідком жахіть, які відбувалися у часи Голодомору 1932-1933 років.
– Пам‘ятаю, як по селу ходили представники від центральної влади та забирали усе, що бачили у селян. Не лишали в оселі ні горстки зерна. Ми жили добре, бо батькові випала нагода побувати в Америці на заробітках, були забезпечені усім, чим треба. Але коли у нас все забрали, не було що їсти. Я тоді навчалась у школі, нам там роздавали їжу і я, щоб хоч якось нагодувати родину, брала із собою свою порцію, щоб поділитися з мамою, татом. Вся худоба гинула, адже нічим було її годувати. Було таке, коли викидали коней на смітник, люди дізнавалися про це, брали сокири, пилки та відрізали, хто що міг, аби зварити із залишків худоби їсти. Тоді ніхто не думав про якісь хвороби, головне було вижити. Їли собак, котів, все, що бачили. На жаль, моєму батькові вижити не вдалося,- зі сльозами на очах згадувала пані Лідія про ті страшні часи.
Мати Лідії Федорівни пішла в інший світ у 1937 році. Так лишилася вона у юному віці разом зі своїми трьома братами та меншою сестрою сиротами. А потім була війна, яка додала горя до того складного дитинства.
Фото з рідними та близькими
Фото з рідними та близькими У 1947 році переїхали до с. Іллічівка (одне із сіл Буцинівського старостату). Пройшовши десятимісячні курси бухгалтерів, пішла працювати на місцеву ферму за спеціальністю. На той час на підприємстві налічувалось близько 500 голів овець, 18 корів, масштабна пасіка. Були в господарстві й земельні наділи, які оброблялися, а готова продукція йшла на забезпечення харчами тодішнього санаторію їм. Дзержинського. Там, на фермі, і познайомилась Лідія зі своїм майбутнім чоловіком Василем. Вони побралися, спочатку народилася донька Любов, потім син Анатолій, а згодом і Віталій. Побудували будинок у с. Міліардівка та наживали добра. У 1954 році Лідія перейшла працювати до магазину с. Буцинівка, адже вони з чоловіком (а Василь на той час обіймав посаду завідувача складу) в колгоспі були матеріально відповідальними особами та не могли працювати на одній фермі. Невдовзі Лідія Федорівна знову пішла працювати за спеціальністю у колгосп «Шляхом Ілліча», а звідти – на пенсію. Так, цифри її супутниками стали протягом усього життя.
Вдома чекало не менше роботи. На моє питання: чим займалися у вільний від роботи час, можливо було якесь хобі, пані Лідія зазначила: «Та яке там хобі. Зранку на роботу в Буцинівку, по обіді – поверталася до Міліардівки, а це більше трьох кілометрів, швиденько на поле шукати корів, аби здоїти, потім вправлятися біля домашнього господарства, після обіду – знову на роботу, ввечері теж саме. Нудьгувати не доводилось».
У родинному колі
У родинному коліДо слова – у господарстві сім’ї Лисаченків були не лише корови, а й кози, качки, свині, кури, нутрії тощо. Поратися було біля чого. Та й що там казати, Лідія Федорівна, вже у досить поважному віці все ще тримала худобу. Навіть переїхавши до сина в Одесу, просила розвести кроликів, аби було чим займатися. Ось така вона, непосидюча наша героїня.
Активність проявлялася не лише у роботі, адже знаходили час і для веселощів. Взагалі то, вся рідня Лідії дуже музична та весела: хто грав на інструментах, хто танцював, хто співав. Найкраще у нашої співрозмовниці виходило танцювати на стільці чечітку. У свої сто років Лідія Федорівна має світлий розум і чудову пам’ять. Вона з радістю розповідала вірші, якими вітає своїх близьких під час родинних свят, навіть заспівала українську народну пісню «Плакуча гітара».
А где мне взять такое слово,
Чтоб в день рожденья пожелать
Тебе отличного здоровья
И никогда не унывать.
Чтоб холод в душу не закрался,
Чтоб места не было беде
И чтоб никто не догадался
Какой же год пошел тебе.
Це одне із побажань, яке задекламувала нам наша співрозмовниця напередодні свого ювілею.
А ще пані Лідія й досі читає газети, добре розуміє нинішню ситуацію в країні, з болем сприймає новини про війну і вірить у якнайшвидшу перемогу.
На питання про рецепт довголіття, відповідь була однозначною: «Бути порядною людиною, не обманювати, не красти, а чесно прожити своє життя. У мене був такий стимул – краще своє втрачу, а чужого не візьму. Кожному допомогти, поділитися, чим багатий, з ближнім своїм. А ще багато працювати та бути активним».
Лідія Федорівна з чоловіком на весіллі молодшого сина Віталія
Лідія Федорівна з чоловіком на весіллі молодшого сина ВіталіяДовгий вік – це дар неба. Але ж як дорого, якими гіркими втратами доводиться за нього розплачуватися! Пані Лідія поховала свого часу чоловіка, доньку й сина, пішли у засвіти її брати, сестра, всі її подруги. Та розкидають молоде гілля парості давнього роду: не забувають бабусю її п’ятеро внуків, шестеро правнуків та одна праправнучка. Ніколи не пропускають нагоди привітати довгожительку, навідатися у гості.
100 років – це саме той час, коли можна судити, чи не дарма пройшла ота дорога полем. Нелегке життя довелося пережити ювілярці: Голодомор, воєнні лихоліття, важку колгоспну працю. Та вона ні про що не шкодує, пишається тим, що має дружню родину. Лідія Федорівна – приклад стійкості та мужності. Тож, вітаємо ювілярку і бажаємо їй довгих років життя у здоров’ї!
P.S.
2 лютого, з нагоди 100-річчя з дня народження Лідію Федорівну Лисаченко квітами та подарунками привітали Роздільнянський міський голова Валерій Шовкалюк, начальник Роздільнянського РТЦК та СП Олексій Панов та депутат міської ради Наталія Буковська.
Солодкий подарунок пані Лідії вручили рідні та близькі, а головне бажання, під час задування свічок на торті, – обов’язково зустрітися через рік!
Наталія БУКОВСЬКА
