Боротьба України за свою цілісність і незалежність – це щоденна діяльність на багатьох фронтах. Один із них – це, безумовно, оборона країни нашими ЗСУ. Інший – волонтерська діяльність у тилу, яка є не менш важливою. І жінки, і чоловіки роблять вагомий внесок у Перемогу.
Олег Марченко долучився до волонтерського руху Роздільнянщини з перших днів повномасштабного вторгнення. Згадує, що ті дні були дуже об’єднуючими. Люди перебували в шоковому стані, але гуртувалися та зносили все необхідне для військовослужбовців у пункти збору, зокрема – консервацію, овочі, крупи, необхідні побутові речі.
Олег Сергійович, як і більшість земляків, сподівався, що повномасштабна війна все ж таки не розпочнеться. Сподівався до останнього, аж поки 24 лютого, перебуваючи вдома, не дізнався про вторгнення військ рф в Україну.
– Ми були не готові. Україна – мирна держава, ні на кого не хотіла нападати. І офіційний початок війни виявився дуже приголомшливим, – згадує волонтер.
З оголошення він дізнався про відкриті пункти збору допомоги для військовослужбовців у Роздільній, зібрав необхідне з продуктів, а також надав декілька промислових обігрівачів. Сказав, що має власний транспорт та вільний час для того, щоб допомагати, чим може.
То ж , із 26 лютого активно працює в місцевому гуманітарному штабі. Виїжджав на блокпости, які організовувалися на Роздільнянщині, аби допомогти облаштувати їх належним чином.
Місцевий гуманітарний штаб, діяльність якого координує Наталія Кучеренко, нараховує велику кількість місцевих жителів різного віку – від представників та представниць молоді до людей старшого віку. Всі згуртовані однією метою – підтримувати захисників та захисниць України, внутрішньо переміщених осіб, які змушені були залишити домівки через війну і виїжджати заради порятунку свого життя, життя рідних та близьких.
– Конкретних обов’язків у мене немає. В штабі працюємо великою сім’єю у різних видах діяльності. Кожен день щось нове може бути, але, оскільки я маю власний транспорт, всі на це розраховують, тому найчастіше задіяний у доставці зібраної допомоги, підвезенні людей та розв’язанні якихось логістичних питань. У перші дні завозив необхідні матеріали на блокпости, бо вони реально були не обжиті. Закинуті приміщення, в яких нічого не було. Доводили все до ладу, аби військовим поліпшити там перебування та несення служби. Наприклад, пиріжки возили з усього району. І зараз трапляються приємні ситуації, коли військові впізнають та щиро вітаються.
Не хотілося, щоб війна набирала обертів, ми вірили: якщо сконсолідуємося, відреагуємо, не буде такої війни. Але маємо те, що маємо. Хочеться скоріше тої перемоги, аби всі, хто сьогодні нас захищає, повернулися додому живими та здоровими. Усі вони покинули сім’ї, свої домівки і нам хочеться, щоб вони відчували, що про них пам’ятають та піклуються. Маю дуже багато друзів, які виконують свій військовий обов’язок і звертаються по допомогу, часом за простою підтримкою, розмовою, – відзначає Олег Марченко.
Російсько-українська війна принесла невимовний біль в Україну через втрату на фронті кращих синів та дочок, численних жертв серед цивільного населення.
Роздільнянська міська громада та сусідні Лиманська селищна та Степанівська сільська, на превеликий жаль, вже мають чорні звістки з фронту. Загиблих Героїв ховали з усіма почестями.
У першу зустріч організовувалися швидко. Олег Марченко оздобив машину прапорами, облаштував колонку, аби тужлива пісня «Пливе кача» лунала під час всієї жалобної ходи… Так склалося, що після цього він став постійно займатися організацією зустрічі та поховання наших Героїв. Як відзначив волонтер, дуже важко в таких ситуаціях. Адже в кожного залишилися сім’ї, про які волонтери дбають та планують підтримувати в майбутньому.
Зараз здебільшого підтримка гуманітарного штабу та волонтерів спрямована на допомогу внутрішньо переміщеним особам, які знайшли прихисток у нашому краї.
– Коли звертаються ВПО, одразу скеровуємо їх до міської ради, аби там стали на облік. З центру надаємо допомогу продуктами харчування та речами. Такої необхідності в підтримці військовослужбовців, як у перші дні війни, зараз нема, оскільки держава регулює нагальні питання, тому зосередили увагу на тих, хто постраждав від бойових дій. Їхня кількість з кожним днем збільшується. Допомагаємо переселенцям в облаштуванні житла. І приємно, коли через деякий час зустрічаєш когось із них на вулиці, а вони вже мають тут якісь свої справи. Це означає, що певним чином люди адаптувалися. Хоча боляче чути, що їм довелося пережити. Вони на власні очі бачили і пошматовані тіла, і вибухи. Коли спілкуєшся з переселенцями із зони бойових дій, спершу вони тримаються, нібито все нормально. Але коли починаєш із ними спілкуватися ближче, відчувається шок. Люди не розуміють, як таке могло статися, та й сам не знаєш, як би реагував, таке переживши. 60-річний дядько так гірко плакав, що важко було на це дивитися. Тому серце і душа радіють, якщо внутрішньо переміщені особи знаходять себе тут. У багатьох, з ким доводилося спілкуватися, є наміри повернутися додому після визволення окупованих територій, незалежно від того, чи вціліло житло. Та доки перебувають у нас – робимо все можливе, аби вони комфортно почувалися, – зауважує Олег Марченко.
Відзначимо, що волонтерську діяльність цілковито підтримує родина Олега Сергійовича – дружина Олена Вікторівна та діти. У перші дні війни вони розглядали варіант виїзду жінки з дітьми для безпеки за кордон, та передумали, оскільки не захотіли, щоб він залишався сам. Крім того, родина Марченків регулярно переказує кошти на рахунки благодійних фондів для допомоги ЗСУ. Бо ж підтримкою для Олега Марченка є віра в ЗСУ, нашу перемогу над рашистами й те, що всі окуповані території обов’язково будуть визволені.
Для себе в цій війні він обрав шлях волонтера, і на сьогодні це стало найголовнішою справою в житті. Якщо звертаються з гуманітарного штабу чи з інших питань благодійної допомоги, яку він може надати, то свою роботу та особисті справи відкладає на потім. У пріоритеті – допомога фронту та людям, які цього потребують через жахіття війни.
Наталія БРОВАРСЬКА
