Ніколи так швидко не бігав до окопу, як від кулі снайпера
ВІЙНА… Страшне слово, страшні події, страшні втрати… Гинуть наші мужні захисники, гинуть мирні українці, які мріяли жити у вільній країні під мирним небом… Кожний з нас по-своєму переживає всі ці події, але душа всіх українців немов розривається на шматочки, коли читаєш останні новини про наслідки чергової ворожої атаки на мирні міста і села, про якісь корупційні скандали у верхівці влади, про загибель наших захисників-Героїв… Не для війни народжують матері синів… Коли почалася повномасштабна війна, всі чужі діти враз стали рідними. Ми не уявляємо, що відчуває мати, яка провела на війну сина. Та хочеться обійняти кожну маму, потиснути руку кожному батькові, які чекають на своїх синів та дочок. А найстрашніший день для таких батьків настає, коли, обійнявши своє рідне дитя, проводжають вони свою кровиночку в останній путь, бо загинув син, захищаючи свою Батьківщину від клятого ворога, в якого немає нічого святого в душі…
Євген Бойко народився 7 лютого 1993 року в с. Марківка. Зростав позитивним, товариським хорошим хлопчиком. У школі мав багато друзів, допомагав усім, хто потребував його підтримки, міг підставити плече у складних ситуаціях.
Так почала розповідь про сина його мама Ольга. Тяжко даються жінці спогади про свою кровинку, сльози душать: «Це непоправна втрата для мене, для нас усіх. Це незагойна рана на все життя. Але жити далі треба заради пам’яті про нашого Женю». Мама наразі проживає з родиною старшої доньки і всі разом намагаються підтримувати один одного в цю тяжку для них годину.
Молодий хлопець брався за всі справи, і все у нього виходило до ладу. Причому навчався всьому сам. Навіть встиг до 2015 року побувати на заробітках у росії, бо й там потрібні були працелюбні українці. Того ж 2015 року пішов служити в армію, а мати боялася, аби син не потрапив у зону проведення АТО. А синові все ж таки довелося служити саме там, але мама про це дізналася набагато пізніше.
«Я поїхала з сином у військкомат, де довго не могли знайти документи Жені, потім запитали, який у нього зріст. Спочатку ми думали, що він служитиме в роті охорони президента, але, як-то кажуть, приїхав «покупець» з Одеси і Женю забрали у військову частину національної гвардії, розташовану на Люстдорфській дорозі. Там під час навчання за перші два тижні син порвав три пари берців, так їх там добряче муштрували», – згадує пані Ольга.
Кожне слово, кожне речення тяжко даються жінці, бо не має так бути, щоб мамі, яка дев’ять місяців носила рідне дитятко під серцем, тепер залишаються лише сумні спогади про сина… Спогади, які крають її серце, які щоразу шматують її душу…
Мати щотижня їздила до сина в Одесу. Після трьох місяців служби Євген підписав контракт і пішов служити в зону проведення АТО. При цьому сказав мамі, щоб вона поки не приїжджала, адже їх відправили на навчання в інше місце. Щоразу телефонуючи, він говорив їй, що у нього все нормально, служба проходить спокійно.
Через певний час він надіслав відео із зони бойових дій, з якого мама і дізналася, що її син служить у «гарячих» точках. Хоча материнське серце не обманеш…
Згодом пані Ольга дізналася про конкретне місце служби Євгена, а саме біля Донецького аеропорту. Спочатку військовослужбовцям добре допомагали волонтери, та з часом ця допомога ставала все менше і менше. Пані Ольга дізналася у сина номер відділення Нової пошти і почала надсилати йому посилки з продуктами та необхідними речами, аби якось полегшити перебування сина у зоні бойових дій.
Кожні три місяці у зоні проведення АТО була ротація. Євгену вдалося побувати навіть вдома. Саме тоді він показав рідним фотографії розбитого Донецького аеропорту, а мамі розповів, що ніколи так швидко не бігав до окопу, як від кулі снайпера, яка пролетіла над самим вухом Євгена, дивом не зачепивши хлопця. Тоді Бог зберіг життя сина пані Ольги. Відслуживши три роки, Євген спочатку думав знову укласти контракт на військову службу, бо дуже хотів стати військовим. Але згодом передумав.
Приїхавши додому, влаштувався працювати охоронцем в АТБ у Роздільній. Одружився. Мав би жити і жити. Але розпочалося повномасштабне вторгнення росії на територію України. 20 березня 2022 року йому вручили повістку, а 21 березня він вже перебував у військовій частині в Дачному.
Майже рік захищав рідну Батьківщину від ворога. Побував і в районі острова Зміїний, і під Херсоном. Розповідав мамі, що нічого страшнішого за авіаудари немає, бо не знаєш, куди влучить ота «дура». Після ворожих атак доводилося хлопцям відкопувати один одного. 2 лютого Євген побував вдома у відпустці. Похвалився, що отримав звання старшого матроса. Він служив у складі 35-ї бригади морської піхоти, що завжди була попереду. Їх направили в район Вугледара. На п’ять днів хлопців перекидали в найгарячіші точки. Він попереджав маму, щоб вона в ці дні не телефонувала, а він обіцяв їй одразу віддзвонитися, щойно закінчиться п’ятиденка.
Так було і 1 березня 2023 року, а 6 березня він загинув. Так і не дочекалася мама від сина телефонного дзвінка… Хоча він обіцяв зателефонувати і привітати батька з днем народження, а маму і сестру – з 8 Березня. Згодом від побратимів мама дізналася, як загинув її син. Рятуючись від ворожих обстрілів, четверо військовослужбовців перебували у підвалі будинку. Зазвичай, Євген ходив у пошуках їжі по розбитих будинках, а того разу один з побратимів вирішив сходити замість Євгена і почав підніматися сходами, коли ворожий снаряд влучив у місце перебування наших хлопців. Вижив лише той, що перебував на сходах, його вибуховою хвилею викинуло з підвалу і контузило, а трьох наших воїнів придавило плитою…
Євгена спочатку зарахували до зниклих безвісти, про що мамі сказали її свати. А 10 березня до неї завітали представники військкомату і офіційно повідомили про смерть її сина Євгена Олександровича Бойка. «На скільки клятий собака у нас у дворі, який нікого не пропустить, а того разу він навіть не гавкнув на чужих, ніби розуміючи, з якою новиною вони прийшли до нас у дім», – згадує мама Євгена. Потім була дуже тяжка процедура упізнання, про що пані Ольга розповідала зі сльозами на очах, переживаючи знов і знов цю трагедію…
Поховати сина, брата рідні хотіли 14 березня, але побратими попросили на пару днів відкласти похорон, бо не встигали приїхати, але дуже хотіли востаннє попрощатися з Євгеном… Чин поховання відбувся 16 березня з усіма військовими почестями. Було багато земляків, приїхали побратими, працівники АТБ, з якими Євген працював у мирному житті… Тепер лише пам’ятник на могилі сина та прапор, який встановили його побратими, нагадують мамі і рідним про героїчну смерть Євгена, який віддав своє життя за нашу рідну Батьківщину.
Навіки 30 років нашому земляку-Герою. Вже не посадить дерево, не побудує будинок, не виростить сина … Життя обірвала клята війна… І таких Героїв дуже багато по всій Україні… Зламані долі, нездійсненні плани та мрії, яким не судилося ніколи здійснитися…
Сестра Євгена Ірина, коли він загинув, була вагітна, а народивши назвала донечку на честь свого брата – Євгенією. Наша задача сьогодні зберегти пам’ять про всіх, хто загинув, захищаючи нашу рідну країну від недолугої нації, лідер якої чомусь вирішив, що має право творити зло на нашій землі (та не тільки на нашій) і не буде за це покараний. Але ж настане час, коли цю істоту наздоженуть прокляття усіх матерів, чиї сини загинули через цю тварюку, яку складно назвати людиною, та й не має він права так називатися.
А Перемога буде за нами! Слава Україні! Героям слава!
Наталія БУКОВСЬКА
