За традицією, напередодні Нового року ми зробили екскурс в історію і поцікавилися, якими були Роки Півня за останнє століття. Ось яка вийшла картина.
1921: НЕП, голод і «льодовий похід» Юрка Тютюнника.
Якби я був скульптором, то створив би величний пам’ятник з граніту українському селянинові 1921 року, в якому вирізнив би дві його риси: згорьованість і незламність. Журитися було б від чого: війна та революції нищівною хвилею прокотилися по українській землі. Валовий збір зерна у 1921-му становив лише чверть довоєнного, виробництво в країні скоротилося в дев’ять разів, а вартість рубля порівняно з 1913-м зменшилася в 13000 разів.
До катастрофічної ситуації призвела не лише воєнна руїна, а й політичні та економічні заходи більшовиків, що дістали назву «воєнний комунізм».
Все це не могло не викликати масового спротиву. В 1921 році в Україні та Криму діяли 464 повстанських загони, кожен з яких налічував від 20 до 500 бійців.
Аналогічні процеси відбувалися і в Росії, варто згадати хоча б повсталий Кронштадт. Матроси, які були опорною точкою більшовицького перевороту у 1917-му, стали основною загрозою режиму у 1921-му. Невипадково Ленін на відкритті Х з’їзду партії (8 березня 1921 року) заявив, що повстання у Кронштадті значно небезпечніше, ніж Денікін, Юденич і Колчак разом узяті. Він усвідомив, що політика «воєнного комунізму» може призвести до поразки жовтневого перевороту. Тому на тому ж з’їзді було прийнято рішення перейти до нової економічної політики (НЕП).
НЕП полегшив податковий тягар, покладений на селян, дозволив їм продавати надлишки своєї продукції на ринку, допускав приватну власність і вільну внутрішню торгівлю. Життя пожвавішало, у містах стали відкриватися крамниці та ресторани, на вулицях побільшало світла та музики.
Водночас, над країною вже заніс свою кістляву руку Голодомор 1921-1923 років, який забрав до двох мільйонів життів українців.
НЕП, що викликав ілюзію повернення до мирного життя, — з одного боку, а голод у поєднанні з силою зброї — з іншого, — допомогли більшовикам вибити з рук повстанців зброю. Лише найстійкіші продовжили спротив.
Унікальний факт національно-визвольної боротьби являє собою листопадовий, який ще називають льодовим, рейд 1921 року під проводом генерал-хорунжого армії УНР Юрка Тютюнника. В умовах ранньої зими того року, з безперервними боями з ворогом повстанці зробили марш довжиною понад 600 верств і лише трохи не дійшли до Києва. У нерівному бою під містечком Базар на Житомирщині вони були розбиті кіннотниками Котовського. 359 воїнів були захоплені в полон. Їм було запропоновано перейти на службу до Червоної армії і зберегти таким чином життя. Але ніхто не став зрадником, явивши приклад вірності святій ідеї боротьби за Україну.
А що ж НЕП? Цей період влада використала для зміцнення свого репресивного апарату і вже наступного року Ленін заявив, що відступ закінчено. Країна поверталася до командно-адміністративних методів управління.
1933: Голодомор очима консула Італії
Багато трагедій пережив український народ, але страшнішого лиха, ніж голод 30-х років минулого століття, історія Україна не знає.
Про цей злочин сталінщини наша газета писала неодноразово і докладно. Тут обмежимося лише цитатою з маловідомого листа консула Італії Граденіго, який у 1933 році у повідомленні своєму керівництву про Голодомор писав: «Сучасне нещастя спричинить колонізацію, переважно російську, України. Воно замінить її етнографічний характер. У дуже близькій майбутності не можна буде більше говорити про Україну, ні про український народ, ані, тим самим, про українську проблему, тому що Україна в дійсності стане російським краєм». Цей лист було опубліковано у книжці «Великий голод в Україні», яка вийшла в Канаді у 1988 році.
Бачите, італієць, чужа начебто людина, а швидко розібрався, що й до чого. Наша ж влада нам довго пудрила мізки про те, що ніякого голодомору не було, а просто здійснювалася кампанія «ліквідації куркульства як класу»; потім риторика змінилася: так, голод був, але не тільки в Україні; і, зрештою, знайшла поширення новітня вигадка про те, що голод став наслідком політики добування коштів на індустріалізацію… Але всі ці спроби приховати правду провалилися. Сьогодні Голодомор визнано геноцидом українського етносу. Інакше, як можна пояснити той факт, що колективізація проводилася на всій території колишнього Союзу, але тотальний голод був організований лише в регіонах, де проживає український етнос, особливо в Україні. А на місце вимираючих українців Москва почала переселяти людей з Росії — Горьковської, Івановської та інших областей.
На щастя, італійський посол у своєму передбаченні про те, що Україна «в близькій майбутності» стане московським краєм, помилився. Ціною багатомільйонних втрат Україна пережила і це горе та зберегла в собі незбориме прагнення до волі, незалежності та справедливості.
1945: Радість, невиправдані сподівання співвітчизників та невтілені плани Сталіна
Рік, ознаменований перемогою антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні, приніс велику радість. Люди твердо вірили, що після такої страхітливої війни в країні більше не повторяться часи голодоморів та терору, буде утверджуватися демократія та свобода. Але цим сподіванням не судилося збутися. Над Україною, як і раніше, висів меч геноциду.
У книзі Семена Цвілюка «Трагедія нескореної нації» читаємо: «…Сталінський режим розглядав населення України, всю нашу багатомільйонну націю, яка перебувала в окупації, політично неблагодійною… А червні 1944 року Москва видала таємний наказ Народного комісаріату внутрішніх справ Союзу РСР і Народного комісаріату оборони СРСР за підписами Лаврентія Берії та Георгія Жукова «Про виселення у віддалені краї СРСР усіх українців, які проживали під владою окупантів»…
Нагадаємо, тоді зі своїх етнічних територій були виселені невеликі за кількістю населення народи: кримські татари, чечено-інгуші, калмики, балкари, карачаївці. Формальним аргументом для цього називалася їхня «зрада Батьківщині» та співробітництво з німецькими окупантами. Якщо такі випадки й були, то цілком зрозуміло, що далеко не все населення мало до них відношення. Зрештою, виникає питання: чому імперсько-російська шовіністична влада не згадала тут про росіян? «Історичні дослідження, здійснені німецькими та українськими вченими, — зазначає автор книжки, — на основі документів нацистських архівів, неспростовно доводять: у роки Другої світової війни із всіх народів СРСР у збройних силах Третього рейху найбільше було саме росіян — понад 310000 осіб».
…Наказ про виселення був таємним, люди про це нічого не знали, вони раділи Перемозі, плакали і сміялися. Втім, у світі раділи не всі. 6 серпня 1945 року американський бомбардувальник В-29 під командуванням полковника Пола Тибетса о 8.15 ранку скинув атомну бомбу на японське місто Хіросіма. Люди, які були найближче до епіцентру вибуху, згоріли миттєво. Протягом кількох хвилин 90 відсотків усіх, хто перебував на відстані 800 метрів від епіцентру, померли. Численні пожежі, які виникли одночасно в різних кінцях міста, утворили вогняний смерч, який захопив понад 11 квадратних метрів міста, знищивши всіх, хто не встиг сховатися протягом перших хвилин після вибуху. Нищівною хвилею було вибито скло в будинках на відстані 19 кілометрів.
9 серпня така ж бомба була скинута на Нагасакі.
1957: удаваний оптимізм Воронька й утопічні плани Хрущова
Відомий поет Платон Воронько писав:
З Новим роком, славні люди,
З роком Сороковим!
Хай всім щастя повні груди —
З кожним кроком новим!
Сьогодні вже доводиться напружуватися, щоб збагнути, що це за рік такий — сороковий? Сорок днів зрозуміло. А сорок літ? Ага, це річниця більшовицького перевороту… Його відзначали помпезно, організувавши у Москві нараду представників всіх комуністичних і робітничих партій. І все було б добре, якби демарш не вчинили керівники Союзу комуністів Югославії. Вони відмовилися брати участь у нараді і не підписали прийняту на ній декларацію. За це були названі ревізіоністами й опортуністами.
Ну, буває. Не всім же карбувати крок лівою… Але тут, ще як назло, всередині Президії ЦК партії виникла антипартійна група, до якої увійшли Молотов, Каганович, Маленков, Булганін та інші. Відступники мали намір захопити керівництво країною, щоб змінити політику партії і повернути її до хибних і вже засуджених методів керівництва. Їх було названо сектантами і догматиками, які виявляють начотницький, нежиттєвий підхід до марксизму-ленінізму.
Оце так компанія! Одні якісь збоченці. Не дивно, що Микиті Хрущову не було кому підказати, що його плани є утопічними. Втім, він й сам не терпів підказок, за що пізніше був звинувачений у суб’єктивізмі та волюнтаризмі.
Один з головних його лозунгів тоді закликав: «Наздоженемо і випередимо Америку за рівнем виробництва м’яса, молока і масла на душу населення». У 1957 році, виступаючи на відкритті всесоюзних сільськогосподарської та промислової виставок, Хрущов прямо заявив, що з виробництвом м’яса є можливості наздогнати капіталістів вже в поточній п’ятирічці (1956—1960). З маслом він обіцяв впоратися у 1957 році, а з молоком — у наступному… Але з тих намірів вийшов пшик. Внаслідок непродуманих дій темпи розвитку сільського господарства значно знизилися. У 1960 році, наприклад, валовий збір зерна в Україні не досяг навіть довоєнного рівня, і Радянський Союз був змушений купувати його в США за золото. Біля крамниць вишикувалися довжелезні черги за хлібом…
1969: Рух опору. Замах на Брежнєва. Перша людина на Місяці.
1969 рік став складовим унікального явища національно-визвольної боротьби українського народу, коли за нових історичних умов лише мирними конституційними засобами рух опору комуністичному режимові засвідчив невмирущість ідеї незалежності. Нове покоління борців, переважно з лав інтелігенції, поклало свою волю, здоров’я, а часто й життя на алтар свободи. Тут неможливо назвати всіх імен борців, які уславили себе. Ось лише одне ім’я, ім’я – як прапор. Це В’ячеслав Чорновіл, який вже в незалежній Україні за певних обставин міг стати президентом держави. Саме він у 1960 році розпочав роботу над підпільним часовиком «Український вісник», що згуртував довкола себе патріотів України і гідно репрезентував українську суспільно-політичну думку за кордоном. Видання було перерване арештом редактора.
Наростало незадоволення політикою ЦК КПРС і в Росії. 22 січня 1969 року стався невдалий замах на Генерального секретаря партії Леоніда Брежнєва. Його вчинив молодий лейтенант Радянської армії Віктор Ільїн. Під час урочистої зустрічі екіпажів космічних кораблів «Союз-4» і «Союз-5» він під виглядом охоронця проник до Боровицьких воріт Кремля і відкрив вогонь із двох пістолетів по машині, в якій, як гадав, має бути Брежнєв. Але його там не виявилося. Внаслідок теракту був убитий водій та поранено кілька чоловік. Через мить нападника збив мотоцикліст ескорту.
З міжнародних подій визначимо висадку людини на Місяць. Першим землянином, який ступив на його поверхню був американський астронавт Ніл Армстронг.
1981: Цілковитий застій. Четверта золота зірка Брежнєва. Санкції США проти СРСР. Скандальний рейс «Шведського комсомольця».
Вже рік, як ми мали б жити при комунізмі. Нагадаємо, що, згідно з партійними документами, його будівництво, в основному, мали завершити у 1980 році. Але замість цієї «світової надії всього людства» суспільство охопила жорстока соціально-економічна криза. Її спричинили екстенсивний, витратний метод господарювання, відсутність ринкових важелів, величезні витрати на військово-промисловий комплекс, незбалансованість різних секторів економіки та інші фактори.
Втім, негаразди в країні не зашкодили Брежнєву 19 грудня 1981 року отримати четверту зірку Героя Радянського Союзу, про що широко розповіли всі газети, не економлячи своїх сторінок протягом декількох номерів. Годилося б відзначити цю подію, принаймні, скромніше…
Того ж року СРСР продовжив термін маневрів військ Варшавського договору в Польщі та оголосив польську профспілку «Солідарність» контрреволюційною організацією. За принуку польських властей ввести в країні військовий стан президент США Рональд Рейган запровадив проти СРСР економічні санкції.
Ще один міжнародний скандал викликав радянський підводний човен С-363, який сів на мілину біля головної військово-морської бази Швеції Карлскруне. Його ефект можна порівняти хіба що з приземленням німця Матіоса Руста у травні 1987 року на Червоній площі в Москві. А на вітчизняному флоті ту субмарину за аналогією з традицією тієї пори глузливо прозвали «Шведським комсомольцем».
1993: Утиски Москви, севастопольські страждання і поділ флоту. Розстріл Білого дому.
Москва будь-яким чином намагалася втримати Україну, як й інші пострадянські республіки, у сфері свого впливу. Так, влітку 1993 року гостро постало питання про приєднання України до Економічного союзу, проект якого був запропонований Москвою і значно обмежував суверенітет держав-учасниць. Деякі політики, у тому числі й тодішній прем’єр-міністр Леонід Кучма, наполягали на підтримці цього проекту, але національно-демократичні сили виступили категорично проти. Саме тому Україна приєдналася до цього союзу лише на правах асоційованого члена.
Згодом Росія поновила свої територіальні претензії. Посилаючись на те, що Севастополь начебто офіційно не був переданий Україні разом з Кримською областю у 1954 році, 9 липня 1993 року Верховна рада РФ надала Севастополю статус російського федерального міста. Це було безпрецедентне рішення у світовій практиці. Рада Безпеки ООН визнала ухвалу Росії як таку, що не має юридичної сили, поділила занепокоєність України та підтвердила її цілісність відповідно до Статуту ООН.
Потім настала черга боротьби за флот. Крім Північного, Тихоокеанського та Балтійського флотів, Росія зажадала привласнити ще й Чорноморський. Спочатку було досягнуто компромісу: флот розділити порівну, хоч частка внеску України в будівництво всього ВМФ СРСР сягала 18 відсотків, а Чорноморський флот становив лише 10 відсотків. Але 3 вересня 1993 року Україна погодилася віддати Росії свою половину флоту в рахунок боргу за постачання російських енергоносіїв.
Ця угода викликала вибух обурення в Україні.
Того ж року свого апогею сягнула боротьба за владу в Росії, що отримала назву «Єльцинський переворот» або «Розстріл Білого дому». В ході зіткнень на вулицях Москви та наступними діями військ загинуло близько півтори сотні людей, ще понад 400 зазнали поранень.
Історія правителів Росії свідчить, що хто б там не прийшов до влади, всі розглядають Україну, як свою вотчину.
2005: Парад негативних явищ
2005 рік запам’ятався небувалими чварами на верхніх щаблях української влади. Ставши Президентом, Віктор Ющенко доклав великих зусиль аби в крісло прем’єр-міністра посадили Юлю Тимошенко. Але що треба було їй вчинити, щоб вже через дев’ять місяців Президент відправив її уряд у відставку?
Пам’ятаємо парад негативних явищ: «бензинова криза», «цукрова криза», а перед Новим, 2006, роком ще й «газова криза»… Гай-гай, шкода, що й досі провладним структурам бракує єдності.
Але повернімося до 2005-го. Другого березня у селищі Конча-Заспа під Києвом на дачі знайшли мертвим з пістолетом у руці екс-міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, якраз перед викликом в прокуратуру для показань у справі Гонгадзе.
Юрій Луценко, який потім обійняв посаду міністра, перебуваючи в Одесі, на прес-конференції заявив: «Міліція готова взяти відповідальність за доведення резонансних справ до суду». Подібну риторику чуємо й досі. Лише справ, доведених до суду, щось малувато.
У зв’язку з цим згадується анекдот на тему боротьби з корупцією.
На допиті підозрюваного: «Ви брали хабарі?» «Брав» «Один?» «Один». «Багато взяли?» «Ну, як вам сказати: на двох вистачить». «Так і запишемо: «Хабарів не брав».
Жарти жартами, але хочеться вірити, що корупція в Україні таки піде на спад.
* * *
Прочитавши все це, песиміст скаже: «Сумно, сумно аж за край…». Йому заперечить оптиміст в особі Тараса Федюка, який писав про Одесу:
Все ж причин для суму малувато.
Пляжний город, сонце і пісок.
Часом в місті ловляться дівчата,
Часом в морі ловиться бичок.
Глянеш в люстро — і нема причини,
І нема для розпачу причини —
З люстра визирає українець,
Не, а ти кричав, що ти один.
Складач гороскопів матиме рацію, коли зазначить, що Півень — птах бойовий, навіть задиркуватий, отже, слід сподіватися, що він захистить від крутих віражів суспільного життя. Примирить всіх аналітик, який скаже, що новий рік буде непростий, суперечливий, але обнадійливий.
Бажаємо всім бути стійкими оптимістами і не втрачати почуття гумору.
Подорожував у часі Валентин ЩЕГЛЕНКО.
