Реєстраторка шлюбів у Лиманському перебачила багато наречених, але таких, котрі стали тоді перед нею на рушничок, зустріла вперше: молодий був з протезами обох рук, а молода – з протезом ноги.
Сплеск емоцій викликав момент, коли молодятам піднесли обручки. Хто не знає, що цей шлюбний символ надівається на безіменний палець?! У даному ж випадку, аби зберегти традицію, нареченій довелося надіти судженому каблучку на пластиковий замінник пальця. А обранцю не так-то просто було виконати відповідну дію.
Молода вродлива пара з обмеженими можливостями викликала водночас розчуленість, зворушеність, повагу і прихильність, але десь там, у глибині душі, зринало питання: «Як попливе їх сімейний човен у бурхливому життєвому морі, в якому навіть цілком здорові люди не завжди можуть дати собі раду?».
Відтоді вже минає три роки, а з часу знайомства героїв цієї публікації – п’ять літ, і можна впевнено сказати: їх сімейний човен впевнено долає обшири життя. Життя, яке ніколи не було простим, а сьогодні то й поготів. Дедалі більше зубожіння, розчарування і недовіра в суспільстві нерідко викликають почуття безвиході. Тому кожен приклад стійкості перед труднощами, твердість, непохитність у намірах, поглядах, вчинках, діях є більш, ніж доречним.
Іван Сергійович та Олена Олександрівна Урсули познайомилися в Харкові, на протезному заводі. Тоді доля відпустила їм для спілкування чотири дні – спочатку не було майстра, потім настали вихідні. Вільний час скрашували у бесідах. Повідали один одному про свої погляди на подальше життя. Зійшлися на одному: не можна покірливо схилятися перед зовнішніми ударами , всьому можна протиставити силу духу, намагатися жити вповні наперекір усім незгодам.
З Іваном трапилося нещастя, коли йому минуло лише 12 літ. Надзвичайне обледеніння тоді повалило дерева і обірвало електричні дроти. Доторкнувся до цих оголених жал смерті, а там – 10000 вольт… Життя йому врятували, а руки довелося ампутувати: ліву – повністю, праву – по лікоть. То був другий день його народження. І був ще третій. Але про це далі…
Олену ж підстерегла хвороба. Рятуючи її від гангрени, медики не знайшли кращого виходу, ніж ампутувати ногу.
Але власні переконання обох, сила волі, мужність, терпіння, невтомність і наполегливість не дали звити гніздо в душі відчаю, невпевненості в собі, дратівливості, образливості, грубості і байдужості.
Це саме такий високий духовний діапазон мали на увазі видатні особи, які залишили нам висловлювання про стійкість. Ось кілька з них:
«Що, болить?» – мене питали,
Але я не признавалась –
Я була малою горда, –
Щоб не плакать, я сміялась», –
писала Леся Українка, занедужавши в 10 років на туберкульоз кісток, який потім перекинувся на легені і нирки.
«Найвищою відзнакою людини є впевненість у подоланні найжорстокіших перешкод», – зазначив німецький композитор Людвіг ван Бетховен, якого в середині творчого шляху спіткала, але не зламала тяжка хвороба – цілковита глухість.
А відомий англійський письменник, лауреат Нобелівської премії Джордж Бернард Шоу порівняв людину з цеглиною – «обпікаючись, вона стає твердою»… Аналог: характер гартується так, як гартується сталь.
Цікаво, що після школи Олена готувала себе до праці, пов’язаної саме з металом. Виросла вона у Новомосковську Дніпропетровської області, де батьки працювали на трубному заводі. Там Олена закінчила металургійний технікум, а потім вступила до Дніпропетровської національної металургійної академії…
А Іван родом з Кишинева, з якого батьки згодом переїхали до козацького міста Ананьєва, а потім до Одеси. Він має потяг до техніки, досконало розбирається у швейних машинах, закінчив комп’ютерні курси… А ще захоплюється малюванням. Тримаючи пензель зубами, малює дивовижні квіти, в яких поєднуються і барви, і мрії, і нездійснені бажання…Неймовірно, але факт: він їздить на велосипеді і ловить рибу.
Сьогодні Іван та Олена проживають у селищі Лиманському. Язик не повертається назвати їх інвалідами, настільки це активні і успішні люди, яким фізичні недоліки не можуть завадити вірити в себе і силу духу. Вони виховують двоє діток, двоє улюбленців – старшого Олексійка і молодшого – Захарчика. І дітей, і себе батьки обходять самі, без сторонньої допомоги. В цьому дружньому колі весело живеться і попугаю Кеші і таксі Пепсі.
Автор цих рядків побував у Лиманському і зустрівся з Оленою Олександрівною (її чоловік був у від’їзді).
– Все в нашому домі, – розповіла вона, – тримається на главі сім’ї. Він ходить і на базар, і в магазин. Сам одягається, сам примудрився їсти ложкою і виделкою…
– Але як це йому вдається? – дивуюся я.
– А ось так: на вцілілий лікоть надіває гумову тасьму і закріплює під нею потрібний предмет.
– Заждіть, а як же протези?
– Вони дуже незручні. Ні чоловік, ні я ними зазвичай не користуємося. Знаю, що світова наука вже винайшла протези, рухи яких координуються лише імпульсом мозку. І такі пристрої в першу чергу призначаються воїнам АТО, а для широкого загалу вони, на жаль, недоступні. Та й ціна на них, певно, захмарна. Ми призвичаїлися обходитись без протезів. Слава Богу, що у чоловіка залишився лікоть, який став, по суті, універсальним.
– Здавна, коли мова заходить про дружню підтримку, вживають вислів «почуття ліктя». Вам же випало не в переносному, а в прямому розумінні цих слів відчувати чоловікову допомогу.
– О, Іван у мене великий молодець. Коли, наприклад, після складних пологів я одужувала в лікарні, він приїздив і годував дитину. А ще він навчився так вміло пеленати немовля, що й не кожна жінка так зробить.
Ольга Савівна ЄВТОДІЙ,
Лиманський селищний голова:
– Живучи без рук і ніг, подружжя Урсулів не лише не впало в депресію, а стало унікальним свідченням того, як у будь-якій ситуації, навіть найтяжчий, можна знайти себе, виявити стійкість і силу духу. А це ті якості, які тісно пов’язані з поняттям відповідальності й обов’язку. Причетність до активного життя дарує відчуття щастя. Хтось може сказати: «Важке щастя, а хіба щастя може бути легким?»
Руслан Васильович Горбань,
заступник Лиманського селищного голови з житлово-комунального господарства та гуманітарних питань:
– Хтось з відомих людей сказав: «Коли мореплавець не знає, до якої гавані він тримає курс, жоден вітер не буде йому попутним». На відміну від такого невдахи, Іван та Олена Урсули знають свій курс. До повноцінного життя. З любов’ю до людей. Якось взимку йду, а снігу намело – по коліно. Морозно. Не кожен в таку погоду висуне носа на двір. А Іван, сам бачив, вийшов і став прочищати від снігу доріжки. За ним потяглися й інші… І ще був такий випадок: можливо, пам’ятаєте – у січні у нас на лимані під рибалками провалився лід. Був серед них й Іван. Але навіть в ту критичну хвилину він думав не стільки про власний порятунок, скільки про врятування дитини, яка опинилася неподалік. Він кілька разів культею виштовхував її з води на лід, аж поки інші рибалки не вхопили бідолашного за капюшон від куртки… Хто знав, що через кілька хвилин він відстебнеться…
Докладніше про цей випадок розповіла Олена:
– Іван якимось дивом, хоч і без рук, зміг вибратися з ополонки. Підсобили рибалки. Але те 40-хвилинне перебування у крижаній воді знову поставило чоловіка на грань виживання. У реанімації, куди його доправили, він втратив свідомість… Дякувати ангелам-хранителям і лікарям, вони знову відвели від Івана смерть. Це був, вважайте, третій день його народження…
…У повсякденні ми не помічаємо, як багато сходів оточує нас! Вони повсюди: у під’їзді житлового будинку чи установи, в магазині, автобусі… Для здорової людини навіть перестрибнути кілька сходинок не становить труднощів. Але коли ти з костилем, то кожен крок чогось вартий. А ще більше цих сходинок на віковому шляху. І пройти ними треба так, щоб не спіткнутися, не похитнутися, не впасти. Іван та Олена усвідомлюють, що не можна сказати: «Дайте нам, будь ласка, інше життя – краще». Кращим його можна зробити тільки власними зусиллями, що їм і вдається.
В Івана та Олени багато друзів і знайомих. На свята збираються всі разом. Лунають добрі побажання і проникливі пісні, як ось ця:
Ой на горі два дубки,
Ой на горі два дубки,
Ой на горі два дубки, два дубки
Та й сплелися докупки…
Як-не-як, дуб – символ не лише вірності, а й стійкості.
* * *
На закінчення процитуємо вислів, автором якого став арабський філософ Джебран Халіль Джебран: «У волі людини є сила прагнення, яка перетворює туман всередині нас на сонце». Слова, варті наслідування.
Валентин ЩЕГЛЕНКО.
Фото із сімейного архіву.
