Футболістка-тренерка Ксенія Щур: «Відчуваю себе на своєму місці»

Сьогоднішня наша розповідь – про дівчину, сенсом життя якої став футбол. Так ­так, саме цей вид спорту. Доволі незвично. Але Ксенія Щур, тренерка з футболу Роздільнянської ДЮСШ, так не вважає:

­ “Мені футбол подобався з дитинства, але на той час жіночий футбол не був поширений. Мій батько, тренер з футболу, не дозволяв мені займатися цим видом спорту, казав, що це не дівчача справа. Якось на тренуванні хлопчик жорстко вдарив мене по нозі. Тоді батько відправив мене додому. Але все одно повернулась до тренувань. Більше того,почала допомагати батькові  у його тренерській роботі. А ще  граю у волейбол.

У 2018 році я закінчила Південноукраїнський університет ім. К.Д. Ушинського за фахом фізична культура і спорт, із 2015 року працювала у спортшколі тренеркою і паралельно вчителькою фізкультури, але мені більше до вподоби тренерська робота. Адже до спортшколи приходять діти з бажанням займатися тим чи іншим видом спорту, які хочуть розвиватися, досягати висот у спорті.

Талановитих дітей багато, але не всі вони перебувають у спорті довго. Деякі у підлітковому віці, відчувши смак дорослого життя, покидають тренування, на жаль. Я наразі займаюсь з малюками, допомагаю їм досягти певних висот у футболі, а потім, коли вони стають дорослішими, переходять до іншого тренера – мого батька.

Головні настанови для моїх підопічних – не здаватися ніколи. Бувало, приїжджаємо кудись на змагання, діти, особливо ті, хто прибули без батьків, дещо хвилюються, коли у них щось не виходить, коли програють. Намагаюсь підтримати своїх вихованців, аби вони відчули мою впевненість у їхніх силах. Нещодавно був прикрий випадок на змаганнях в Одесі. Наших дітей, які програвали в першому таймі з рахунком 2:0, почали ображати суперники, але вони зібралися духом і у другому таймі перемогли з рахунком 3:2. Іноді буває, що в середині мене все кипить, але я ніколи не показую це своїм підопічним. Ми разом працюємо над помилками, усуваємо недоліки, аби згодом впевнено крокувати вперед до нових вершин.

Було таке, що я пішла працювати на три роки в іншу сферу, але знову повернулася у спортивну. Вважаю, що саме це – моє покликання.

Зараз усе більше дівчат бажають займатися футболом. І вони показують доволі хороші результати.

Починати грати у футбол краще у молодшому віці. Доволі важко досягти висот у віці 10­11­-12 років, але можливо, якщо налаштувати себе на позитив та копітку роботу над собою.

Нещодавно мої наймолодші вихованці, 2016 року народження, показали дуже непоганий результат на змаганнях серед команд Одеської області, посівши друге місце серед шести команд. 

Тренування, змагання – це все добре. Але ми стикаємося з певними проблемами, зокрема не вистачає місця для проведення тренувань та матеріальної бази. Дуже важлива підтримка від батьків наших вихованців, але не завжди вони в змозі оплатити участь своїх дітей у змаганнях на виїзді. Фінанси – це складне питання. Але я ставлю собі за мету, щоб діти, починаючи з 5 років, займалися футболом і у 16 – стали чемпіонами України, як мій молодший брат, який став футболістом у 4 роки, а у 16 – посів перше місце в Україні. Коли діти впевнені в тому, що вони роблять, вони акумулюють всі свої зусилля, перемагаючи у змаганнях. І тоді розумієш, що ти на своєму місці.

Інколи буває, що маю відстоювати себе у своїй тренерській роботі, бо не всі батьки підтримують мене і не допомагають своїм дітям у їхньому бажанні грати у футбол. Доводиться навіть вчити своїх вихованців зав’язувати шнурки на кедах, тобто вчу їх з нуля. А деяким батькам не подобається, як їхні діти пізнають ази футболу, їм здається, що я не так це роблю. Бо вважають, що їхні діти – це Мессі. Дуже прикро, коли займаєшся з дитиною
років 10, вкладаєш у неї свій час, свої кошти, щоб дитина могла їздити на змагання, а вона потім каже, що їй це нецікаво. Такий випадок був у Віктора Івановича. На противагу – мій брат, який від нуля дійшов до такої планки, яку дуже важко повторити. Тоді на змаганнях нашу Роздільну вважали за село. Ми приїхали в Івано-Франківськ на Чемпіонат України, грали зі Львовом за ІІІ місце. На 38­й секунді до кінця ми, програючи 3:1, забили другий гол, на18­й – третій гол. У підсумку ­ 3:3 і по пенальті ми виграли ІІІ місце. Емоції зашкалювали, ми всі просто плакали.

Наостанок хочу зазначити, що не тільки діти мають слухатися своїх батьків, а й батьки повинні дослухатися до дітей, підтримувати їх у всіх починаннях, допомагати їм йти до своєї мети, до перемоги, – зазначила Ксенія Щур.

Розповідаючи про доньку, Віктор Щур зазначив: «Ксенія народилася під час футбольного матчу. У нас була гра на першість Одеської області з футболу з командою Березівки. Моя команда здобула перемогу з рахунком 2:1. Я дуже добре пам’ятаю той день. Після гри дружину поклали в пологовий будинок і згодом мені повідомили, що в мене народилася донька.  Взагалі, у нас – спортивна родина. Ксенія з дитинства завжди була поруч зі мною, свої перші кроки зробила на футбольному полі, потім грала у гандбол, волейбол. Наразі дуже багато дітей бажають займатися спортом, і Ксенія вирішила спробувати себе в якості тренерки. У неї це добре виходить, її маленькі вихованці демонструють хороші результати. Згодом донька вирішила займатися волейболом і зараз грає, так би мовити, для душі. Я завжди підтримую її . Ми постійно спілкуємося щодо тренувань, щодо змагань. Щось вона мені підказує, щось я їй. Така у нас маленька команда».

Лариса ЗАБЛУДНЯК

Залиште свій коментар