Як повідомляла наша газета, у вересні 2024 року виповнюється 80 років від початку депортації автохтонних українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини в 19441951 роках. У той період, за даними Українського інституту національної пам’яті, позбавили домівок близько 700 тисяч українців.
Переселення проводили в чотири етапи, остання хвиля депортації відбулася 1951 року. Лише протягом 1945 року до СРСР прибуло 23 ешелони з лемками та бойками. «Добровільне переселення» з «рівноцінним відшкодуванням майна» обернулося колгоспним рабством, голодом та злиднями, роками принижень та поневірянь без права повернення на рідні землі», — йдеться в матеріалах Українського інституту національної пам’яті.
Сьогоднішня наша розповідь про Михайла Пірку, родину якого депортували в Новоукраїнку. Розповідає про своє життя-буття сам Михайло Михайлович, а ми лише записали його спогади.
Серп і молот несуть смерть і голод
Мені 86 років. Народився я далекого 1938 року. Тоді ми жили у вільній українській державі, поки в 1939 році не зайшли до нас москалі. Наші малограмотні люди тоді казали про москальську владу: серп і молот несуть смерть і голод (ред. головна державна емблема СРСР, союзних і автономних республік). До москалів у нашому селі всі жили дружно і мирно: євреї, українці, поляки. Ніхто нікому не казав, якою мовою розмовляти, кохали, одружувалися, незважаючи на національність.
Москалі, обираючи голову сільради, запитали у селян: хто тут найбідніший? У нас бідними були ті, хто не хотів працювати, не вмів господарювати, неуки. Саме такого і поставили головувати на селі. Але ж який з дурня голова? Тоді ж і почали всіх заганяти у колгосп, але знайшлося лише двоєтроє бажаючих.
У 1941 році, коли нацисти пройшлися парадом через Польщу, через два тижні вже були у нашому селі. Вони спитали у селян: хто у вас добрий господар? У нас був такий Дикий – вмів робити, хотів робити. Німці вважали: якщо сам добре господарює, то й інших змусить.
При німцях у нас була українська школа, українська церква, священник був для них святою людиною. Якщо священник казав про когось добре, того вони не чіпали. У школі вивчали українську мову і німецьку. Оцінок не ставили, було лише добре, дуже добре, гут, зер гут – німецькою.
Мій брат ходив у другий клас тоді. Я пам’ятаю його читанку, де було написано: «Люблю тата, люблю маму, люблю всю родину, люблю поля українські і всю Україну! Мову рідну, слово рідне хто забуває, той у грудях серденька не має…».
Три казки з читанки
У тій читанці в кінці було три казки: німецька, українська та російська. Німецька – про хлопчикабешкетника, який декілька разів кричав: «Вовки! Вовки!», і люди бігли йому на допомогу. А коли вовки дійсно напали на хлопчика, то допомоги він не дочекався. Вовк того брехуна з’їв, бо німці брехунів не люблять.
Українська казка про стару людину, яку вигнали з дому, аби не давати їй зайвий шматок хліба. Так само вигнали і старого собаку, який вже не гавкав. Ось така доля іноді спіткає стареньких батьків.
Російська казка про золоту рибку, яку спіймав дід. Вона виконала три бажання бабиних: замість халабуди – палац, бідна баба стала багатою королевою. Вона виганяла свого діда, бо він воняє. А сама, щоб її боялися, ходила у ведмежій шубі.
Це як путін зараз, погрожує всьому світові атомною бомбою. Дурень, невже не розуміє, що якщо ця бомба вибухне, то і він здохне!
Колгосп «Радянський прикордонник»
У нас ніколи не було кордонів з колючою проволокою. Люди пішки ходили в Польщу, Словенію. Жили мирно. Тільки прийшов москаль на нашу землю, одразу натягнув колючий дріт і більше вже ніхто нікуди не ходив.
Після війни у нас організували колгосп і «добровільно» туди записували усіх. Тих, хто не погодився стати колгоспником, закрили у погребі і вони там сиділи голодні кілька днів. А коли дружини принесли своїм чоловікам поїсти, москалі сказали: «Хай запишуться у колгосп і йдуть додому».
Таким чином у селі був створений колгосп «Радянський прикордонник». У нас там була застава, біля застави – великий двоповерховий будинок, де жив начальник застави, вишка, коні…
«Добровільне» переселення
Коли «рідна» партія вирішила нас виселити, бо нам не довіряли, адже ми не любили цю брехливу владу, москалі закрили церкву. У будинку, де жив священник, розташовувалась сільрада. Вночі там завжди ночував черговий. А голові сільради дали невеличкий приймач «Іскра». Попід вікнами селян щоночі ходив таємний, який підслуховував, хто що говорить вдома. Якось він спіймав чергового, коли той слухав приймач і звинуватив його, що він хоче спіймати «Голос Америки». А щоб з нього зняли ці обвинувачення, йому запропонували на зборах, які проходили щонеділі, встати і запропонувати своїм односельцям: «Покинути оці гори і поїхати на велику Україну…». «А якщо не скажеш так, то поїдеш на «великий» Сибір…». І йому, бідному, довелося встати і сказати це людям. Таке було у нас «добровільне» переселення.
У нас було дві корови, а дозволяли взяти лише одну. Ми вирішили залишити собі молоду, а іншу треба було відвести у заготівельну контору і здати там безкоштовно. Ми з батьком повели її пішки. А коли завели за огорожу, я побачив, що вона плаче. Ми разом з нею стояли і плакали, бо я пас її з дитинства. Батько не міг мене відірвати від корови.
Ми роботящий народ
До району нас везли у вантажівках, а там ми завантажувалися у вагонипульмани, розраховані на чотири сім’ї. Корову везли окремо. Скільки підйомних грошей дали, я не пам’ятаю. Нас привезли на станцію Єреміївка, де зустріли на колгоспній вантажівці студебекер і відвезли в Новоукраїнку. Наша хата була зліплена, але не було вікон. Тато сам робив піч з цегли, яку привіз із собою.
У себе на батьківщині ми бігали по зеленому килиму, а тут було пекло, земля вся вигоріла. Баранці раз по раз встрявали у ноги, було гаряче стояти на землі.
Але ж ми роботящий народ, вчепилися за роботу, будували корівники, вручну прокопали водогін з криниці, розташованої біля могили пана Курта. Воду качали з башти, звідки вона потроху потрапляла до нас у двори.
Люди тоді наїлися хліба
Бог послав нам дуже велику благодать – голову колгоспу Рубана, одного з 28тисячників, яких направляли у колгоспи. Це була дуже розумна людина, справжній господар. Мій батько працював у будівельній бригаді на будівництві корівників. Рубан зібрав колгоспників і сказав: «У мене красти ніхто не буде…». Посіяв соняшник, кукурудзу, пшеницю. Колгоспникам дав аж по три кілограми зерна на кожний зароблений трудодень, не спитавши у райкому партії. Люди тоді наїлися хліба.
Якось батько, Царство йому Небесне, розповідав: коли вони працювали на краю села і побачили, що до них йде Рубан, всі почали щось рубати, будувати. А він підійшов і каже: «Добрий день! Сідайте, розповідайте, що у вас болить, що вам треба. Порося тримаєте? Одне – мало, треба два: одне зарізати собі, щоб мати шмат сала, а інше на продаж». Роздав всім по папіросці. Потім встав і каже: «Ви робіть, коли мене нема, а коли я прийшов, то йдіть до мене і кажіть, що у вас болить» .Всі люди в селі його дуже поважали.
Стасюк три дні намагався зняти Рубана
Перший секретар райкому компартії Стасюк три дні намагався зняти Рубана з посади голови колгоспу, бо той не питав у райкому, скільки давати людям на трудодні. Біля сільради поставили лавки. Тоді у колгоспі було 700 працездатних осіб, три бригади. Люди не боялись роботи. Стасюк, виступаючи перед присутніми, сказав, що Рубан погано хазяйнує, що він не достойний нашого колгоспу. І попросив проголосувати за те, щоб зняти його з посади голови. Жодна рука не піднялась На завтра знову призначили збори, знову ніхто не підтримав Стасюка.
На третій день Рубана викликали у райком і запропонували, щоб він сказав людям, аби вони його відпустили, бо «працювати ми тобі не дамо». Тоді Рубан звернувся до колгоспників: «Люди добрі! Я стара людина, господарство велике, я не можу справлятися, мені потрібне лікування. Відпустіть мене заради Бога». Люди зрозуміли його і відпустили.
Малий ростом, але міцний
Я ходив у 7 клас, зі мною в одному класі навчалося багато місцевих, бо у нас була школадесятирічка. Були діти з Єреміївки, Бецилового, Новоселівки, всі приїжджали сюди, аби закінчити 810 класи. Але тоді треба було заплатити 300 рублів за навчання, а у батька грошей не було. Довелося йти пасти кози, потім працював вантажником. Вантажили зерно на бортові газони. Працювали цілодобово.
У 1957 році мене забрали в армію. Пройшов медкомісію. Сам був малий ростом, але міцний хлопець. Потрапив на службу у Дніпро, там були Катерининські казарми. Нас привезли з вокзалу, вишикували на плацу, запитали, хто і на якому інструменті грає. Я відповів на скрипці.
Грі на скрипці мене навчила моя друга мама. Рідну свою маму я втратив у війну, тоді ж померли і два моїх брати, залишилась лише сестричка. А коли тато повернувся з Німеччини, він привів у дім нам другу маму. Вона стала для нас справжньою мамою.
Служив у секретному класі
Саме завдяки скрипці я потрапив у радіоклас. Мій односелець Вітя грав на баяні і теж був зі мною у цьому класі. За три місяці ми мали вивчити азбуку Морзе. Через три місяці мене командирували на командний пункт черговим. Три роки я просидів під землею, займався розшифруванням ППО. Бувало, що в Туреччині літак піднімався на 40 метрів над землею, а ми його вже бачили. Побував на ракетному заводі у Дніпрі, бачив справжню ракету у розрізі. Я служив у секретному класі, звідки нас з батареї управління направляли навести порядок у підпорядкованих підрозділах. Я сидів у навушниках, звідки щось тьохкало, я все це записував, а поруч зі мною сидів солдат і передавав всі ці записи в операційний зал, де все розшифровували. Найстрашніше було пропустити якийсь сигнал.
Зі мною служив єврей Льова з Одеси. Ми з ним іноді гуляли по Дніпру. Якось він запросив мене до своїх родичів у гості. Я ж хлопець з села – дерев’яна ложка, черпак, а тут – виделка, ніж… Його родичка була вчителькою, а її чоловік інженером. У них був круглий стіл, який вони накрили за всіма правилами. А я все це бачив уперше. Дивлюсь, Льова поклав шматочок ковбаси на тарілку і ножиком ріже, я роблю те саме. Так пройшов обід. А потім його родичка каже: «Льова – ти не одесит, а Михайло – одесит, бо має одеський акцент». Повертаючись з армії, ми їхали з Льовою в одному вагоні, я вийшов у Роздільній, а він поїхав на Одесу. На жаль, не знаю, як склалася його доля.
Як я став монтером
Додому я добирався пішки, адже тоді ні автобуси не ходили, ні траси не було. Наступного дня тато дав мені п’ять рублів, бо треба було сфотографуватися в Роздільній і стати на облік у військкоматі. Там же мені сказали, що у зв’язок потрібні монтери. Я перейшов через дорогу, де старий чоловік – начальник каже мені, що в Новоукраїнці є радіовузол, йди і працюй. Так я став монтером.
Даремно я не прожив своє життя. Під моїм керівництвом було 150 телефонів АТС нашого села. Якось односельчанка звернулася до мене з проханням зв’язати її з Америкою, де проживала її рідня. Я знав усі коди і налагодив їй зв’язок. Яка вона була щаслива! Я жодного разу не взяв копійки хабаря за свої послуги, які надавав односельцям. Керівники відділу зв’язку Брейтман, Кулаковський, Царство їм Небесне, посилали мене по всьому району налагоджувати телефонний зв’язок. У Степовому, зокрема, була АТС на 100 номерів, 50 з них – зайняті, 50 вільні. Мені сказали, забирай їх у Новоукраїнку. Намагався людям допомогти побачити світло у віконці.
Матір Божа – у поміч
Якось налагодив телефонний зв’язок бабі Гані, вона на фронті була медсестрою. Купила після війни будинок у нашому селі. Я питаю її: «А чого вас так тягне до церкви?», а вона розповіла мені таку історію: « На фронті був страшний бій. Мене контузило, присипало землею. Скільки я лежала, не знаю, а коли прийшла до тями, пошелохнулася, зрозуміла, що жива. А куди йти, не знаю: чорне небо, чужий край, можна потрапити до німців. Раптом нізвідки з’явилася жінка, взяла мене за руку, довела до дороги і зникла. По тій дорозі я прийшла до своїх, а згодом зрозуміла, що то була Матір Божа, і саме Вона вивела мене на шлях спасіння».
А я якось у газеті прочитав статтю, як син повернувся додому з Чечні і за святковим столом, коли зібралися гості, сказав мамі: «Як би ви до мене не приїхали тоді і ми з вами не виїхали у місто, то мене не було в живих. Бо коли я повернувся у частину, там усіх перерізали чеченці. А мама відповіла: «А я там не була…».
Дружина подарувала Миколу, Едуарда, Анатолія
У 1968 році я одружився, коли моя чарівна наречена сказала: «Я вагітна». Вона мала подвійне ім’я: за паспортом Галя, а всі називали її Оля. Вона подарувала мені синів Миколу, Едуарда та Анатолія. Анатолій був дуже розумним, він малював, креслив, його всі поважали в інституті. Він потрапив в аварію: колесо відлетіло до машини, де він сидів на боці пасажира і розбив голову. Врятувати його не змогли. Він похований на нашому кладовищі. Анатолій був красивий і душею, і тілом. Любив глину, брав її до рота, як цукерку. Видно, земля його тягнула до себе. Царство йому Небесне!
Взагалі, український народ дуже талановитий. Наш владика Грекокатолицької церкви дуже розумний чоловік. Він каже, хто віддав своє життя за Батьківщину, той спас себе, а хто викручується, той погубив себе. Тому Герої не вмирають. Так і ваша газета пише. Мій син служив прикордонником, а коли почалася війна він сказав, що йде воювати. Я йому відповів: «Синок, йди туди, куди тебе Бог посилає, я тебе не можу посилати». Мій син стереже морські кордони. Він каже: «Тату, зброя є, все бачимо, все зіб’ємо». Серце за нього болить.
А нам, українцям, треба вірити і любити свою Батьківщину. Крім України, нам більше нічого не треба.
Наталя БУКОВСЬКА (відео)
Лариса ЗАБЛУДНЯК (текст)
