28 травня 1925 року в Харкові розпочалася І Всеукраїнська конференція з краєзнавства, під час роботи якої було створено Український комітет краєзнавства. Всеукраїнський день краєзнавства було запроваджено відповідно до рішення VI з’їзду Національної спілки краєзнавців України, який відбувся 23 січня 2017 року. Датою святкування було визначено 28 травня.
Метою свята визначено підвищення суспільної уваги до діяльності краєзнавців, поглиблення дослідження та популяризації історії, культури, мови, звичаїв і традицій українського народу, репрезентації практичних здобутків у цьому напрямку, залучення до вивчення та пізнання рідного краю широких верств населення, поглиблення співпраці з державними органами влади, закладами культури та освіти, науковими установами, громадськими організаціями зацікавленими у розвитку краєзнавства.
Сьогоднішня наша розповідь про нашого земляка-краєзнавця Валерія Зарічука, який народився 28 лютого 1960 року в с. Новопетрівці Великомихайлівського району Одеської області. 30 років присвятив краєзнавству пан Валерій, написавши з 1994 по 2024 роки 20 історико-краєзнавчих книжок про свій рідний край.
У 1977 році закінчив Великомихайлівську середню школу. У 1978 році – Березівське СПТУ № 3 за спеціальністю механік холодильних установок. З 1978 по 1980 роки служив в армії на півострові Мангишлак, у місті Шевченко (нині м. Актау, Казахстан), поблизу м. Форт-Шевченка, де пройшли роки заслання великого українського поета і художника Т.Г. Шевченка.
У 1985 році закінчив Тираспольський ордена «Знак Пошани» державний педагогічний інститут ім. Т.Г. Шевченка. У 1995 році – Київський інститут іноземних мов. Працював двадцять п’ять років вчителем-філологом у закладах освіти (училищах, школах) Молдови та України і дев’ять років (два скликання) Новопетрівським сільським головою.
Автор краєзнавчих книжок про свій рідний край: «Пісня джерела» (1997); «Новопетрівка» (1999); «На землі моїх предків» (2000) (перевидавалася в 2007 та 2012 роках); «Зоряне небо прикучурганського степу» (2001); «Ювілейний календар», присвячений 200-річчю с. Новопетрівка (2001); «Залишаться про вас мої слова» (2003); «Жага до життя» (2008); «Кассель-Великокомарівка» (2009); вибрані твори» (2009); «Нариси з історії та культури німців Причорномор’я» (2012); «Містечко Гросулове» (2013); «Ювілейний рік Новопетрівки – 2012» (2013); «Хліб-сіль на вишитому рушникові» (2016); «На Мигаївських хуторах» (2017); «Поверни шляхи, козаче, до рідного краю» (2018); «Моя Батьківщина – Україна» (вибрані твори) (2018); «Гордість Великокомарівки – це її люди» (2019); «Гордість Новопетрівки – це її люди» (2021); «Зорі над Кучурганом» (2023); «У рідному краї лиш відверто душею співаю» (2023).
Літературно-краєзнавча спадщина Валерія Зарічука
«Пісня джерела», «Новопетрівка», «На землі моїх предків», «Зоряне небо прикучурганського степу» – це перші книжки письменника-краєзнавця Валерія Зарічука, про які заступник головного редактора газети «Одеські вісті» Віктор Мамонтов написав:
«…Прочитавши книги Валерія Зарічука «Пісні джерела» (1997), «Новопетрівка» (1999), «На землі моїх предків (2000), я мимоволі подумав: це ж як треба любити людей, землю рідну, щоб взятися за копітку і відповідальну справу! А наважився автор на те, щоб правдиво розповісти про історію рідного села Новопетрівки і про людей, які жили і живуть нині в ньому. Не перебільшу, якщо скажу, що жителі будь-якого села вважали б за честь мати подібну книгу-літопис. А таких подвижників, яким є Валерій Зарічук, на жаль, не так уже й багато».
У 2021 році виходить у світ книжка Валерія Зарічука «Гордість Новопетрівки – це її люди», в котрій він з любов’ю змалював людей своєї рідної Новопетрівки, де народився письменник і виріс.
У передмові до книжки він пише: «Народився я і виріс у селі Новопетрівка. Село не приховувало від мене ні своїх свят, ні буднів, ні радощів, ні драм. І я нетерпляче всотував їх, по-селянськи ними наповнювався. Мені і сьогодні думається, що якби нічого не довелося побачити, окрім рідного села, то вистачило б і цього, аби розповісти усім про людську душу і про те, чим вона живе.
Село моє рідне, через роки я доземно вклоняюсь тобі і дякую за щасливі роки, які як мить промайнули на твоїй землі.
Я дякую за те, що ти мені запалило в душі отой внутрішній вогник, який надавав мені велике бажання нести людям мої слова вдячності за їхню працю, доброту, мудрість, красу, радість…
І якщо люди в один день мене спитають: «Що зробив? Що залишив після себе?» Я з гордістю їм відповім: «Я залишив про вас мої слова».
У книжках Валерія Зарічука «На Мигаївських хуторах», «Повертай шляхи, козаче, до рідного краю», «У рідному краї лиш відверто душею співаю», «Кассель-Великокомарівка», «Гордість Великокомарівки – це її люди», «Містечко Гросулове» Валерій Зарічук розповів про такі населені пункти, як Мигаї, ст. Мигаєве, Три Криниці, Залізничне (Будьонний), Савицький (Гетьманський), Вербани, Новоборисівка, Поплавка, Тятри, Райки, Мацкули, Дурбайли, ст. Веселий Кут (Новоборисівська територіальна громада); с. Великокомарівка, м. Гросулове (нині смт Велика Михайлівка) (Великомихайлівська територіальна громада).
Спираючись на архівні документи, спогади старожилів, численні статті з газет та книжок, автор відтворює визначні події, що відбувалися в цих місцевостях протягом багатьох років. Краєзнавець з любов’ю змальовує людей, які жили й живуть на його рідній землі.
У книзі «У рідному краї лиш відверто душею співаю» є розділ, в якому вписані імена солдат-Героїв нашого краю, які боронили і боронять нашу Батьківщину — Україну в російсько-українській війні від рашистських загарбників. Особливу увагу автор приділяє розповіді про Героїв-земляків, чиї життя забрала ця страшна війна. Щоб пам’ять про них збереглася в наших серцях, щоб імена Героїв, які загинула за мирне майбутнє нашої незалежної України, знали майбутні покоління.
«У своїх книжках я розповів на документальній основі про реальних людей мого рідного краю, описав його історичні події. Все це я робив з великою любов’ю. Бо нічного для мене святішого немає, аніж земля моїх предків, на якій я зріс, і люди, які жили і живуть на оцій землі. Всю силу свого натхнення я віддав тому, що пов’язано з дідами, прадідами, з історією мого рідного краю та видатними людьми, які колись працювали на користь цього краю», – зазначає Валерій Зарічук у своїй автобіографії.
Член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України, віце-президент Української Асоціації письменників, Академік Міжнародної Академії наук, освіти та мистецтва (при ЮНЕСКО, США) Богдан Сушинський у статті «Освячене землею предків» зазначає: «Майже кожен куточок землі української колись та породжує свого співця, отого волхва язичницької древності, який – оповідь за оповіддю – пізнає минувшину рідного краю, його знаних людей, самобутніх майстрів, незабутнього довкілля. Саме на такого залюбленого в рідну місцину краєзнавця та новеліста – Валерія Зарічука, і збагатилося свого часу село Новопетрівка, що марить літами понад берегами тихоплинного Кучургану.
Валерій Зарічук уміє окреслювати, а подеколи і рельєфно вирізьблювати характери своїх героїв; кількома контрастними мазками виписувати не лише зорові, але й духовно-душевні портрети їхні. Він уміє відтворювати внутрішній світ «людини від землі», просвітлювати утаємниченість його краси на тлі величної краси рідної природи; правдиво образними словесами описувати родовідне віття своїх героїв від давніх кореневих джерел — й до часів сьогодення.
За стильовими характеристиками своїми мова більшості творів Валерія Зарічука оповідково народна та нарисово невибаглива. Але є в ній щось таке, що свідчить про межеву наближеність її до говірки південно-степового села та його приморського темпераменту. Прозаїк дуже уважний до психології сучасного селянина, його давніх традицій та властивої всім степовикам філософії мудрої поміркованості».
У художньо-документальній оповіді Валерія Зарічука «Жага до життя» розповідається про сильну та багату натуру: жінку-інваліда Людмилу Лучкевич, яка проживала в селі Поплавка (Великомихайлівський район, нині Роздільнянський, що на Одещині).
Вона була здатна на справжнє кохання, дружбу, приносити людям добро, радість, щось корисне, захоплює нас жагою до життя, дивує своєю наполегливістю, стійкістю та життєлюбством, закликає нас берегти своє здоров’я, своїх близьких, радіти життю, бачити в ньому все найкраще.
Мати Людмили Марія Матвіївна в газеті «Єдність» у статті «Лист матері» пише: «Я прочитала оповідь Валерія Зарічука «Жага до життя». В ній йдеться про мою дочку — інваліда Людмилу. Я хочу низько вклонитися автору. Для мене як матері ця оповідь — найвища нагорода. В ній описано важку біду та горе дочки, яка щомиті боролася за своє життя.
Я як мати дуже вдячна письменнику Валерію Зарічуку за його труд. Хай він не старіє роками. Дай йому, Боже, щастя, здоров’я!».
У книжці «Хліб-сіль на вишитому рушникові» представлені нариси з історії виникнення населених пунктів та розвитку культури українців, євреїв, німців, молдован, болгар, котрі проживають на території нинішнього Причорномор’я, починаючи з прадавніх часів і до сьогодення.
У книзі є розділ «З іменем Кобзаря», присвячений життю Т.Г. Шевченка під час заслання у Новопетровському укріпленні на півострові Мангишлак.
Олена Семенівна Флоря (вчителька, яка викладала у Валерія Зарічука хімію під час його навчання в школі) у статті «Твори, які воскрешають дорогі серці спогади», зазначає: «У моїй бібліотеці, як і у бібліотеках інших поціновувачів таланту Валерія Олександровича, зберігаються всі його книжки, подаровані мені в різний час самим автором з дарчим підписом. Чим дорогі мені ці книжки? А тим, що викликають найкращі, щемні до болю, спогади, якими живу. Перегортаючи сторінки його книг, мимоволі стаєш учасником описаних подій. Вони то кличуть у далеке дитинство, то перед очима постає юність та молодість, проведені у Молдавії.
…Школа. Перше березня. Всі, і учні, і вчителі мають прикрасу – червоно-білі «марцишори» – сплетені з ниток символи весни. Зворушливо дарують їх близьким, друзям, коханим, колегам у перший день весни. Носять його протягом березня. Донині зберігаю «марцишор» як пам’ятку про часи, прожиті у Молдавії… Там зустріла своє кохання й вийшла заміж.
…На яких прекрасних молдовських сімейних торжествах побували ми з чоловіком! Нунте – весілля, куметрія – хрестини. Мені взагалі дуже імпонують запальні молдовські танці, пісні, молдовський духовий оркестр.
Валерій Зарічук спонукав мене взятись за кропітку роботу – написання своєї родословної. Я ніби знову побувала у рідному селі свого чоловіка, в молдовській оселі, скуштувала мамалигу з бринзою, з шкварками, з тертим часником, з молоком, «заму» — бульйон з курячого м’яса та з домашньою локшиною, заправлений «борщем» (хлібним квасом), вертути з капустою, картоплею, сиром, мітітеї, кирнецей… А які смачні вироби з тіста – торти, печиво!
Це ж треба так бути закоханим в рідний край, любити батьківщину, щоб підняти такі глибини історичного, архівного, сучасного матеріалу, щоб яскраво, образно, правдиво подати історію рідного краю, до тонкощів змалювати природу, популярно описати побут, звичаї, обряди, пісні, відобразити релігійні свята українців, євреїв, болгар, молдован, циган, німців, вірменів, казахів…
Своїми творами Валерій Зарічук демонструє глибоке знання історії, культури, звичаїв, традицій різних народів. Тонко підмічена психологія різних поколінь. Вони виховують почуття патріотизму, гордості за Батьківщину, вчать спостережливості та співчуттю, милосердю, доброті, великодушності.
Не приховую того, що я пишаюся досягненнями свого учня Валерія Зарічука. Сьогодні він Почесний громадянин сіл Мигаї, Великокомарівка, Новопетрівка, краєзнавець – переможець Всеукраїнського літературно-краєзнавчого конкурсу ім. Мирона Утриска у м. Турка Львівської області. Бажаю, щоб твори Валерія Зарічука зайняли почесне місце в бібліотеках для дорослих та дітей, шкільних бібліотеках, у кабінетах історії, української мови та літератури, навіть (не дивуйтесь) в кабінетах біології (такої тонкої спостережливості за природою варто пошукати). Нових книжок тобі, Валерію, та творчих успіхів».
До книжки «Моя Батьківщина – Україна» увійшли його кращі художні і краєзнавчі твори. Природна ліричність, виразність художніх деталей, емоційність, глибокі філософські роздуми про наше призначення, про зв’язок поколінь — ці риси характерні для його творів. Усі вони пронизані ніжністю, теплотою, прозорістю почуттів. У них і степ, і вишні, і гіркі полонини крем’янистих схилів славнозвісного Кучургану. У цих творах письменник відстоює Красу і Добро, а це не так і легко у нашому світі.
Підсумовуючи прожиті роки свого життя, Валерій Зарічук у книжці «Моя Батьківщина – Україна» пише:
«…Я милуюся вузенькими вікнами дідусевої хати, за якими колись розміщалася світлиця з гарними килимами, рушниками, доріжками, наборами меблів, скринями, іконами тощо.
І згадую я дідусеву та бабусину науку. Вони вчили мене любити свій край, людей, народні звичаї та обряди, народну пісню. Я думаю, що не зрадив цієї мудрої науки.
Повернувшись в рідне село, я працював вчителем в школі, де навчав дітей любити свій рідний край, школу, шанувати українську мову, пісню, берегти природу…
Працюючи сільським головою, допомагав людям в їхні скрутні часи, немало зробив добрих справ для їхнього блага.
Написав декілька краєзнавчих книжок, в яких розповів про людей і історію рідного краю, про все те, що вбирає у себе велике й всеохоплююче слово — Батьківщина, яка називається Україна».
Про книжки Валерія Зарічука я написав у своїй статті «Дзвони серця закликають до доброти»:
«Вихованню патріотизму, любові до рідного краю, розуміння причетності до всіх подій, що відбуваються в Україні, формуванню переконаності у нетлінності духовних скарбів народу, минувшини та сьогодення – ось характерні риси творів новеліста та краєзнавця, мого земляка Валерія Зарічука.
Книжки Валерія Зарічука – це сонце, яке має достатньо променів, врятоване від хмаринок, освітлює нам життєвий шлях, проникає своїм «промінням» в глибину людського серця та душі. Автор намагається пізнати в собі внутрішньо людину, розуміє, що це найвища мудрість основи самовдосконалення. «Я люблю людей і буду жити для них. Бути корисним людям – бути щасливим. Тільки щасливі люди приносять щастя оточенню, а спілкування з іншими людьми є внутрішній механізм життя. Я шукаю в людині душу, її внутрішній світ, коли з нею спілкуюся. Людина людині – ліки від хвороби», – такі думки охопили мене, коли читав книжки Валерія Зарічука. Автор закликає нас поспішати зробити кращим життя для себе і всього людства.
Кожний прожитий день для Валерія Зарічука – безцінний скарб. Кожна мить несе якусь зміну в його душу. Йому хочеться, щоб світлий промінь сонця зігрівав людські серця. Він щодня дарує хоч краплину добра – це ознака сили, а не слабкості. «Раз добром нагріте серце – вік не охолоне», – писав великий український поет Тарас Шевченко. І сьогодні дзвони серця Валерія Зарічука закликають усіх нас до милосердя, до доброти. Ці якості роблять усіх нас справжніми людьми, справжніми патріотами своєї Батьківщини – України».
Володимир Скавронік, письменник
