До Дня визволення Роздільної від нацистських загарбників
Із спогадів моєї покійної прабабусі Віри Яківни Абабіної (1925-2014), жительки с. Розалівка
Бувало, як згадаю минулу війну, серце крається, а сльози знову ллються. Ніби це було вчора, як горіла від бомбардування Роздільна. Люди бігли через поля до нас у село. Жінки з дітками. Діти кричать, плачуть, а деякі мами дітей погубили. Бо це був жах: горіло все.
До нас додому прибігла жінка Люба з двома малесенькими хлопчиками. Одному – Іванові – було два рочки, Миколі – чотири, а третього, найстаршого, загубила. Йому було вісім років. Біг за мамою і не прибіг, тому що на той час горіли вже пшеничні поля. І так для нас почалася жахлива війна. Моя мама так і залишила цю жінку з дітками жити у нас, бо їй повертатися вже не було куди. Чоловіка забрали на війну, а все їх обійстя згоріло.
А ми теж жили дуже бідно. Наш батько рано помер, мама залишилась з нами одна, а нас було четверо. Наймолодшій сестрі було три роки, найстаршій – чотирнадцять, мені – тринадцять, брату – десять.
Невдовзі в село зайшли німці. Це була осінь. Холодно. Вони людей виганяли з хат, а самі заселялися. Нас, дітей, теж вигнали на вулицю, а у нас була купа соломи, бо ми тримали корову. Один з німців, побачивши, що ми спали в соломі, вийшов з хати і спалив нам солому. Потім мама зайшла до хати для того, щоб попроситись лише переночувати, а вони маму побили.
Нацисти дуже знущалися над нашими полоненими солдатами. Згодом євреїв і людей, які були схожі на них, зганяли докупи і виганяли з села до величезної виритої ями, а там розстрілювали. А моя мама і жінка з Роздільної, яка жила у нас, були дуже схожі на єврейок. Якось вночі вони втекли за гору до наших, а коли все минулося, мама додому повернулася, а Люба ні.
Боже, яка була біда. Дітей багато. Голод. Холод. Але, дякуючи Богу, ми виросли, а біля нас і ті двоє діток, які називали мою маму мамою.
Всі ці темні, страшні роки війни я пам’ятаю і досі. Дітям, внукам, правнукам казала і кажу, щоб дав їм Бог у мирі жити. А про війну знати тільки з книжок або розповідей старших. А бачити тільки в кіно.
Потім після війни почався страшенний голод. Мама нам пекла лободу замість хліба, і ми їли. Солі теж не було. Хтось сказав нашим Івану і Миколі, що в Роздільній розбили потяг із сіллю. Коли вони туди пішли, там вже нічого не було. Земля змішана із сіллю, вони, бідні, набрали тієї землі. Принесли додому, мама залила водою, і тією солоною водою ми солили.
Раніше було хоч бідно, але весело. Люди, ідучи на роботу, співали. Навіть у народі кажуть: «Де три українці, там цілий хор». Усі свята святкували разом, збиралися всім селом. Гуляли, танцювали. В кого весілля було – гуляло все село. І в горі теж допомагало все село. Не було бідних і багатих, були просто люди. Дітки ходили колядувати, щедрувати, співали веснянки, гаївки, купальські пісні. Тепер, на жаль, рідше співають, а більше слухають.
Іще дуже багато чого є розповісти, так що можна дві книги написати. Але, дякуючи Богу, ми, українці, вижили. Перемогли це все страхіття, тому що ми сильна, дружня, вірна нація.
Зі слів оповідачки записала правнучка Юлія Синіцина, учениця 7-Б класу Яковлівської ЗОШ.
