2 червня золоте весілля відсвяткувала родина Істратових. Своє кохання вони пронесли крізь роки ще зі шкільної парти. Подолали безліч перешкод на шляху до щастя, виростили п’ятьох дітей. Працювали на потужному підприємстві у Маріуполі, вийшли на заслужений відпочинок і мріяли про спокійне життя, коли всі діти влаштовані в житті, коли можна присвятити час коханій людині.
Та не судилося… Клята війна порушила всі плани, завдавши чимало горя родині Істратових. Однак не зруйнувала головне – любов!
І саме цього ж дня їх донька Наталія одружилася з Олександром, зробивши 2 червня подвійним святом для батьків. Вітаємо молодожонів! Хай щастить вам у подружньому житті, бережіть своє кохання!
До вашої уваги історія кохання родини Істратових довжиною в пів століття.
Від першого запрошення на танок до пів столітнього кохання
Мабуть, тоді ніхто б не зміг і припустити, що колись ці дві людини зустрінуться у бурхливому вирії життя, збудують міцну дружну сім’ю, народять і виховають п’ятьох чудових діточок, зів’ють своє гніздечко і стануть повноцінними невід’ємними жителями нашої рідної України. Та так розпорядилась її Величність пані Доля!
А почалось все з того, що багатодітна родина Істратових (в сім’ї, окрім батька і матері, було 8 (восьмеро!) діточок, і сім’я Реклізон (троє дітей) завжди шукали кращої долі, яка й привела їх до невеликого містечка Роздільна на Одещині. Одних – з села Кордону на Комінтернівщині, інших з села Трудомирівка, що у Великомихайлівському районі. Було це в далекому 1965 році. А Олександра та Аллу доля звела в одному класі Роздільнянської середньої школи № 2.
І так сталося, що до закінчення школи вони якось не звертали уваги один на одного, у кожного були свої інтереси, свої знайомства, свої друзі і подруги. Аж до тих пір, поки не закінчилось шкільне життя, пролунав останній шкільний дзвоник і відкрилися двері у нове життя. Тоді Алла, на неабиякий подив своїх подруг і однокласниць, першою запросила Олександра на білий танок, що, як потім з’ясувалось, продовжився на цілих пів століття і триває до цього дня. Так, потім разом зустрічали світанок, звісно були і перші обійми, і перші поцілунки.
Навчання та перші кроки у трудовій діяльності
1970-й був своєрідним і де в чому визначним роком. Алла відразу вступила до Одеського училища здобувати професію кравчині. Олександр мріяв стати комісаром чи політруком і поїхав за своєю мрією до Сімферопольського вищого військового училища ім. Баумана. Але, якщо у Алли мрія здійснилась, Олександрові з цим не пощастило. Справа в тому, що 1970-й був роком 100-річчя з дня народження Леніна. І багато молодих хлопців, що відслужили рік в армії, отримали відповідну ювілейну медаль. Таким «орденоносцям» двері до вишів були відкриті значно ширше. І хоча Олександр непогано склав іспити (любив історію та літературу) – не пройшов по конкурсу. Сивий майор, повертаючи документи, ніби ніяковіючи, підтвердив це: «Вибач, Сашко, такий наказ зверху, та не переймайся, ще є час, з такими оцінками тебе візьмуть до будь-якого вишу». Це якось трохи заспокоїло Олександра і він все-таки засмучений повернувся до Роздільної.
Вирішив здати документи до Одеського державного університету на факультет журналістики. Та не так сталося, як гадалося. Ще одна подія відбулася в ювілейному «ленінському» році. В Одесі пробудилася гора Чумка, місто перейшло на надзвичайний стан, танки стояли по всьому периметру, відро води коштувало надзвичайну на той час суму – 10 карбованців. Звісно, ні про які іспити не могло бути і мови. Олександра просто не пустили до міста.
І коли він поділився з Аллою своїм смутком і невдачами, на його превеликий подив, вона (мабуть єдина із знайомих!) дуже зраділа цій новині. Вже потім, через роки, Олександр зрозумів, що вона боялась його втратити з поля зору і тому не приховувала своє задоволення.
Олександрові нічого іншого не залишалось, як піти працювати. Перша відмітка в трудовій книзі була такою: «Зараховано різноробочим Роздільнянського елеватору». Потім було Одеське фанерно-меблеве об’єднання на Молдаванці. Життя стало цікавішим. Керівництво розуміло, що хлопцям (а Олександр працював там разом з Пашею Позняковим з Роздільної) через пів року йти до армії, тому давало можливість заробити непогані на той час гроші – майже 300 карбованців на місяць! Та хлопці не гаяли дарма часу, тому цих грошей ніколи не вистачало. І тоді на допомогу приходила вірна подруга – Алла, якій вистачало 18 карбованців стипендії, ще й давала хлопцям якусь п’ятірку до зарплати.
Потім була армія, і першим, хто через три місяці навідав Олександра в учбовій частині під Бердянськом, звісно була Алла. Згодом була Москва, служба в Таманській дивізії. Але і це не зупиняло дівчину. Майже щоденно Олександр отримував палкі листи, сповнені тугою і коханням. Для нього, солдата, це дійсно був бальзам на душу. Та це ще не все. Знайшла стежинку Алла і до Москви: там, у Підмосков’ї, жили її родичі, і вона цим скористалася і не раз, щоб навідати свого коханого. Як їй це вдавалось, знає тільки вона сама і Господь Бог! А можливо і мама здогадувалась про її загадкові «відрядження», та не подавала виду.
Одруження та початок спільного життя
У травні 1973 року Олександр заслужив відпустку і вже наприкінці травня через декілька годин літаком був у Роздільній, і звісно зустрівся з Аллою. Тепер вже радості не було меж. Вже тоді було вирішено починати нове життя з чистої сторінки, самостійно. Завдяки добрій репутації і повазі отримали дозвіл від райвиконкому і вирішили одружитись.
З такими новинами Олександр поїхав до рідних. І несподіваний приїзд, і звістка про весілля наробили доброго переполоху в родині. Та сталося так, як і було вирішено, батьки завжди довіряли рішенням сина, і ось 2 червня 1973 року у дворі батьківської хати зіграли весілля. Відтоді минуло рівно 50 років.
Але ж залишалось ще 100 днів до наказу про демобілізацію і Олександр поїхав на службу. Алла, не довго розмірковуючи, у жовтні того ж року зібрала речі і вирушила до Москви, до законного чоловіка. Дочекавшись звільнення, 6 жовтня 1973 року Олександр з Аллою за комсомольськими путівками дивізії вже були в напрямку міста Жданов, їхали на будівництво стану «3600» заводу «Азовсталь». Таким чином була написана перша сторінка спільного життя молодої сім’ї.
Було взаєморозуміння, була мета, було бажання працювати
Винаймали квартири в різних кінцях міста, просиналися о п’ятій годині ранку, щоб встигнути о сьомій бути на роботі, а відстань до заводу була не маленькою, зо два десятки кілометрів. Та якось встигали. Було взаєморозуміння, була мета, було бажання працювати.
Через рік народився первісток – синок Сергій. Зважаючи на обставини, Алла вимушена була поїхати народжувати в Роздільну, до матері. Сталося це 24 серпня 1974 року. Звісно, радощам не було меж. На жаль, Сергій не зміг бути присутнім на ювілейному весіллі батьків, бо, захищаючи Маріуполь, потрапив у полон до ворога і зараз знаходиться там, а рідним залишається тільки сподіватися на найшвидше його повернення додому.
Ще через рік у тій же Роздільній народилася перша донечка Оксана, яка наразі, рятуючись від ворожої окупації, уїхала з сім’єю у далеку Фінляндію.
Олександр тим часом зрозумів, що важко буде в житті без освіти і вступив до металургійного технікуму, потім цього стало замало і після закінчення технікуму вступив до Жданівського металургійного інституту на вечірнє відділення. Таким чином, протягом 10 років разом з роботою було і навчання.
Перші 8 років у Жданові винаймали житло. Олександр працював на заводі, та не в його характері було мовчки спостерігати, якщо бачив якусь несправедливість, тому про це відкрито і говорив. Але ж життя було таке: не згоден – пропонуй, запропонував – виконуй. Мабуть тому через це і довелось Олександрові пройти всі сходинки спочатку комсомольської, а потім і партійної кар’єри. Та були в цьому і свої плюси. Завдяки своїй громадській роботі за ці 8 років вдалось тричі побувати за кордоном, побачити, як живе Європа. Звісно, Алла в цей час займалась вихованням діточок та ще й у перервах між декретними відпустками працювала на заводі.
В 1978 році народилася друга донька Наталя, яка саме 2 червня 2023 року, у день весілля батьків, вийшла заміж за Олександра. Жили ювіляри на той час у бараці – це тимчасовий переселенський фонд на період ремонту квартир. Три роки там прожили, поки нарешті до керівництва заводу дійшли їх наполегливі звертання і вони врешті-решт у квітні 1981 року отримали таку догоочікувану чотирикімнатну квартиру з особистого фонду директора заводу, Героя соціалістичної праці В.В. Лепорського. Мабуть, тут зіграло свою роль і те, що обидва працювали на заводі, а також громадська робота і позиція Олександра, який на той час, до речі, у складі партійно-урядової делегації, був у відрядженні в державі Люксембург. Отже переїжджати з барака в нову квартиру довелось самій Аллі, звісно, за допомогою друзів. Олександрові залишилося тільки привезти подарунки в нову квартиру, яким особливо зраділа Алла.
Життєві випробування родини Істратових
Та, як кажуть, поруч з радощами завжди може бути і лихо. 1 жовтня Олександр фіксує свій другий день народження. Трагічна виробнича травма і вирок лікарів: перелом ключиці, лопатки, верхньої і нижньої щелепи, очного яблука, променевих суглобів на лівій і правій руках, струс мозку.
Вже через два місяці Олександр практично вилікувався. Правда, коли взимку поїхав на похорон свого батька, мама, стоячи поруч, не впізнала його і все бідкалась: мовляв, невдовзі нести на кладовище, а Шуріка ще нема! Потім їй все пояснили.
У 1985 році Олександр успішно захистив диплом економіста, а Алла в вересні того ж року народила йому здоровеньку дівчинку і назвали її символічно – Вікторія (перемога життя над смертю!), яка зараз проживає з батьками. Вона народила подружжю Істратових трьох чудових онучок!
А ще через два роки народився і другий синок, Євген, який вже четвертий рік, як знайшов свою долю в Словаччині.
Олександрові довелось недовго попрацювати простим робітником, згодом став начальником виробничо-розподільчого бюро, потім його обрано секретарем парткому на правах райкому партії. На цій посаді побував на всіх останніх з’їздах партії і тільки після повернення із Москви відмовився від партійної роботи і перейшов на господарську – заступником головного бухгалтера комбінату «Азовсталь», де і попрацював 10 років.
У Алли в цей час були свої сімейні клопоти. Вже всі діти позакінчували школу. Старший синок у 1994 році відслужив армію. І знову прийшла біда. Коли їхали до батьків у Роздільну, Кордон на своєму особистому мікроавтобусі, потрапили в дорожньо-транспортну пригоду: на трасі недалеко від Миколаєва внаслідок ожеледиці і поганої дороги авто перекинулось. Всі залишились живі, Алла і Сергій потрапили в лікарню Миколаєва. Олександр побув там декілька днів і виписався. Автомобіль «РАФ», наша «голуба мрія» відновленню не підлягав і надовго там і залишився. Неприємності нібито на цьому і закінчились.
У 1995 році вийшла заміж старша донька Оксана, а вже через рік народила нам і першого онука – Івана. В серпні 1996 року оженився і син Сергій, а вже в жовтні зіграли весілля доньці Наталі, яка 22 лютого 1997 року подарувала батькам онука Сергія. Ще через рік, 8 січня 1998 року у сина Сергія народився син Олександр Істратов, подвійний тезка свого дідуся. Живе зараз у Москві.
2005 рік ознаменувався весіллям молодшої доньки Вікторії і народженням онучки Яни. Олександр в той рік купив гараж і новий автомобіль, про народження доньки дізнався в Петербурзі. На цей час у нас з Аллою вже було п’ять садівничих ділянок, де ми із задоволенням «відпочивали».
В 2008 році Олександр написав і видав першу збірку поезій і прози «Перші кроки», а в 2009 році також пішов на пенсію за вислугою років.
7 жовтня 2009 року донька Віка народила другу дівчинку – Аллочку, мабуть названо було на честь бабусі Алли, яких у неї тепер дві.
В 2012 році Вікторія вийшла заміж і вже 26 квітня 2013 року народила третю донечку Сашу. Тобто, бабусі про відпочинок можна було тільки мріяти.
В 2013 році народився ще один онук Міша Істратов, син Євгена.
Все це був довоєнний період життя.
Війна, яка порушила мирні плани родини
Сьогодні Олександру і Аллі є чим пишатись: діти виросли, отримали освіту, троє з них – вищу, двоє – спеціальну. Звісно, левова заслуга в цьому дружини Алли, яка все своє життя присвятила сім’ї та дітям, за що їй особливо вдячний і сам Олександр і діти.
Читайте також: Маріуполь – Роздільна: довгий шлях родини Істратових
Та жорстока війна порушила всі мирні плани цієї родини. В 2014 році, після першого бомбардування Маріуполя, Алла з онуком Сергієм вимушена була покинути місто і приїхати до Роздільної. Потім до них приєднались синок Женя і донька Наталя. Олександр на той час працював головою садівницького товариства «Азовсталець-2». В 2015 році знову ворог почав бомбардувати мирне місто. Але то були квіточки. Рашисти показали своє справжнє обличчя, вторгнувшись на нашу землю і змітаючи все на своєму шляху у 2022 році.
Олександр разом з Аллою і онучками Яною і Аллою 25 діб просиділи в підвалі свого гаражу. 12 березня минулого року на їх очах вщент згоріла квартира, згоріло все, що з такою любов’ю накопичувалось протягом майже 50 років, зникло з гаража авто і ще багато дечого.
Олександр Істратов з дружиною Аллою та онучками Яною та Аллою, м. Кишинів – передостанній пункт довгого шляху в Україну
Олександр Істратов з дружиною Аллою та онучками Яною та Аллою, м. Кишинів – передостанній пункт довгого шляху в УкраїнуПід дулом автоматів їх вивезли з Маріуполя і відправили в Росію. Але не такі вони люди, щоб змиритися з цим. У квітні 2022 року через Пензу, Москву, Європу, за допомогою дітей змогли зберегти і себе, і онучок та дістались до міста Кишинева, де мешкає старша сестра Алли і двоє племінників. Велика вдячність молдавським родичам за теплий притулок і повернення до мирного життя. В червні 2022 року Істратови покинули теплий приємний Кишинів та повернулись на малу батьківщину, у місто Роздільну.
