Багатостраждальна Херсонщина… З перших днів повномасштабного вторгнення майже кожен населений пункт області перебував під ударами збройних сил росії. Людям доводилось жити в окупації та на собі відчути всю лють російських військових та «прєлєсті руського міра». Наша розповідь про Владислава Здіховського, жителя м. Олешки, якому довелося майже рік бути в окупації, пройти довгий шлях евакуації та нарешті зустрітися з рідними і близькими, які так на нього чекали.
– Дізнавшись про те, що росія напала на Україну, я все ж таки вирішив їхати у Херсон на роботу. Прийшов на автобусну зупинку, поїхали. Спинившись біля автозаправної станції, на якій вже була чимала черга з авто, почули перші вибухи, які пролунали далеченько. Прийняли рішення повертатися додому. Одразу ж пішов до банкомату знімати гроші. А вже по обіді ворожа техніка проїжджали повз місто. Вони їхали, як на параді, колонами, один за одним, у напрямку Херсону. Чули, як десь за Антоновським мостом наші намагалися відбитися. А у Каховці, як повідомили знайомі, вже встановили російський прапор. Потім у небі з’явився ворожий гвинтокрил і підпалив плавні, щоб обмежити видимість. Колона з важкою технікою рухалась і вдень, і вночі безперестанку, – згадує Владислав Йосипович.
Життя в окупації під обстрілами
У перші дні місцева влада ще керувала справами: забезпечували продуктами харчування лікарню, будинок людей похилого віку, роздавали по відру картоплі жителям Олешок. Хліб перестали привозити з обласного центру, тому підключилась місцева пекарня, роздаючи по одній буханці в руки. Активісти організували патріотичну ходу містом з оркестром, з українськими прапорами, гаслами і збирали підписи, щоб закрити небо над Україною. Але в окупантів були свої завдання, і вже в середині березня на будівлі районної ради з’явився російський триколор та було призначено херсонського гауляйтера керувати справами у місті. Розпочалася робота з пенсіонерами, яким пропонували гуманітарну допомогу в обмін на російський паспорт та пенсію. Пізніше приїхала вже росгвардія (500 осіб), яка захопила приміщення профтехучилища і цілий під’їзд дев’ятиповерхівки. Людей з власних квартир повиселяли, а самі розмістилися у чужих оселях.
– Ніхто нікого не питав, геть з хати і все. Ось тоді і почали масово виїжджати олешківці з міста, адже напруга зростала. Їхали своїм транспортом через Снігурівку, Баштанку – там ще був коридор, через який можна було дістатися на неокуповану Україну. Але потрібно було ще пройти кацапські блок-пости, і було чимало прикладів, коли людей повертали додому. Ніхто не давав гарантії, виїдеш ти чи ні, – розповів пан Владислав.
У нашого співрозмовника можливостей виїхати не було, адже не мав власного транспорту, як і телефону, через який можна було б пошукати попутників по Вlablacar, адже багато хто саме так і виїжджав. На пропозиції від так званих «волонтерів» він теж не погодився, занадто небезпечно було, адже невідомо, куди тебе завезуть. Тож довелося лишитися і жити в окупації.
– Згодом їх прапори висіли на усіх будівлях міста, окупанти повністю взяли все в свої руки. Містом курсували машини з надписами «Z», їздила військова техніка, і всі розуміли, що вона їде убивати наших українських людей. На це нестерпно були дивитися. Траплялися випадки, коли люди просто зникали… В першу чергу – це атошники, поліцейські. Цілим конвоєм об’їжджали вказані місцевими сепаратистами (а таких теж вистачало) будинки, вишукували місцевих патріотів, правоохоронців, військових. Тож, як тільки бачили на вулицях цю колону, одразу розуміли, що вже хтось когось здав. І досі невідома доля багатьох людей. Це було дуже важко психологічно, – ділиться спогадами Владислав.
Перші дні окупації м. Олешки
Перші дні окупації м. ОлешкиЯк і на кожній окупованій території, в Олешках російські військові мародерили, забирали все, що бажали, а якщо люди чинили опір, то могли легко потрапити під гарячу руку нелюда, і хто знає, що в його дурній голові. З червня минулого року ввели російський рубль. Почали виплачувати пенсію та заробітну плату комунальникам у рублях. Але він дуже повільно приживався, адже у місцевих торговельників в обігу була гривня, за яку і купляли товар у оптовиків. Тож люди, які отримували зарплату чи пенсію в рублях, не мали змоги їх використовувати, адже підприємці відмовлялися брати ворожу валюту. А от коли на одного торговельника пожалілися відповідним органам окупантів, так він одразу ж зник. Таким жахливим шляхом і приживляли свою брудну купюру.
Влада окупантів через місцевих запроданців проводила обходи по установах і організаціях Олешок, цікавились настроями місцевих. Владислав згадує, як одного разу гауляйтер з компанією навідались до місцевого костелу:
«Дочекавшись кінця служби, двоє чоловіків, звертаючись до присутніх, твердо заявили, що «росія здесь навсегда», а потім почали розпитувати ксьондза: «Ви с нами или против нас?». На що настоятель відповів: «Я проти війни, я священник і я несу Слово Боже». Це була найбільш нейтральна відповідь, яку міг дати святий отець, бо інакше було б набагато гірше».
Після деокупації Херсону, коли російські військові перейшли на лівий берег, почали гатити по обласному центру, а потім робили провокації в Олешках. Вогневі позиції облаштували на околицях міста, у лісі, прикриваючись мирним населенням. Тож місцевим було нелегко, адже жити доводилось під постійними обстрілами.
– Як почнуть стрілянину о 12 годині ночі і так до 4 ранку, тож який міг бути сон. Як чуємо, що зовсім близько гатять, то спускалися у підвал. Бувало так, самі ж постріляють, постріляють, потім швиденько змінять позицію, а біля місця обстрілу вже російська пропаганда робить свою брудну справу, розповідаючи про нелюдяність українських військових, – ділиться спогадами наш співрозмовник.
Окупанти, аби вберегти себе від своїх же обстрілів, перевели адміністративні установи до Скадовська. Щоб поїхати, до прикладу, у пенсійний фонд, треба було шукати транспорт, адже автобуси не ходили.
– Поїздка до Скадовська коштувала 1000 рублів за особу, а гарантії, що ти встигнеш вирішити свої справи за один день, немає. А коли зверталися до установи, окупанти змушували отримувати російський паспорт, по іншому питання не вирішувалось. Але я не з тих, хто буде бігти «руський» паспорт отримувати. Ми почали відчувати, що напруга зростає, провокаційні обстріли окупантів частішали, – згадує чоловік.
«Ми щодня очікували, що сьогодні-завтра їх вже погонять»
Життя в окупації вкрай складне, адже ти маєш підлаштовуватися під нестерпні умови, аби вижити. Водночас і виїхати було не так-то просто. Тож доводилося олешківцям жити в надії, що це жахіття от-от закінчиться.
Наслідки обстрілів окупантів від 22 січня 2023 року (знищено школу й вибито вікна в житлових будинках)
Наслідки обстрілів окупантів від 22 січня 2023 року (знищено школу й вибито вікна в житлових будинках)– Ми щодня очікували, що наші окупантів сьогодні-завтра поженуть. Ну вже в жовтні деокупують, ну от Херсон деокупували, невдовзі й нас, ну вже до Нового року, як дадуть нове озброєння… А виявилось, що ситуація не змінювалася, а лише погіршувалася. Активно впроваджували рубль у всіх магазинах, на ринках, у транспорті. Щоб обміняти гривню (а я пенсію отримував лише українську) на рубль, треба було шукати місцевих міняйлів. До прикладу, якщо до нового року буханка хліба коштувала 28 гривень, то в рублях – 35. Тоді за 1 грн давали 1,25 руб. Після нового року все виставили в рублях, а курс зробили 1 до 1. Тобто, виживати лише на українську пенсію ставало вкрай важко. Банкоматами користуватись було заборонено, але місцеві продавчині на свій страх і ризик дозволяли знімати кошти та розраховуватись картками, допоки не знайшлася одна колаборантка, яка здала одну з продавчинь, після чого банкомати взагалі позабирали, розраховуватися картками місцеві дівчата, ризикуючи, дозволяли. Крім того, з січня почалися постійні перебої з Інтернетом та зв’язком. Ставало все гірше і гірше. За допомогою одного хлопчини вдалося зв’язатися з родичами, щоб підключити їх до пошуку волонтерів, які б допомогли мені виїхати. У понеділок все з’ясував, на п’ятницю запланував виїжджати, – згадує про своє важливе рішення Владислав.
У Варшаву, у волонтерський центр
Пану Владиславу доводилося шукати місця, де є Інтернет, щоб прийшла довгоочікувана есемеска про місце та час виїзду. Це був довготривалий, вартісний та нервовий процес. З різних напрямків окупованих територій (Олешки, Армянськ, Чонгар, Бердянськ) звозили бажаючих виїхати до Сімферополя. Ця поїздка коштувала Владиславу 2000 рублів. У Сімферополі формувалися автобуси до кінцевої точки призначення – Варшави (Польща). Вартість поїздки склала 350 доларів та зайняла майже чотири доби. Маршрут був таким: Сімферополь – Керч – Краснодар – Ростов – Воронеж – Тула – Смоленськ. Потім довга дорога по Білорусі до м. Полоцьк, де пасажири пересіли на інший (польський) автобус, який вже довіз їх через Литву до Польщі.
– При перетині кордонів між країнами нас дуже ретельно перевіряли металошукачами, переглядали сумки, обдивлялися автобус. Питали, куди прямуємо, на що нам волонтери наказали відповідати так: «У Варшаву, у волонтерський центр». Це був своєрідний пароль. Мені поталанило, що в мене був закордонний паспорт, адже ті, хто їхав з українськими паспортами, мав пройти ретельну перевірку документів, брали відбитки пальців, проводили співбесіди. Лише дві сім’ї вийшли у Латвії, всі інші пасажири прямували до кінцевої зупинки і зо п’ять осіб повернулися в Україну.
Перепочивши у родичів, що мешкають у Польщі, герой нашої розповіді повернувся до України, на Одещину. Тут теж час від часу лунає повітряна тривога та подекуди чути вибухи, але це ніяк не порівняти з тим, що відбувалося в Олешках. Владислав – пенсіонер, живе наразі у одній зі своїх сестер, які, як і його дочка і брат, неабияк раді поверненню рідної людини із жахіть окупації.
А в Олешках ворог продовжує практикувати примусову “евакуацію” задля пропагандистських сюжетів й виправдовування депортації українців, займає порожні помешкання місцевих, а для отримання будь-якої соціальної допомоги олешківців змушують отримувати російські паспорти та погрожують в’язницею за їх відсутність.
Водночас, ми віримо, що це ненадовго і такий довгоочікуваний контрнаступ звільнить не лише Олешки, а й інші населені пункти. Тож підтримуймо Збройні Сили України та наближаймо перемогу разом! Все буде Україна!
Наталія БУКОВСЬКА
Матеріал створено в рамках реалізації Програми експертної підтримки для регіональних медіа, за підтримки «Медійної програми України», яка фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews.
