Мати – найдорожча для кожного людина. Такою вона була і для Тараса Шевченка, 203-ю роковину з дня народження якого ми відзначаємо 9 березня цього року. А якою була ця жінка, яка народила генія України?
Шевченкова мати у дівоцтві мала прізвище Бойко, звали її Катерина Якимівна. Народилася вона у 1783 році у селі Моринці на Черкащині у бідній сім’ї, яка тоді відносилася до «піших кріпаків» – таких, які не мали ні волів, ні коней і працювали на панських ланах, у кузнях, на млинах всього лише за харч.
Влітку 1802 року вона вийшла заміж за Григорія Івановича Шевченка із села Кирилівка (нині Шевченкове). Спочатку молоді там і жили, при батьках чоловіка. У 1810 році, достеменно невідомо, з якої причини сім’я перебралася в Моринці. Там вона оселилася в опустілій хаті засланого до Сибіру кріпака Копія. Але згодом той повернувся, і це змусило Шевченків у 1816 році знову перебратися до Кирилівки.
Всього у Катерини з чоловіком було дев’ятеро дітей: Катерина (1804 – близько 1848), Параска (1805 – 1807), Марія (1807 – 1810), Микита (1811 – близько 1870), Єфимія (1813 – 1815), Тарас (1814 – 1861), Ярина (1816 – 1865), Марія (1819 – 1846), Йосип (1821 – близько 1878).
Як бачимо, троє померло у дитячому віці, а передостання дочка – Марія – в три роки осліпла від трахоми.
Шевченки, як й інші односельці, були кріпаками пана Енгельгардта і жили в скруті. Сім’я зводила кінці з кінцями лише завдяки великій працьовитості. Голова сім’ї – кмітливий і письменний чоловік – опанував ремесло стельмаха (майстрування возів і саней). Фурманував, коли дозволяла ситуація, розвозячи крам по різних містах, а то й чумакував. Таким чином підробляв на життя.
З часом сім’я розжилася, мала ниву, пару волів та воза, пасіку, леваду…
А на Катерину, крім панщини, лягала вся домашня робота: господарство, догляд за дітьми, а кожного з дітей треба і нагодувати, і одягти, і взути, ще й з ними поговорити…
Тяжким і безрадісним було життя Катерини Яківни. Її туга немов передалася поезії «Якби ви знали, паничі», де є такі рядки:
Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у гаї,
Над чистим ставом край села,
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала:
Свою нудьгу переливала
В свою дитину… В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло… Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
Незважаючи на безліч роботи і брак часу, Катерина Якимівна не втратила почуття доброти. Вона була безмежно чутливою та лагідною, жіночною та люблячою. В пам’яті поета вона залишилася, як святий образ.
Померла мати поета у 1823 році, проживши всього 40 літ. Згадуючи про рідну хату, родину, він писав:
Там матір добрую мою,
Ще молодую – у могилу
Нужда та праця положила.
Тут наведем уривок з книги Оксани Іваненко «Тарасові шляхи», де розповідається про її похорони:
«- Со святими упокой рабу божу Катерину, іде же нєсть болєзні, печалі, ні воздиханія, – виспівує дяк і пускає хизе око аж під лоба, і косиця, схожа більше на оселедець, ніж на звичайну дяківську косу, труситься в такт. І за цим приспівом щоразу жінки починають голосити ще дужче. Тато іде сірий, зігнутий і не відриває очей від труни. Тарас іде за руку з Яринкою, а за Яринчину спідницю тримається сліпа Марійка. Микита веде Йосипа. У труні лежить мати, така спокійна-спокійна, з поважним, як у свято, обличчям – тільки обличчя зовсім жовте, ніби з воску. Майже все літо конала, бідна, та хіба ж лановий на те зважав? І жала, і в’язала, як завжди, а вже як обмолотились – доходилися її ноги, доробилися руки, – лягла на покуті і не встала. Не віриться Тарасові – невже матінка не підведеться, не гляне на нього і не скаже нічого?
– Іде же нєсть болєзні, печалі, – виводить дяк і трясе косою, як оселедцем.
«А чому тут і болєзні, і печалі? – думає Тарас. – А там десь не буде; так там же матінка одна, без нас…».
Яринка теж захлинається від сліз.
– Мамонько, мамонько… – шепоче вона, але не розуміє ще, як слід, що сталося. От тільки, коли довезли труну до вбогого кладовища, і піп прочитав останню молитву, і труну почали спускати на двох білих сувоях полотна в могилу, діти заплакали від страху.
– Не кидайте туди маму! Не кидайте, – закричала Яринка і схопила дядька, що спускав труну, за руку».
…Коли мати помирала, вона заповіла: «Поховайте мене не на цвинтарі, а тут, у нашому рідному садку. Нехай до мене прибіжать малесенькі мої дітки-сироти, виплакують гіркі сирітські сльози». Її могила й досі розташовується неподалік від Літературно-меморіального музею Т. Шевченка в селі Шевченковому.
«Чому не на цвинтарі?» – може запитати читач. Відповімо: колись був такий звичай, коли є заповіт, то священик і влада дозволяли ховати померлих на території садиби. Траплялося, що ховали на межі городу.
Нині над могилою матері росте кущ калини – рослинний символ України.
Після смерті Катерини Якимівни її чоловік залишився з п’ятьма дітьми на руках (старша дочка на той час вийшла заміж). А дітки – одне одного менше. Мусив Григорій оженитися вдруге. Пішла за нього Оксана Терещенчиха, що теж овдовіла та й з трьома дітьми. З того часу в сім’ї почалися постійні сварки.
А діти дуже сумували за рідною матір’ю. Пізніше поет згадував, як того року на Святвечір понесли вони вечерю діду Івану. Коли почали промовляти освячену віками формулу: «Святий вечір! Прислали нас, діду, батько й мати…», то перед словом «мати» запнулися і «всі троє заридали»: «нам, – згадує поет, – не можна було сказати: «і мати».
Геть нестерпним життя Тараса стало після смерті батька. Мачуха одразу вижила пасинка з батьківської оселі.
Деякий час Тарас жив у кирилівського дяка-п’яниці, до якого ще раніше батько віддав сина в науку, а в 1829 році став служником-козачком пана Енгельгардта. Згодом пан взяв його із собою до Петербурга і в 1832 році віддав Тараса до живописних справ цехового майстра Ширяєва, оскільки козачок виявляв здібності до малярства. А потім у Літньому саду, де Тарас перемальовував статуї, доля звела його із художником І. Сошенком, який познайомив його з видатними діячами російської та української культур – К. Брюлловим, В. Григоровичем, О. Венеціановим, В. Жуковським, Є. Гребінкою. 22 жовтня 1838 року згадані митці спільними зусиллями викупили Шевченка з кріпацтва. Того ж року він став вільним слухачем Академії мистецтв. У житті майбутнього генія України намічався новий період.
Валентин ЩЕГЛЕНКО.
