Ми продовжуємо цикл публікацій під рубрикою «Не забудемо, не пробачимо!», в якій розповідаємо про те, як змінилися до невпізнанності кращі з кращих громад України після вторгнення російського окупанта та нелюда. Одним із таких місць є місто Ірпінь, в якому мені довелося побувати в рамках дводенної загальноукраїнської конференції, за участю представників майже сотні засобів масової інформації з різних куточків країни, серед яких була й районна газета «Вперед». Гостинно зустрічала нас головний редактор тамтешньої газети «Ірпінський вісник» Юлія Бережко-Камінська – молода, амбітна українська письменниця і журналістка, секретар Національної спілки письменників України по роботі з юними авторами. До речі, родом Юлія із смт Чорнобаївка (Херсонська область), яка стала своєрідним символом опору російській агресії та недолугості військового командування рашистів. Так, і Юлія, перебуваючи у підвалі будинку свого рідного міста, чинила опір словом, передаючи внутрішню духовну силу та незламність українського народу у поезії. Про те, як пережила страшні дні в окупації молода письменниця та як місто комфорту та затишку перетворилося на суцільний жах після приходу «асвабадітєлєй», читайте у матеріалі.
м. Ірпінь
«Окрім робочих питань, дводенні збори передбачали й можливість гостей ближче познайомитись з краєвидами м. Ірпінь. Так, медійники побачили легендарний Будинок творчості письменників та його оновлений парк, відвідали стадіон «Чемпіон», сучасну дитячу поліклініку та ліцей інноваційних технологій. Приємно вразила центральна площа міста, на якій, окрім гарно облаштованого центрального майданчика, розташована міська рада та Центр надання адміністративних послуг, оснащений всіма інноваційними технологіями та сучасним дизайном. Усі медійники були єдині у своїх висновках: керівництво Ірпеня та методи роботи міської ради – гідний приклад для наслідування», – так писала я про результати та враження від цього чудового міста (газета «Вперед» від 20 квітня 2018 року).
Центральна площа м. Ірпінь
До речі, у 2016 році місто навіть потрапило до Національного реєстру рекордів України за найбільшу кількість реконструйованих та збудованих за два роки парків і скверів. А дивлячись на фото та відео довоєнного часу, можна переконатися, скільки ще було зроблено для розвитку інфраструктури Ірпеня.
До війни Ірпінь нагадував ялинку – і взимку, і влітку однаково красивий. Тут у будь-яку пору року можна було знайти гарні локації для довгих, неквапливих прогулянок з фотоапаратом і кавою, щоб надихнутися та відпочити.
Однак після 24 лютого все змінилося. Мирний та комфортний для життя Ірпінь на Київщині готувався зустрічати весну. Однак після приходу «руського міра» місто перетворилося на другий Донецький аеропорт. Як все починалось…
Російська техніка у дворі одного з ЖК на заході Ірпеня. Там місцеві мешканці повідомляли про вбивства і зґвалтування
Рій російських гелікоптерів атакував аеродром у Гостомелі у перший день війни. Там відбувся перший запеклий бій. 27 лютого перша колона російської техніки зайшла до Бучі. Того ж дня її вперше розбили на вулиці Вокзальній, що вела до Ірпеня. Ворог вперто продовжував рватися до Києва, але всупереч прогнозам західних експертів, не дістався туди ні за три дні, ні за тридцять три. Натомість українська армія пішла в контрнаступ.
Вулиця Вокзальна, що веде з Бучі до Ірпеня і колони знищеної ворожої техніки
За повідомленням мера Ірпеня Олександра Маркушина, в місті зруйновано близько 50 відсотків будинків. Візуально пошкоджено близько 90 відсотків будівель.
Зруйнований окупантами міст через Ірпінь
Деякі обгоріли або зруйновані вщент. У деяких лише повибивало вікна. Дуже мало будинків, які не ушкоджені зовсім. Але є і такі.
Зовсім нещодавно був збудований сквер – Парк Мами. Саме в ньому поховані Марина Меть та її син Іван, що загинули від російської артилерії 5 березня під час спроби евакуюватись.
«Цьому Будинку культури в Ірпені десятки років. Тут знімали історичні фільми. Я тут якийсь час працювала директором. 10 років тому ми з громадою започаткували мистецький проєкт «Камертон». Тут звучала класична музика, поезія, діяли театральні та хореографічні студії, творили юні художники. Тут показували кіно, відбувалися концерти, лекції, майстер-класи. У центрі цих руїн був рояль, який ми намріяли, а потім ця мрія збулася. Зараз це місце «демілітаризоване»… Прощавай, культуро, привіт «руський мір»?.. Ось, що ви несете світу, «браття»…», – з душевним болем прокоментувала молода поетеса Юлія Бережко-Камінська.
Ірпінь нескоро знову стане тихим київським передмістям, українським містом, де найшвидше зростало населення в довоєнній Україні. Про звірства загарбників розповів мер Ірпеня Київської області Олександр Маркушин: «Дуже багато людей загинуло від їхніх мін, від їхніх артобстрілів. І дуже багато рашисти розстріляли. На Пушкінській вулиці, на Лермонтова вони розстріляли дівчат і жінок, і потім їздили по них танком».
Читайте також: Від планів до жахливої реальності: м. Тростянець
28 березня місто Ірпінь на Київщині було визволено від російських окупантів. На разі у місті триває зачистка, тому повертатися туди ще не можна.
Ось, як писала Юлія Бережко-Камінська на своїй сторінці у Facebook, перебуваючи на той час у підвалі будинку: «Упродовж багатьох годин поспіль тривав бій, не вщухаючи ні на секунду… Господи, скільки це ще триватиме? Як усе це пережити? Я відверто не встигаю відновлювати свої сили, як – нова порція болю. Наче саме пекло під нашими ногами відкрилося і поглинає те, що було нашими рідними містами, нашою країною. НАВІЩО НАС ЗНИЩУЮТЬ РОСІЯНИ? Робиться ними все, щоби стерти на порох наші міста, вбити більше людей – від малого до старого, підкосити все соціальне життя. Але ж знайте, наволочі, цей бумеранг повертається сторицею! Відповідь доведеться давати за все! За кожну сльозинку! Саме життя спитає з кожного!».
ПОЕЗІЯ З ПІДВАЛУ
«Щоб не чути постійно цих вибухів десь зовсім поруч, я читаю поезію. Це дозволяє бодай на якийсь час відволіктися і прожити інше життя. Навіть, якщо це триває трохи більше хвилини», – і випліскувала вона увесь свій біль у поезію:
…І я ту веселку бачила отоді.
Телефоном говорить мама:
«Вам жити, ви — молоді,
Ставати на ноги. Пробувати — по воді…
А нам… Ми вже якось добудемо в цій біді».
Весна пробудилась рано — ведмідь немов, —
Тривога наснилась чи голод його зборов,
І от він стоїть, холера, скипає кров:
«Ведмедику, йди до себе у свій Ростов».
Вщухайте, вітри, сирени і шум, і гам.
Нам — сіяти зерна, дерева садити нам
На нашій землі, як нашим колись дідам,
На котрій вони говорили не раз:
«Не віддам!», «Не здам!»
Пручається серце вірити в трутину.
«Мамо, готуй насіння, а не труну!
Квіти висаджуй, принаджуючи весну,
Молися землі — за дощі,
а небу — за тишину,
Не вір цьому дню, як дурному сну».
А нам буде сон — тонким, як останній лід.
Ми тут — щоб не вигоріти землі.
Ми — купол її. Дзеркала. Покров. Граніт…
«Так, мамо, нам жити тут, взагалі…
Бачиш веселку? От і жени жалі…»
P.S. Юлії та її сім’ї вдалося вирватися з Ірпеня під обстріли окупантів, наразі вони перебувають у безпечному місці.
________________________
Поки готувався матеріал наша колежанка з редакції Лариса Заблудняк намагалася зв’язатися зі своїми родичами з Ірпеня. Ось як це було…
Дзвінок надії Надії
Можливо, тавтологія. Але саме такий дзвінок я зробила минулими вихідними своїм родичам з Ірпеня. Відтоді, як почалась ця жорстока війна з росією, в яку до останнього ніхто не вірив, бо ж братній народ, начебто… А ці, так звані, «брати» вже стільки лиха накоїли в нашій країні, що просто в голові не вкладається, як може взагалі таке творити людина, хоча і людьми їх важко назвати, бо ж нелюди…
Так ось, багатостраждальний Ірпінь не давав мені спокою, відколи почалися військові дії на території Київської області, бо там мешкають мої родичі по батьковій лінії – родина Сєдунових: бабуся Ганна, дядько Толя (на жаль, відійшов у Вічність ще до війни), тітка Надя, троюрідні сестри Таня і Аня зі своїми сім’ями. Але зв’язатися з ними не могла, бо не мала номерів телефонів. А колись давно надсилала поштою вітальні листівки з усіма святами. Якщо не помиляюсь, за адресою: м. Ірпінь, вул. Калініна, 27. Давно це було… Можливо, і вулиця вже не Калініна, але ж було… У мирний час… А ще пам’ятаю, у далекому 1986 році, коли стався вибух на Чорнобильській АЕС, до нас, у Щастя, на все літо привезли дівчаток, подалі від радіації…
Трохи відволіклася від сьогодення… Так ось, лише нещодавно моя молодша сестра, яка мешкає у сумнозвісному Щасті (так сталося, що немає змоги їй звідти поїхати, живе із нашою мамою, а її донька – у Роздільній, подалі від війни, але то вже інша історія…), нещодавно зустріла нашу родичку, яка й дала їй номер телефону тітки Наді з Ірпеня.
Не одразу змогла додзвонитися до неї. Мабуть, з третього разу через певний проміжок часу… А в голові точилися всілякі невеселі думки… Але коли почула її голос, то аж відлягло від серця. Горло стискало від її розповіді, від побаченого і почутого з інтернету та єдиних українських новин… А вибиралися вони з Ірпеня вже під вибухами. Одна з дівчаток з сім’єю поїхала раніше до чоловікових родичів на Житомирщину. А інші Сєдунови їхали, як висловилася тітка Надя, в нікуди… Добу просиділи на вокзалі, згодом їм запропонували перепочити знайомі у себе вдома. Та, слава Богу, світ не без добрих людей, наразі вони вже всі разом (до них приєдналася дочка з сім’єю з Житомирщини, бо й там вже було неспокійно) проживають у селі на Хмельниччині, у малознайомих їм людей, які дали їм прихисток, і вже рідніші за рідних.
А серцем і душею всі вони вже рвуться додому, вже хочуть побачити своє рідне місто, відновити пошкоджений будинок і жити мирним життям, як до 24 лютого… Але, дорогі мої, треба ще трохи почекати. Ми обов’язково переможемо, ми обов’язково відбудуємо міста і села, ми обов’язково будемо жити в оновленій країні! Але треба набратися терпіння і почекати… А наразі, слава Богу, ми можемо телефонувати і підтримувати один одного, чути голос рідних людей і знати, що вони в безпеці.
Наталія БУКОВСЬКА
