Життя в окупації: «сон, їжа, молитва, і так щодня, надія тільки на Творця і Матір нашу Богородицю, і всіх святих…»

 

«сон, їжа, молитва, і так щодня, надія тільки на Творця і Матір нашу Богородицю, і всіх святих…»

Ми, роздільнянці, на відміну від інших жителів України, про війну знаємо лише з екранів телевізорів, із соцмереж тощо. Слава Богу, що нас не торкнулося пекельне дихання повномасштабного вторгнення русні на нашу країну.Але всі ми дуже переживаємо за своїх співвітчизників, яким дуже не пощастило у цій війні: багато українців загинули від рук рашистів, багатьом довелося покинути свої рідні міста і села, аби врятувати своє життя і життя своїх близьких, декому довелося пережити окупацію і, слава Богу, дочекатися визволення Збройними Силами України свого рідного населеного пункту, дехто, на жаль, й досі перебуває в окупації… Але всі ми віримо, що настане світлий час нашої Перемоги, інакше просто не може бути!

Не виходити з дому без зайвої потреби, ховати погляд на вулиці та повсякчас мовчати, намагатися уникати зустрічі з окупантом, рахувати російські танки з вікна власного будинку… Про те, як пережили окупацію в с. Вороньківка Бучанського району, розповіли її мешканці Світлана Кравченко з чоловіком та його сестра Валентина Борхаленко, які нещодавно побували в Роздільній на ювілеї нашої відомої землячки Валентини Сидоренко, що родом з тих країв. Вони навіть зняли відео з вікна свого будинку, як рідним селом рухається ворожа техніка. Валентина з чоловіком проживають у Києві, а у Вороньківці теж мають будинок, куди напередодні повномасштабного вторгнення приїхала жінка і залишилась до визволення села від рашистів. Спогади цих людей записала наша кореспондентка, щоб зберегти їх для прийдешніх поколінь, яким, дуже сподіваємось, не доведеться пережити подібний жах.

Світлана:

­  24 лютого через Іванків, Чорнобиль рашисти рухались автоколоною в наш бік. А зранку зайшла перша колону через центральну вулицю с. Вороньківка на Гостомель, ввечері зайшла друга колона близько 300 машин (танки, бронетранспортери). Вони їхали нашою вулицею і розмістилися за селом. Там у нас такі поля великі, які вони фактично всі зайняли, окопалися і пробули там до 31 березня. Наше село, на відміну від сусідніх, знаходиться в долині. Рашисти по всьому периметру виставили танки, над нами постійно літали вертольоти.

На той час у нас не було ні світла, ні газу, ні інтернету, ні зв’язку. Не вірилось, що таке може бути. Ми, люди старшого покоління, пам’ятаємо, як колись казали, що росія, білорусь та Україна ­ три сестри. І як таке можна було вчинити?

Після повідомлення про війну багато людей в це просто не вірили, а коли по селу поїхала техніка окупантів, чимало односельців почали тікати від війни. Ми залишилися, бо у нас є собаки (вівчарка, ротвейлер), коти, господарство, та й кому ми треба зі своїми собаками.

Вимушені були спілкуватися з окупантами. Вони нам казали, щоб ми шукали машину і виїжджали. Нас попереджали, що тут буде спекотно. Ми спитали: а чого так, ви нас бомбити збираєтесь? Вони відпо­віли: не ми, українці. На той час рашисти розбили обидва мости на виїздах з села, повністю відрізавши нас від цивілізації.

Страшнувато було. Окупанти самі нам сказали, що серед них є нормальні, а є й придурки, отже треба бути обережними. Вони говорили, що їх сюди направили нібито на навчання. По селу ми ходили з білими пов’язками, в ліс нам заборонили ходити, бо, за їх словами, він був замінований. Хоча раніше ми зі своїми собаками ходили туди гуляти. Нас попередили, щоб ми нікуди не тікали при зустрічі з ними, адже вони будуть стріляти. Ми весь час були на місці, нікуди виїжджати не збиралися.

Валентина:

­ 24 лютого вранці я збиралася їхати до Києва. Але спочатку мала погодувати свого собаку. О п’ятій ранку мені зателефонувала донька і сказала, щоб я нікуди не їхала, а пішла до Кравченків, аби не бути самотньою. Я так і зробила, переночувала у рідні, а вранці вирішила піти погодувати собаку. Мене зупинила Світлана: «Валю, повертайся, танки по селу їдуть!». Але я все одно вирішила піти. І коли йшла, зустріла молодого хлопця з навушниками і телефоном. Вважаю, що то він був коригувальником вогню по Гостомельському аеродрому. Коли я погодувала свого собаку, повернулася до рідні, і тут розпочався обстріл. Ми всі разом спустилися у підвал, посиділи там годинку.

У будинку жили сім дорослих людей, три собаки і одна кішка. Окупанти до нас не заходили жодного разу. Наша мама померла 11 лютого, їй пощастило: вона не бачила цього всього. Батько помер 6 вересня, через п’ять місяців не стало мами, а ще через 10 днів почалася війна.

В мене невістка з двома дітьми­погодками разом із свахою виїхали до Німеччини. Навіть пощастило синові, який зараз воює, побачити свою родину, коли була ротація.

Як би ми поїхали зі своїх домівок, то окупанти повиносили б все із хат, як це вони зробили з хатою молодшого брата Бориса ­ Володимира. І забрали у нього авто, яке розмалювали своїми символами. Їм хотілося і у нас похазяйнувати, тому вони і пропонували нам повсякчас виїжджати кудись, зокрема до білорусі, наче нас там хтось чекає, але ми сиділи на місці. Призвичаїлися до того життя, хоча іноді було страшно. Чуємо летить, присіли, наче це врятує, у відповідь знов щось летить… І так протягом дня і ночі по кілька разів. Ми вже знали, коли стріляють наші, а коли ­ вони. Бувало, лежимо і рахуємо, скільки рашисти випустили снарядів, скільки наші. Дякуючи Богу, майже все наше село збереглося. Жодної хати не згоріло, на відміну від інших сіл. Загинув лише один хлопець.

Взагалі всі, хто залишився в селі, згуртувалися і допомагали одне одному: кум роздавав усім курей, бо не було чим їх годувати, хтось ділився молоком та іншими продуктами харчування. Ми не голодували. Рашисти теж ходили по селу і роздавали пакети з курячим філе, щоб бачили, які вони хороші. А згодом ми зрозуміли, що вони розбомбили склади з продовольством під Гостомелем, звідки й було те м’ясо.

Світлана:

­ Як я зрозуміла, ворог хотів підкорити Україну за три дні, але ніхто з них не очікував, що наш народ самостійно постане на захист. Й досі не можу повірити в те, що в наш час гинуть люди: і дорослі, і малі, і військовослужбовці, і цивільні.

Якось у нас у селі мама ховала сина, який перебував у машині з чотирма побратимами, троє з них загинули і лише один вижив. Під час похорону над тим місцем літали три журавлі… В одній сім’ї з нашого села троє воюють, наш син теж зараз перебуває на фронті…

У багатьох було бажання виїхати, але у бік Житомира чи Львова не дозволяли їхати, мотивуючи це тим, що в Луб’янці їх розстріляють, а ось у бік білорусі – будь ласка, їдьте. Та все ж варто вірити в перемогу, вірити в свою державу.

30 березня раптом знов заїхала колона рашистів. Вони стали на вулиці, направили дула танків на вікна. Я тоді розмовляла по телефону і кажу: «Зачекай, щось тут буде недобре…» і тихенько виглядаю у вікно. А вони постояли ще трохи і поїхали на Чорнобиль. Напевно, заблукали.

31 березня до нас приїхали воїни ЗСУ. Згодом на магазині з’явився український прапор, а 2 квітня ми фотографувалися на його фоні. Тоді раділо все село, привезли хліб – теж була велика радість.

На той час зробили дерев’яну реконструкцію мостів, щоб ми мали можливість виїхати за потреби з села і до нас могли дістатися.

Потім до нас приїхали волонтери, це була якраз Паска, вони привезли нам багато чудових пасочок. Згодом вони приїжджали до нас ще і ще, привозили продукти харчування та інші предмети  повсякденного  вжитку.

Валентина навіть вела щоденник життя в окупації. Пропонуємо увазі читачів сторінку з нього.

«Понеділок 28 березня 2022 року

33­й день війни, справжньої війни, яку моя свідомість відмовляється сприймати за дійсність сьогодення. Танки, гелікоптери, військові, і це все відбувається не десь там далеко, а тут, поруч, у моєму рідному селі Вороньківка, колись Вишгородського району, а віднедавна Бучанського. В майбутньому ­ невідомо якого району. Ворог зруйнував наші містечка Ірпінь, Гостомель, Бучу. Село повністю відрізане від постачання продуктами.

Навколо нас у всіх напрямках точаться бої, ми ­ всередині подій. Багато жителів покинули свої домівки, поїхали шукати прихистку до інших міст, сіл, країн. Залишились тільки ті, що не захотіли покидати свої домівки, і ті, хто не встиг вчасно виїхати.

Ворог майже щодня переміщається нашою вулицею то в одному напрямку, то в іншому. Рашисти зайняли будинки, які залишились без господарів, заїхали на подвір’я 2­3­ма танками. Причому обрали більш заможні хати, звідки вивозять майно, грабують, руйнують… Це просто жах!

Хліба в селі немає і немає можливості його привезти. Перебуваємо в повному оточенні. Поки є борошно, смажимо млинці. Їжа поки є. Можливість спілкуватися з рідними теж поки що є. Електрика та газ відсутні. Поки є бензин є цивілізація, зв’язок зі світом (телефон). Дякуючи Богові, все у нас більш­менш добре.

Живемо в постійному стресі, але не падаємо духом. Віримо, що з Божою допомогою здолаємо нашого ворога. І він посоромлений покине нашу країну і більше ніколи не зважиться перетинати кордони нашої держави.

Сьогодні дуже неспокійний день, постійно лунають постріли. Земля здригається від вибухів.

Молимось. Молимось. Молимось. Дякуємо Богові за Його милість до нас, грішників.

Ворог навколо нас ­ без агресії, військові, в яких присутня совість, або те, що від неї ще залишилось.

Живемо дружно всі разом: я, Світлана, Максим, Володька, Світлана, батьки Світлани – мама Валя, батько Павло. Разом готуємо, разом молимось.

Все добре. Чекаємо на Перемогу і надіємось, що це відбудеться найближчим часом. Слава Україні! Героям слава!

Погода весняна, холодно, вітряно, хоч і сонячно. Чекаємо, коли потеплішає. Поки є бензин, протоплюємо в будинку. По воду ходимо до криниці, економимо пальне. Їжу частіше готуємо в гаражі на дровах. Кум дає нам курчат, кума – сир, сусіди теж дають сир і молоко. «Благодійники» привезли крупи, цукор, олію, молоко, борошно. Дякуючи односельцям, у нас є яйця. Теща Володимира ­ Галина приглядає за будинком Франі, а в неї багато курей, яких вони роздають. Деякі «благодійники» пропонують виїхати до білорусі за їх допомогою.

Життя в окупації ­ сон, їжа молитва, і так щодня, надія тільки на Творця і Матір нашу Богородицю, і всіх святих. Дякувати Богу всіх дітей вивезли».

Все добре, що добре закінчується, як ось окупація села Вороньківка. Сподіваємось, що невдовзі настане Перемога, і всі тимчасово окуповані території повернуться до рідної України. А всю нечисть ми виженемо, всі населені пункти відбудуємо і заживемо щасливим життям у вільній незалежній країні. Все буде Україна!

Наш кор.