Героїня нашої розповіді Людмила Антонівна Дмитренко – добре відома людина у районі, яка понад пів століття свого життя присвятила бухгалтерській справі, працюючи на різних підприємствах. Але найбільше років пані Людмила пропрацювала на одному з найпрогресивніших підприємств регіонального рівня свого часу – районному об’єднанні «Сільгосптехніка». Про життєвий шлях Людмили Антонівни, досягнення в роботі та родинний затишок читайте у матеріалі.
Народилась Людмила Антонівна 27 березня 1942 року в с. Єреміївка. Закінчивши 7 класів місцевої школи, дівчина ходила по 8 кілометрів пішки до школи у сусідню Новоукраїнку, аби здобути повну середню освіту. Вже у 14 років розпочала свою трудову діяльність у місцевому колгоспі ім. Ульянова на посаді помічника бухгалтера. Під час роботи вступила до сільгоспінституту. Однак закінчити його одразу не вдалося.
– У 1962 році я вийшла заміж за Олександра Григоровича Дмитренка з Новоукраїнки. Туди й одразу переїхала жити. Довелося змінити й місце роботи – перейшла працювати у Будьонівське сільпо (філія райспоживспілки). Мене вмовили покинути навчання в інституті (буцімто, навіщо витрачати 5 років, коли можна отримати освіту за фахом, закінчивши Одеський кооперативний технікум за два роки). Так я й покинула інститут, обґрунтувавши своє рішення тим, що вийшла заміж і треба їхати на Урал. Адже раніше просто так забрати документи з вищого навчального закладу без поважної причини було вкрай складно, – згадує співрозмовниця.
Через чотири роки Людмилу перевели у Роздільнянське міське споживче товариство в якості заступниці бухгалтера. У цей час на підприємство «Сільгосптехніка» шукали спеціалістів бухгалтерської справи.
– Мені надійшла пропозиція працювати в бухгалтерії районного об’єднання «Сільгосптехніка». Пропонували на 20 карбованців більшу заробітну плату, ніж отримувала. Тоді це були великі гроші. Я за оренду квартири щомісяця сплачувала 20 карбованців. Тому, враховуючи можливість додатково отримувати кошти, я й перейшла працювати на запропоновану посаду, – згадує жінка.
З того дня і почалася спільна подорож Людмили Антонівни з підприємством завдовжки у 30 років. На той час «Сільгосптехніка» була найбільшим підприємством у районі. Там працювало 550 осіб. Було п’ять підрозділів різних напрямків. «Сільгосптехніка» обслуговувала техніку сільгосппідприємств з усієї України. Спочатку пані Людмила працювала на посаді старшого бухгалтера, а потім – заступниці головного бухгалтера. А після цього протягом 20 років очолювала бухгалтерію підприємства в якості головного бухгалтера. За рахунок підприємства у Роздільній було відкрито школу, дитячий садок, побудовано житлові будинки для робітників підприємства. Отримала квартиру й пані Людмила.
За весь трудовий шлях Людмилі Антонівні довелося пропрацювати в різних колективах, з різними людьми. Штат був чималий і, як зазначає наша героїня, співробітники завжди були дружніми, підтримували та допомагали один одному. Вітали один одного з ювілеями, дарували пам’ятні подарунки тощо. Але траплялися на шляху й такі люди, які швидко забували добро, отримавши високу посаду.
– Пам’ятаю, як довелося прийти до одного з тодішніх керівників району з проханням вплинути на ситуацію щодо розпаду «Сільгосптехніки». До цього він був головою одного з колгоспів району і неодноразово звертався до нас з проханням дати йому запчастини на техніку без грошей. І ми йшли назустріч. А коли я прийшла до нього, він мене навіть не впізнав. Просидівши біля його кабінету півдня, зайшла, а він, так зверхньо каже: «Що ви хотіли, жінко?». А я йому: «Підприємство розвалюється, щось треба робити!». На що мені він відповів: «Це процес приватизації (розпаювання) серед трудового колективу, в який ми не втручаємось. Тож, вплинути на ситуацію я не в змозі», – згадує Людмила Антонівна.
Так і розпаювалося, а точніше, розвалилося, одне з найбільших підприємств, акції працівники розпродали різним людям. А зараз його територія – у занедбаному стані. Людмила Антонівна з «Сільгосптехніки» пішла на пенсію, однак свою трудову діяльність на цьому не припинила – стала бухгалтером Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві. І по сьогодні, перебуваючи на заслуженому відпочинку, надає слушні консультації та допомагає у веденні бухгалтерської справи.
До речі, все ж таки закінчити сільгоспінститут Людмилі було передбачено долею. Маючи на руках вже двох діточок, Ольгу та Олександра, в 1978 році вона знову вступила до вузу та здобула вищу освіту, отримавши безліч грамот під час навчання. Крім того, за багаторічну плідну працю в системі обслуговування сільськогосподарського виробництва, досягнення високих результатів у роботі, веденні бухгалтерського обліку та аудиту Людмила Антонівна була нагороджена чисельними грамотами та подяками від керівництва установ, в яких працювали, та від керівників району різних років. Сьогодні, перебуваючи на заслуженому відпочинку, Людмила Антонівна з радістю збирає своїх рідних і близьких за родинним столом.
З тугою у серці згадує про втрату чоловіка Олександра, який пішов у Вічність шість років тому. Разом вони прожили більше півстоліття. Олександр Григорович був підтримкою та опорою для дружини протягом усього життя. Пишається Людмила Антонівна досягненнями трьох онучок – Тетяни, Ірини, Катерини та онука Владислава, який після повномасштабного вторгнення рашистів став на захист держави, вступивши до лав територіальної оборони. Збирається рідня на сімейні свята, дні народження, а улюбленими стравами, якими пригощає пані Людмила, є фаршировані картопляники і вертути з кабаком.
Ось такий довгий шлях Людмили Дмитренко, пов’язаний з цифрами, обліком та аудитом. Бажаємо героїні нашої розповіді довгих років життя, сили духу, міцного здоров’я та родинного затишку. Нехай нарешті настане мир в Україні, щоб всі ми повернулися до безтурботного спокійного життя.
Наталія БУКОВСЬКА
