Багатомісячний інформаційний вакуум
переживають родини зниклих безвісти та військовополонених
Повномасштабна війна з росією стала справжнім випробуванням українців на міцність, на силу духу, на патріотизм. Всі як один постали проти ворога, кожний на своєму місці намагається наблизити нашу Перемогу. Багато наших захисників і захисниць поклали найдорожче – своє життя заради миру в нашій рідній країні. Багато українців перебувають у російському полоні, звідки, на жаль, рідним неможливо дізнатися ніякої інформації про сина, батька, чоловіка… Ці люди щодня з надією у серці намагаються з’ясувати хоч якусь інформацію про рідних людей, натикаючись під час на глуху стіну байдужості.
На осінній сесії ПАРЄ у Страсбурзі, яка проходила нещодавно, Рада Європи вперше порушила питання звільнення та подальшої реабілітації українських полонених, а також вимагала від росії дотримуватися положень міжнародного гуманітарного права. Про це повідомляв Укрінформ. Асамблея закликала Раду Європи тиснути на рфщодо належного поводження з полоненими, відповідно до міжнародного гуманітарного права, а також докласти зусиль до їх якнайшвидшого звільнення, соціально-медичної реабілітації та притягнення до відповідальності рф.
У документі також наводяться останні дані, згідно з якими, станом на вересень 2024 року, загалом 65 956 військовослужбовців та цивільних зареєстровані як зниклі безвісти або захоплені в полон росією. З початку повномасштабного вторгнення лише 3 672 людини вдалося повернути з російського полону. Серед них третина вважалася в Україні зниклими безвісти, оскільки рф, всупереч міжнародним зобов’язанням, не надавала інформації про них.
Про військовополонених та зниклих безвісти нагадують щотижневі акції, які проходять по великих містах України, збираючи не лише рідних і близьких цих людей, але й просто небайдужих українців, які переживають за долю своїх земляків.
Нещодавно до Роздільної на зустріч з родинами зниклих безвісти та військовополонених приїхали польські журналісти, аби обговорити проблеми, з яким стикаються ці родини. Розповіді наших земляків, які вже багато місяців живуть з надією на зустріч зі своїми рідними, відомості про яких вони збирають по крихтах, пишуть листи у всі можливі інстанції, вражають.
Олена УДУТ, мати військовополоненого 36-ї окремої бригади морської піхоти молодшого сержанта Сергія УДУТА:
10 днів не було зв’язку
Син пішов добровольцем у 2021 році, ще до повномасштабного вторгнення. Служив у Миколаєві, потім у Маріуполі, де його застала війна. Зателефонував мені 24 лютого о п’ятій годині ранку і повідомив про те, що почалася війна. Він сказав: «Мамо, все буде добре, не переживай, у нас все є, ми переможемо, тільки не переймайся…». Він завжди сміявся, завжди підтримував всіх, як міг.
Вже 25 лютого я була у Роздільнянському палаці культури, де облаштували волонтерський центр, куди люди приносили продукти харчування, постільну
білизну, подушки тощо. Ми збирали наших хлопців з тероборони і проводжали автобуси, перехрестивши у дорогу. Я була здивована тим, як багато людей були готові допомогти нашим військовим. Ми збирали різні речі — від одягу та взуття до продуктів та медикаментів. Праця волонтерів демонструє, щ о не потрібно бутипрофесійними рятівниками або медиками, щоб допомогти. Багато волонтерів відчувають велике задоволення від підтримки інших, і це допомагає змінити їхнє світосприйняття та виховує в нас більш відповідальне ставлення до своєї громади та суспільства загалом. Волонтерська діяльність стала для мене великим досвідом та показала, що я можу допомогти своїй країні у важкий час.
Добре, що є волонтерство, бо ти розумієш, що робиш добру справу, і це є сенсом життя. Кожен із нас може бути волонтером, віддаючи частину свого часу та енергії для того, щоб допомогти іншим людям та покращити світ. Я відчуваю велике задоволення від своєї волонтерської роботи, адже знаю, що моя допомога може бути корисною для наших захисників. Навіть, якщо допоможу лише одній людині, я вірю, що це може змінити її життя. І якщо кожен із нас допоможе хоча б одній людині, то світ стане кращим.
Цього літа з волонтерською допомогою побувала і на Донбасі: Покровськ, Слов’янськ, Краматорськ, Костянтинівка, Дружківка. Але це окрема історія.
Щоранку ми спілкувалися з ним по месенджеру, бо мобільного зв’язку там вже не було. Їм передали старлінк і завдяки цьому вони могли спілкуватися через месенджер. Кожна секунда нашого 4-хвилинного спілкування проходила під звуки обстрілів. Їх обстрілювали з усього озброєння, що було в росії.
Якось під час нашої розмови почалося бомбардування з літаків, і потім не було зв’язку з ним 10 днів. Згодом він зателефонував і сказав, що у нього була важка контузія і він не міг спілкуватися. Вони вже знаходилися у бункерах на заводі ім. Ілліча. Було багато поранених, майже не було їжі, але вони трималися. Коли раз на три -чотири дні він телефонував мені, то завжди посміхався і казав, що все добре, все є і Україна обов’язково переможе. Потім зателефонував 10 квітня 2022 року. Це було наше останнє спілкування.
Через деякий час, розглядаючи скріншот, який зробила під час розмови з сином, я побачила, як він дивився на мене. Тобто, він вже знав, що на них чекає, але мені він жодного разу не сказав, що погано чи важко. Тоді я боялась його запитати, боялась почути його відповідь, бо бачила, що вони були в повній облозі. Коли ми з ним спілкувалися по месенджеру, я робила собі скріншоти, і тепер у мене є ці фотографії.
Дізналася про полон з російського телеграмканалу
Потім зв’язок зник і вже 12 квітня я написала повідомлення, щоб він міг прочитати, бо невідомо було, що і як. А вже 16 квітня рано-вранці на фейсбуці було фото полону, де я побачила Сергія. Одразу почала телефонувати йому, але телефон не відповідав і я почала його шукати. На той час ще не було у відкритому доступі номерів телефонів, що є зараз, не було дорожньої карти від координаційного штабу, інформацію збирали по крихтах. На російському телеграмканалі я побачила відео, як їх брали у полон, і свого сина. Потім він був у списках загиблих у Маріуполі.
Я писала всюди: і СБУ, і Координаційний центр, і Червоний Хрест. Хочу сказати, що Червоний Хрест – це нікчемна організація, що не виконує свої функції, які має виконувати. Вони не займаються полоненими. Всюди чула: чекайте,.. чекайте,.. чекайте… У нас, зокрема, нещодавно відбулася зустріч в Одесі з омбудсменом Дмитром Лубінцем, який допомагає родинам зниклих безвісти та військовополонених, то Червоний Хрест відмовився приїхати.
450 запитів про долю сина
Потім через вісім місяців мені зателефонував перший звільнений, який був із моїм сином в одній колонії. Він сказав, що син живий-здоровий, тримається, що любить рідних і чекає на повернення. Саме найстрашніше у полоні – це брак інформації, вони не знають, чи ми ще живі, вони обмежені в інформаційному просторі. Через рік, куди я тільки не писала, він нібито в полоні, але підтвердження мені ніхто не давав. Він вважався 18 місяців зниклим безвісти. За цей період я написала 450 запитів у різні інстанції, щоб довести, що мій син живий. У мене вдома багато папок, де зібрано відповіді на запити, але не всі відповідали. Вже півтора року немає ніяких відомосте, ніхто не телефонує, ніхто нічого не каже. Але я борюся, все одно шукаю.
Його статус змінився зі зниклого безвісти на військовополоненого , підтвердив Червоний Хрест (росія). Повідомлення для сина Раз на місяць я пишу листи, розумію, що це більше для себе, нібито я з ним спілкуюся. Відновила номер Сергія, купила телефон, відновила його месенджер і пишу туди йому повідомлення, що я роблю, як пройшов мій день. Думаю, що б він сказав з того чи іншого питання. Я ніби спілкуюся з ним, бо це дуже важко.
Найголовніше зараз у нас – це повернення наших синів, всіх синів, батьків, дітей, чоловіків, тому що дуже багато їх знаходиться в полоні і немає відомостей про них зовсім. Чекаємо кожного обміну з надією побачити свою рідну дитину. З фото сина я їжджу на мітинги, зустрічі і чекаю сина додому.
Тебе застрелили, але ти забула вмерти
Як я живу кожен день? Знаєте, як кажуть, тебе застрелили, але ти забула вмерти.
Якось так… Коли ходиш на роботу до школи, де спілкуєшся з дітьми, з колегами, з друзями, розмовляєш з ними, трохи легше, а коли приходиш додому і залишаєшся сам на сам, дивишся на фотографії сина, то це дуже важко. Але ми сильні жінки, як би нам, жінкам, дали зброю, то ми б, напевно, вже війну б виграли.
Інколи немає часу на спілкування з дочкою
Чи маю я польське коріння? Ні, не маю. У мене дочка наразі проживає в Польщі, в Кракові. Вона теж багато допомагала на початку війни разом зі своїм другом Матеушем: зустрічали на кордоні потяги з України та приймали біженців, розвозили їх по містах, розташовували їх, облаштовували побут тощо. Неодноразово передавали з Польщі медичні аптечки, антибіотики, тактичні ножиці тощо. Дуже важко все це, бо буває, вона телефонує, а я не можу відповісти, бо кудись побігла у справах щодо гуманітарної допомоги, або з кимось спілкуюсь чи їду у справах. Вона мені каже: «Мамо, дуже страшно, коли ти мені не відповідаєш…».
Вона завжди допомагає у волонтерських справах. Ось нещодавно збирали допомогу для шпиталю у Донецькій області, і дочка теж підключилася сама і своїх друзів, збирала гроші.
Чекаємо, працюємо на Перемогу
Що то за емблема на моїй футболці? То емблема 36-ї бригади морської піхоти. З цією футболкою вже пройшла багато мітингів, зустрічей, працюю і як волонтер у цій футбольці, бо син завжди в моєму серці. Ця бригада до 2014 року була розташована в Криму і коли в 2014 році почалася війна, то 36-а окрема бригада морської піхоти вийшла з Криму і розташувалася у Миколаєві. Потім місцем дислокації став Маріуполь, де вони пройшли пекло, але залишилися вірними присязі. Морські піхотинці зробили усе можливе і неможливе, щоб стримати російську орду, що дало змогу укріпити та озброїти інші місця Півдня України. Тому, може, таке ставлення до цієї бригади, бо зовсім мало хто потрапляє з них під обмін. Чому так сталося? Відповіді немає.
Маю надію, що може листи мої він отримує. Живу надією на зустріч, що мого сина Сергія теж обміняють. Коли це станеться – невідомо. Але чекаю, вірю, працюю і роблю все, щоб швидше настала наша Перемога. Щоб всі захисники України відчули вдячність і повагу тих, кого вони захищають. Дякую нашим захисникам за їх мужність, відвагу та героїзм. Пам’ятайте, що вас завжди чекають вдома.
Лариса ЗАБЛУДНЯК
