5 березня минає 9 днів, як перестало битися серце коханого чоловіка, який помер від отриманого на російсько-українській війні важкого поранення, учасника бойових дій, мешканця с. Буцинівка
БАБШИНСЬКОГО Олега Андрійовича
(30.09.1973 р. – 26.02.2024 р.).
До війни він працював у муніципальній варті в Одесі. Коли ворог напав на нашу рідну землю, Олег сказав: «Якщо треба буде взяти зброю, я її візьму, бо якщо не ми туди (ред. – на війну), то вони – сюди».
7 грудня 2022 року його призвали. Спочатку він проходив навчання в Балті, потім його перевели в Київську область, де проходив службу в 120-й бригаді. 31 березня 2023 року підрозділ, де служив Олег, відправили в Донецьку область у м. Бахмут, де точилися запеклі бої з ворогом. 1 квітня він вийшов на позицію, зателефонував мені. Потім я намагалася зв’язатися з ним по вайберу, але не вийшло. Я зателефонувала його побратиму, а він відповів, що зі мною пізніше зв’яжуться. Командир батальйону зателефонував мені і сказав, що Олег 2 квітня отримав тяжке поранення в голову, а куди його повезли, він не знає. За допомогою Славика Ткаченка, Наташі Кравченко та Андрія Шевченка дізналася, що Олега відправили в м. Дніпро, де протягом трьох днів він перебував у комі, згодом – у Київський військовий госпіталь, де проходило лікування та реабілітація. Взагалі, він перебував близько тижня у штучній комі, поки лікарі вирішували, чи можуть вони чимось допомогти Олегу. Справа в тому, що куля зайшла в голову зліва, потім потрапила під праву півкулю головного мозку, звідки її неможливо було дістати. Згодом його списали з лав Збройних Сил України і ми повернулися з госпіталя додому.
Вдома нам самим довелося розв’язувати усі проблеми, пов’язані з пораненням. Ліки, спеціальне ліжко – все купували власним коштом. Поранення в голову мало, звичайно, наслідки: Олег забував, що робив нещодавно, але пам’ятав усіх рідних, сусідів. Аби відновити пам’ять, ми поїхали на машині на могилу до його матері в с. Карпівка. Дорогою він називав усіх, хто жив у селі. Його пам’ять не зберегла події війни, він також не пам’ятав, що мама померла, завжди питав: «Де мама?». Так і жили ми, намагаючись відновити події у його пам’яті.
26 лютого 2024 року була тепла сонячна погода. Я запропонувала Олегу вийти на вулицю. Поки поралася по господарству, він сидів на стільчику, дихав свіжим повітрям. Потім він потихеньку з палицями пішов до хати, я зайшла в будинок трохи пізніше. Побачила, що у нього почалася задишка, допомогла йому дійти до ліжка, почала роздягати, аж раптом з рота пішла піна, зіниці розійшлися, він повільно осів на ліжку… Викликала швидку, але поки вона приїхала, поки почали реанімувати, він помер. За висновком експерта, обірвався глибокий тромб нижніх кінцівок, що стало наслідком поранення. У морзі йому також витягли кулю з мозку.
Царство Небесне та вічна пам’ять моєму дорогому чоловіку, Герою війни, який загинув, щоб ми з вами жили під мирним небом у рідній країні. Висловлюю щирі слова вдячності односельцям та небайдужим людям громади, які підтримали мене у цю страшну годину.
Прошу всіх, хто знав і пам’ятає загиблого, пом’янути його теплим словом і тихою молитвою.
З сумом – дружина Тетяна
