Давайте замислимося: чи є в Україні ще одна така людина, якою був колишній міністр транспорту і зв’язку України – Генеральний директор Укрзалізниці, Георгій Кірпа, який за короткий термін побудував низку масштабних об’єктів міжнародного значення?
Згадаймо, це – автобан Київ – Одеса, за яким із залученням інвестицій мала з’явитися ціла низка сучасних автомагістралей та стояла програма розвитку сільських доріг. Це – судноплавний канал Дунай – Чорне море, значення якого важко переоцінити, адже зважте, у нас не було жодного виходу в море, доводилося користуватися платним румунським каналом. Це – впровадження швидкісного руху поїздів, і перші потяги за цим проектом з’єднали столицю держави з Харковом і Дніпром. Це – пуск комбінованого поїзда під назвою «Вікінг», здатного перевозити автопоїзди, тягачі з напівпричепами, морські контейнери на залізничних платформах, що розкрило нові можливості міжнародного транспортного коридору Південь – Північ. Це – нові вокзали, в тому числі і в Роздільній. Причому, Роздільнянський вокзал став другим в Україні після київського, який повністю відповідає європейським нормам і стандартам. Але чи не найбільше Георгій Миколайович зробив для виходу залізничної галузі з кризи.
У своїй книзі «Після “Майдану“» екс-президент Леонід Кучма так відгукнувся про Г.М. Кірпу: «Це була неординарна особистість. Колосальний організатор!.. І перше, що зробив Кірпа, коли в його розпорядження передали всі залізниці, – перекрив тіньові грошові потоки і спрямував їх на організацію руху, будування, ремонт вагонів, станцій і вокзалів, відновлення депо і заводів. Я їздив, дивився і не вірив своїм очам. За короткий час він зміг досягти того, чого не могли його попередники за роки… Таких темпів змін не знала жодна галузь за всі роки незалежності. Галузь припинила бути збитковою і стала давати прибуток. Все це була заслуга однієї людини – Кірпи».
Не випадково пам’ятники Георгію Кірпі встановлено в Києві, Ужгороді та в с. Клубівка на Хмельниччині, де він народився. Там же, в селі, функціонує музей-садиба його імені. В Ужгороді є дім-музей Георгія Кірпи. Пам’ять про цю непересічну людину увічнюють меморіальні дошки у Львові та Харкові. Іменем Кірпи названо станцію Бортничі під Києвом, де злою волею обірвалося його життя. В Ужгороді є площа Георгія Кірпи, у Києві – вулиця. І ось недавно вулиця Георгія Кірпи з’явилася і в Роздільній.
Наш кореспондент пройшовся по цій привітній вулиці, яка потопає в зелені садів, помилувався фасадами добротних будинків, ажурним плетивом металевих воріт, квітниками, які наче повибігали з дворів на вулицю, щоб похизуватися своїми розкішними барвами. Серед переважної більшості одноповерхових осель є й багатоповерхівки. Вулиця не гомінка, хоч розташована й недалеко від центру. Що характерно – тут проживають багато залізничників. Ми вирішили поцікавитися, а якої вони думки про Георгія Кірпу, які враження залишив він про себе. Згодом розмова вийшла за рамки вуличної і продовжилася вже в станційній адміністрації.
Ганна ГОЛОВКО, колишній старший голова профкому другої дистанції колії станції Роздільна-сортувальна розповіла:
– Якогось дня мені зателефонував тодішній начальник станції Віктор Васильович Дарморос і запитав, чи не можу я до нього підійти в терміновій справі. «Зараз буду», – відповіла і відправилася до нього. Зайшла до кабінету і мало не розгубилася. На місці начальника станції сидів Георгій Миколайович і вів нараду. Розмова велася про будівництво вокзалу, реорганізацію і модернізацію станції. Водночас, було порушено питання й про створення на вузлі осередку партії «Відродження». Нагадаю, її засновник, Георгій Кірпа прагнув з допомогою своєї партії створити у Верховній Раді залізничне лобі, яке б сприяло ухваленню законів, потрібних для подальшого розвитку залізничної галузі, а також відродження всього народногосподарського комплексу, соціального захисту трудівників і пенсіонерів. Коли вирішували, хто має очолити цей осередок, то вибір випав на мене, оскільки я вже мала досвід організаційної роботи, працювала керівником апарату районної ради. Я погодилася, і ця обставина зумовила мої подальші зустрічі з Георгієм Миколайовичем як у широкій аудиторії, так і у вузькому колі. Мені імпонувала манера його розмови, дохідлива і переконлива. Він дуже чуйно сприймав біди і надії людей. Бо й сам зазнав нелегкого дитинства. Його батько помер, коли він був ще малою дитиною, мати – інвалід з дитинства. Певно, труднощі загартували його волю, утвердили цілеспрямованість, що разом з природженим талантом менеджера забезпечило йому успіх. Він закінчив Харківський інститут інженерів залізничного транспорту, тривалий час працював на Львівській залізниці, яку зрештою й очолив. Під його керівництвом ця магістраль перетворилася на полігон, де випробувалися і впроваджувалися у життя нові підходи в організації роботи. Нагромаджений досвід Георгій Кірпа вміло використав й на рівні керівника всієї транспортної галузі. Він нерідко вживав такий вислів: «Вертикальний злет». Наче відчував,що часу на розгін немає і треба досягти бажаного результату у стислі строки.
– Я дуже задоволена тим, що нашу вулицю названо іменем Георгія Кірпи, – продовжувала Ганна Мефодіївна. – Тому передувало засідання комісії міськради з перейменування. Я, як депутат міськради, брала в ньому участь. Була пропозиція назвати іменем Кірпи вулицю Димитрова або вулицю Щербакова. Але оскільки на першій вулиці стоять залізничні будинки, одноголосно проголосували за неї. Згодом перейменування утвердили й у Києві. Я переконана, що кожен залізничник, та й не тільки залізничник, кожен житель Роздільної схвалює це перейменування. Адже Кірпа, який є, до речі, Почесним громадянином Роздільної, цілком заслужив це право. Адже він побудував не тільки новий вокзал, а й зробив багато інших добрих справ для нашого міста.
Ніна КОВАЛЬЧУК, у минулі роки – маневровий диспетчер:
– Ми всі пишаємося своїм вокзалом. Такого більше нема ніде. Він зведений за індивідуальним проектом, виконаним Київським проектним інститутом «Транспроект», і вийшов легким, просторим, незвичним. Його інтер’єри та вітражі радують око. Він не йде ні в яке порівняння зі старим вокзалом. Був навіть такий конфузний випадок: пасажир, який рік не був у Роздільній, повернувшись сюди і побачивши перед собою нове архітектурне диво, не захотів виходити з поїзда: «Це не Роздільна», – казав… Тут я хотіла б особливо наголосити: сучасний вокзал споруджено не в Києві, не в якомусь обласному центрі, а в глибинці. І заслуга в цьому полягає як Георгія Кірпи, так і тодішніх губернатора області Сергія Гриневецького та начальника Одеської залізниці Іллі Левицького.
На станції було споруджено пост електричної централізації, внаслідок чого відпала потреба в ручній праці стрілочників. Плиткою вистелений зручний перон, а над платформою піднявся ошатний дах, що захищає від дощу та снігу.
Невпізнанно змінилася привокзальна територія, де виріс парк, окрасою якого став великий розарій.
Наталія РИБАЧЕНКО, тоді чергова по парку станції Роздільна-Сортувальна:
– Хочу додати, що за сприяння Георгія Кірпи в Роздільній було збудовано стадіон, виконано капітальний ремонт школи № 1 і дитсадка.
Сталося так, що в процесі реконструкції під знесення потрапив цегляний будинок, зведений ще за царських часів. Усім сім’ям, які проживали в ньому, дали впорядковані квартири або приватні оселі.
Дмитро СЕМЕНДА, колишній маневровий диспетчер і заступник дистанції колії № 2:
– Дехто може сказати: і з якого це дива такій невеликій станції дісталося стільки щастя? На це я хотів би зауважити, що наша станція була і лишається важливим стратегічним пунктом на мережі сталевих шляхів України. До речі, раніше вона входила до першої сотні вирішальних станцій колишнього СРСР. Ми й сьогодні володіємо великим потенціалом і здатні формувати вантажопотоки на всі порти півдня України. І те, що Георгій Кірпа звернув на нашу станцію особливу увагу, багато значить. Хто знає, можливо, у нього був свій погляд на її подальше функціонування.
Я на 200 відсотків згоден з тим, що одну з вулиць у нашому місті названо іменем Кірпи.
Наталія МІХОВА, член профкому станції Роздільна-Сортувальна:
– Головне, я вважаю, розумна господарська політика Георгія Кірпи викликала у залізничників сплеск активності, оптимізму, віри у стабільність галузі. Як було до нього? Існувала практика взаємозаліків, розрахунків за бартером. Дійшло до того, що живих грошей у день зарплати ми не бачили. Я особисто якось отримала в якості заробітку вісім з половиною мішків цукру. Куди його було збути і коли? А в мене троє дітей…
Георгій Миколайович перше, що зробив, прибрав із залізниці бартер. Одразу, вже з 2000 року, почалося підвищення зарплат. У травні – на 10 відсотків, у червні – на 15, у серпні – ще на 10 відсотків. І щороку залізничники відчували фінансову підтримку. Якщо до приходу Кірпи наша галузь була на 28-му місці по зарплаті в Україні,то всього за чотири роки під його керівництвом піднялася на п’яту позицію.
Георгій Миколайович постійно дбав про соціальний захист трудового колективу та ветеранів транспорту. За його ініціативи у Чопі побудоване містечко для самотніх ветеранів-залізничників.
У нас багато було міністрів, але поставити врівень з ним нікого. Йому б державою керувати – він об’єднав би усіх – і захід, і схід.
Надія ШТИХНО, інженер з нормування праці дистанції сигналізації та зв’язку № 14:
– Справді, заробітна плата залізничників відчутно зросла. При цьому було запроваджено й інші види підмоги: до 8 Березня всім жінкам-залізничницям, незалежно від посади, в якості презенту видавали на 100 гривень, до Дня Перемоги – учасникам війни. Восени ввійшло в практику видавати людям так звані шкільні та овочеві гроші, аби вони могли легше підготувати дітей до школи та зробити запаси на зиму. Всім пенсіонерам виплачувалося додатково до пенсії 50 гривень, і були наміри згодом збільшити цю суму до розміру «другої пенсії».
Іван ТИРОН, голова профкому дистанції колії № 2:
– У ті роки по всій залізниці був справжній будівельний бум. Зокрема, у зв’язку з виконанням програми введення швидкісного руху на залізницях України комплексної перебудови зазнала лінія П’ятихатки – Миронівка, де на 300-кілометровому полігоні поїзди тепер можуть рухатися зі швидкістю 160 кілометрів на годину. Тут було реконструйовано 28 вокзалів та розбудовано 110 платформ, перебудовано 28 мостів. 57 родинам залізничників, які мешкали у старих казармах, було придбано сучасне житло.
Всіма роботами на лінії П’ятихатки – Миронівка керував штаб, який очолював тоді головний інженер залізниці, а нині начальник Одеської магістралі Григорій Бойко. Над виконанням поставлених завдань працювала вся залізниця, а також наші колеги з Південної, Львівської та Південно-Західної магістралей. Я пишаюся тим, що особисто зробив внесок у ту справу.
Що цікаво, на вулиці Георгія Кірпи проживає й начальник станції Роздільна Руслан КОКОШКО. Він теж високої думки про Георгія Миколайовича.
– Це людина, – каже він, – в якої слід вчитися. Йому були притаманні три риси, які б не завадили будь-якому керівникові. Це, насамперед, уміння глибоко аналізувати питання, яке потребує вирішення. По-друге, це його наполегливість і прагматизм. Він чітко знав, чого хоче і як цього досягти. І третє, він умів працювати швидко, не відкладаючи справи у «довгий ящик». Судіть самі: вокзал у Роздільній було збудовано за п’ять місяців; розчищення каналу Дунай – Чорне море почалося у травні 2004 року, а вже в серпні того ж року по ньому почався рух суден. Спорудження автобану Київ – Одеса довжиною 454 кілометри стартувало навесні 2003 року, а вже восени наступного трасу було відкрито. Це ж яким диригентом робіт – справжнім віртуозом треба бути, щоб досягти таких темпів, досі небачених в Україні!
…Ніде правди діти: не всі жителі вулиці поставилися до перейменування схвально. Дехто нічого не знає про діяльність Георгія Кірпи, навіть про те, що це він подарував місту розкішний вокзал і докорінно змінив центральну частину… Дехто ремствує на те, що доведеться витрачатися на нову табличку… Але поступ часу не змінити. Відмежовуючись від колишньої тоталітарної імперії, ми перестаємо схилятися і перед її прибічниками. У нас є свої герої, імена яких гідні увічнення.
Валентин ЩЕГЛЕНКО.
