5 грудня відзначають Міжнародний день волонтера. В умовах воєнного часу поняття «волонтер» для України набуло надзвичайно важливого значення, адже це тисячі людей, які забезпечують надійний тил нашій армії та підтримку вимушеним переселенцям.
За час повномасштабної війни волонтером став кожен українець – це й наші неймовірні освітяни, студенти, лікарі, рятувальники, актори, зірки шоубізнесу, водії, відповідальний бізнес… Українські люди, як ніхто інший, знають про волонтерство все!
Напередодні свята ми зустрілися з однією з представниць волонтерського руху 
Роздільнянщини Оленою УДУТ, яка завітала до нас у редакцію. Варто відзначити, що волонтерський рух у нас набув розмаху саме після повномасштабного вторгнення російської федерації на українську землю. Роздільнянщина показала, наскільки вона спроможна і як відповідально поставилася до цього питання, допомагаючи нашим військовим.
Пані Олено, ми раді вітати Вас у редакції. Скажіть, будь ласка, яким був Ваш шлях до волонтерської діяльності? З чого починалося все і які, можливо, моменти під час роботи у волонтерському штабі Вам запам’яталися найбільше?
Волонтерство це одна з найважливіших справ, яку може зробити людина, кожна людина. Мій шлях почався 25 лютого 2022 року, коли я вперше прийшла до нашого Роздільнянського палацу культури, де тимчасово організувався гуманітарний штаб допомоги наших військовим. Я, чесно кажучи, була дуже шокована, наскільки згуртувалися наші люди. Вони просто несли все: подушки, каремати, одяг, продукти харчування, товари гігієни. Старенька бабуся прийшла і каже: “Я не можу вам дати кошти, але хочу допомогти хоч чимось…». Вона принесла півлітрову пляшку олії. Це так бере за душу, що є такі люди, які відгукнулися. Ми інколи просто не встигали. Нас було десь від 10 до 20 людей щодня. Ми формували пакунки для кожного військового окремо: там була ковдра, простирадло, подушка, засоби особистої гігієни, туалетний папір, цигарки, якщо були. Тобто, те, що необхідно для кожного військового. Пакували та відправляли. Багато дівчат нашого міста і району пекли пиріжки, які ми розвозили по всіх наших блокпостах, по тих містах, де була дислокація наших військових. І вони дуже раділи, вони були вражені. Ми допомагали також їм облаштовувати їхні пункти дислокації.
На той час у палаці культури опалення не було. Ми працювали в одязі, голодні, бо 
приходили зранку і до самого вечора. І у нас було дві дівчинки, одна з яких вчителька початкових класів Катерина Різниченко, яка зі своєю двоюрідною сестрою щодня готували нам гарячі смачненькі обіди. І приносили все: до ложечки, до тарілочки, і частували нас смачними стравами, тому що ми не встигали просто іноді поїсти, адже постійно відправлялися хлопці, постійно треба було пакувати їм речі. Багато дівчат нашого міста долучилися: вони шили розгрузки, сумки під медичні аптечки, тому що тоді не було всього, що треба для наших військових. Шукали ремені по всьому нашому місту, тому що ремені на автоматі були малесенькі, а хлопці кремезні. Був такий дуже цікавий смішний випадок, коли прийшов з ветаптеки продавець і приніс повідці, бо, каже, ременів немає вже по місту. Може знадобляться. Я беру ці повідці, прибігаю в батальйон і хлопцям кажу: “Ременів немає, є повідці”. Один з них каже: “Що ми будемо з ними робити?”. Ну добре, кажу, якщо на автомат не підійде, тоді комусь може шию перетягнете. Ну, то таке, бо трошки хотілось і хлопців підтримати, бо всі були в розпачі. І треба було себе якось підтримувати, тому що ми нічого не знали, не знали чого очікувати. Ми не знали, як воно буде, але відправляли хлопців, хрестили їх на дорогу, діти малюнки приносили, бабуся приносила нам хрестики.І коли відправляли хлопців, ми кожному щось старалися дати, щоб вони пам’ятали, що їх тут чекають, що їх тут пам’ятають.
А що Вас спонукало стати в один ряд з волонтерками, волонтерами Роздільної?
Ну, поперше, мій син на той час уже воював, він був у Маріуполі. Зателефонував рано-вранці, сказав, що почалася війна, що все буде добре, не переймайся, будемо давати опір. Я зрозуміла, що ми повинні допомагати нашим військовим, бо вони захищають нас і дають нам змогу жити. І так воно і сталося.
Ви ж працюєте ще вчителькою у Роздільнянському міському ліцеї № 2. А як там розвинутий волонтерський рух, чи підтримують волонтерські ініціативи? Як Ви співпрацюєте з дітьми?
Я працюю вчителькою з основ здоров’я. Волонтерський рух у школі теж є. Школа дуже допомагає в цьому напрямку. Ми від початку війни згуртувалися і почали робити окопні свічки. Кожну з них «вдягаємо» в красиву обгорточку, щоб військовому, коли він візьме до рук цю свічечку і запалить, було приємно, що хтось потурбувався про нього, що люди чекають на них і хочуть підтримати їх. В нашій школі також плетуться сітки, дуже багато сіток. У нас там вже 
прямо черга на ці сітки. Нещодавно в школі відбувся ярмарок, на зібрані кошти Ольга Петрівна закупила тканину на сітки, бо є замовлення постійно. Ми відправляємо сітки на Покровськ, на Краматорськ, Херсонський, Харківський, Сумський напрямки. Ну, майже всюди, де є потреба, ми стараємося за можливістю щось робити. Діти після уроків роблять заготовки для окопних свічок, а потім вони заливаються окремо. Я дуже рада, що діти в нас патріотично виховані, вони пишуть листи нашим військовим, створюють малюнки, браслетики, оберіги, за що отримуємо дуже велика вдячність від військових. Коли приїжджаєш у шпиталь і даєш військовому малюнок чи маленького ангелочка, листа чи браслетик, вони дуже радіють, в них з’являється мотивація для того, щоб воювати і захищати нашу Україну.
У мене є малюнки з нашої школи мистецтв, які були створені у 2022 році. Мені їх надала викладачка Анастасія. Ці малюнки я повезла до Польщі, у місто Краків, де моя донька зі своїм хлопцем організували маленький мінімузей, виставку цих малюнків. Вони збирали гроші на ЗСУ і потім купували медикаменти, передавали нам сюди. Вони також спілкувалися з фотографами з Маріуполя, які документували перші дні окупації міста. Це дуже важкі фотографії.
Ми зараз у школі організували допомогу третій окремій штурмовій бригаді, закупили їм будівельні скоби і колючий дріт для облаштування бліндажів та окопів, бо це 
необхідно зараз для них. Також ми зібрали школою допомогу для військового шпиталю міста Дніпро, тому що це самий великий шпиталь, куди привозять важких хворих. Також відправляємо посилки: дві на Куп’янськ і ще одну – до Харківської області, де є дуже велика потреба в ліках, у медикаментах, вологих серветках, спортивних штанях тощо. Вони постійно чогось потребують, залежно від пори року.
Скажіть, будь ласка, наскільки нам відомо, ви нещодавно розпочали більш дальні, скажімо так, поїздки на Донбас. Могли б детальніше про це розповісти? Як ви стали однією з волонтерок цієї команди, як долучилися до цього руху вже за межами Роздільної?
Син мені сказав: як отримаєш першу мою зарплату, віддай її на ЗСУ всю. Я купила дрон і тепловізор, який передала 36й бригаді. І з того все почалося. Я донатила, збирала на інші бригади, передавала гроші, коли по місту збирали. А потім, коли була в Слов’янську, виникла потреба допомоги для шпиталів. Пообіцяла, що допоможу цьому закладу. Коли приїхала додому, зробила заклик в інтернеті про допомогу. Зібрала кошти і потім я та ще дві жінки з нашого міста поїхали туди і відвезли допомогу. Вперше їхали туди потягом, вдруге машиною, тому що багато чого везли. Втретє я їхала потягом. Більшу частину відправляла Новою поштою. Просила Оксану Станішевську, щоб вона спекла домашні смаколики, виготовлені з любов’ю.
А ці жіночки, які з Вами їздять, вони роздільнянки?
Так, вони з Роздільної. Одна із них Ксенія Михайличенко, мати трьох дітей, вже третій місяць працює в Слов’янську, Покровську та Краматорську на евакуації людей. Вона мікроавтобусом вивозить людей. Порізному там буває. Нещодавно вона зателефонувала і попросила терміново маскувальну сітку. Відправила їм. А друга моя сусідка Ніна Гулаєнко. Вона теж їздить з нами і допомагає, як може. І у волонтерському центрі в палаці культури теж з першого дня допомагає.
Що Ви відчули в перші дні, коли почали займатися волонтерством?
Мене вразила згуртованість, організованість роздільнянців, бо не треба було комусь щось казати, люди йшли самі, навіть ті, від яких не очікували, що вони можуть це зробити. На жаль, зараз ситуація змінилася. Ми знали, що війна є десь там, вона нас не стосується. Люди зневірились. Зараз зима, у людей з коштами сутужно і дуже важко проводити збори. Але є люди, які допомагають постійно. Зокрема, Тетяна Коваленко, в якої син і зять воюють, та Анна Братух допомагають нам закривати збори. Коли я оголосила збір на допомогу для шпиталів, вона купила і принесла 10 спортивних штанів, які підуть частина на Дніпро, частина на Куп’янський напрямок. Просто є такі люди, які кажуть: мене не треба ніде згадувати, я просто принесла і все. Була також і така ситуація: я не могла закрити збір,жінка принесла мені 8 тисяч гривень і сказала: “Закрийте, будь ласка, збір, бо це треба”.
На жаль, люди порізному реагують на наші прохання. Нещодавно я оголосила збір на спортивні костюми, підійшла до жінки на базарі, яка торгує цими речами, і попросила її замовити 15 спортивних костюмів чи 15 штанів, 15 кофт. Вона мені відмовила, бо «це важко привезти». Але ж вона якось возить свої речі. Мені від того дуже прикро інколи, тому що ми тут як би в тилу, нас, слава Богу, не бомблять, нам дозволяють жити спокійно, нам військові дозволяють спати, випити ранкову каву тощо. І таке ставлення до наших захисників! Але кожен робить свій вибір сам.
Ви до нас прийшли з шевронами. Це Вам передали наші хлопці?
Так, це передали наші військові з Костянтинівки, Костянтинівського напрямку, Курдюмівського напрямку, а також шеврони мого сина. Пару слів хочу сказати про військового капелана Юліуса Хабіняка, якого дуже добре знають у нашому місті. Він організував там дуже великий гуманітарний штаб у Слов’янську. Їм допомагають словаки і чехи, теж волонтери, які будують все це. Зараз вони звели на території костьолу невеличку баню для хлопців, де вони зможуть помитися і відпочити. Встановили там три пральні машинки, де можна попрати білизну. І там постійно є молоді люди, які просто приходять поспілкуватися, бо є такі випадки, коли хлопці не все можуть сказати своїм побратимам. А їм необхідно виговоритися. Я бачила тих волонтерів і думала, що вони зза кордону їдуть, що вони кошти отримують за це. Але ні. Це просто волонтери. Серед них був чоловік, який має п’ятьох дітей, і приїхав з меншим сином Марком, який привіз бронежилети на Херсонський напрямок, медичні аптечки, одяг. Влітку привозили засоби від комарів, ліки тощо. Дуже допомагає їм і міжнародна організація «Карітас».
Вчителька Катерина Різниченко зі своїм 3Г класом постійно збирають допомогу для різних напрямків. В неї є перші учні, яких вона вчила з першого класу. А зараз це дорослі, кремезні чоловіки, яким вона теж збирає допомогу. Ще є в нашій школі мати двох наших учнів Світлана Василькова, яка завжди підтримує наші збори, бере активну участь у ярмарках, що проходять у школі, у місті. Світлана розмальовує гільзи, які продають на благодійних заходах, а за ці кошти закуповують медикаменти, чи те, що необхідно для військових, і відправляють. Велика подяка всім вчителям нашої школи, які відгукуються на кожен запит, за кожний їхній донат.
Підсумовуючи нашу зустріч, що б Ви побажали своїм колегам волонтерам і волонтеркам та всім українцям?
Волонтери це ті люди, які працюють без жодної нагороди, і не очікують ні від кого нічого. Вони працюють за покликом свого серця, намагаються допомогти всім, хто цього потребує. Працю волонтерів не завжди цінують, але кожен робить свій вибір у цьому житті. А всім хочу, поперше, подякувати за кожен донат. Долучайтеся до волонтерства, тому що без волонтерства ми не вистоїмо. Хочу побажати всім здоров’я, терпіння, витримки, закінчення війни і дочекатися нашої Перемоги.
Дякую Вам, пані Олена. Ви лише одна із сотень представників і представниць волонтерського руху і ми можемо пишатися нашим волонтерським рухом. Ми хотіли би від імені редакції, від імені всіх роздільнянців, від імені військових подякувати за таку потужну силу, яка утворилася на теренах Роздільнянщини і продовжує свою діяльність, не забуваючи про те, що там хлопцям набагато гірше, ніж нам тут, у тилу. Бажаємо усім вам невичерпної енергії, впевненості, наснаги у нелегкій, але дуже потрібній роботі! Разом до перемоги!
Наталія БУКОВСЬКА
