12 березня 2025 року минає рік відтоді, як Роздільнянщина втратила свого Героя – Владислава Стоянова з позивним «Каспер».
Його відданість країні, мужність і жертовність стали символом справжнього воїна, який свідомо обрав шлях захисника. Напередодні цієї скорботної дати ми поспілкувалися з його дружиною Наталею, яка поділилася спогадами про чоловіка – патріота, турботливого батька, вірного друга та командира, що завжди стояв попереду своїх побратимів. Ця історія – не просто розповідь про життя одного Героя, а пам’ять про всіх, хто ціною власного життя боронить Україну.
Владислав Стоянов: «Треба зупиняти ворога на кордоні і не підпускати його до свого будинку»
– Ми з чоловіком закінчили першу школу, він був на клас молодший за мене. Візуально ми бачили одне одного, а от познайомилися вже і почали будувати відносини в 2009 році. Мені було 19, а Владу – майже 18. 11 серпня 2012 року ми одружилися. А в листопаді 2013-го у нас народився син.
Це був буремний для країни час. у квітні мій чоловік записався в лави добровольців у зону проведення АТО. При тому, що у нас був дуже маленький син на руках, але він казав, що треба зупиняти ворога на кордоні і не підпускати його до свого будинку. 1 вересня 2014 того року мій чоловік пішов воювати в зону АТО в Донецьку область. Це був важкий рік.
За матеріалами газети «Вперед» від 29 серпня 2015 року №63
«Коли 26 серпня 2014 року в будинок Степана Стоянова, майора, начальника кримінальної міліції одного з селищ Одеської області, принесли дві повістки з військкомату, на нього і сина Владислава, він не став шукати причин, щоб не піти в армію, хоча мав, як працівник правоохоронних органів, броню. Втім, і 23-річний син Владислав, який ніколи не служив в армії, також цілком міг би знайти вагомий привід для відстрочки. Але не в характері сім’ї Стоянових ховатися від мобілізації, коли країна знаходиться в небезпеці, щодня гинуть мирні люди і війна в будь-який момент може прийти в твій дім. Тому наступного дня вони з’явилися до військкомату і повідомили, що готові служити народу України. Обох відправили в один з батальйонів 28-ї окремої механізованої бригади оперативного командування “Південь”, яка в той період виконувала бойові завдання в одній з найгарячіших точок Донецької області».
«Коли 26 серпня 2014 року в будинок Степана Стоянова, майора, начальника кримінальної міліції одного з селищ Одеської області, принесли дві повістки з військкомату, на нього і сина Владислава, він не став шукати причин, щоб не піти в армію, хоча мав, як працівник правоохоронних органів, броню. Втім, і 23-річний син Владислав, який ніколи не служив в армії, також цілком міг би знайти вагомий привід для відстрочки. Але не в характері сім’ї Стоянових ховатися від мобілізації, коли країна знаходиться в небезпеці, щодня гинуть мирні люди і війна в будь-який момент може прийти в твій дім. Тому наступного дня вони з’явилися до військкомату і повідомили, що готові служити народу України. Обох відправили в один з батальйонів 28-ї окремої механізованої бригади оперативного командування “Південь”, яка в той період виконувала бойові завдання в одній з найгарячіших точок Донецької області».Наталя згадує, що спілкуватися часто не вдавалося, переписувалися тільки тоді, коли був зв’язок, а іноді вистачало хоча б просто почути голос рідної людини.
– Пам’ятаю, середина осені, ближче до листопада, мені зателефонував чоловік і повідомив про те, що все погано. Ми всі прекрасно пам’ятаємо, що в 2014 році армія та її забезпечення було дуже погане. І тоді ми всією сім’єю – мої батьки, мого чоловіка батьки, а також родичі, друзі, знайомі, вирішили підтримати наших хлопців. Ми збирали все необхідне повсюди, щоб допомогти не тільки моєму чоловіку, а й його побратимам. Потім у нього була перша ротація, він приїхав додому на два тижні. Це були два тижні щастя. По-перше, щастя. А по-друге, чоловік в 2014-му пішов в армію ще хлопцем, ми ще зовсім юні були, йому 23 роки виповнилося. То вже в першу ротацію він приїхав таким собі мужнім чоловіком, який побачив те, чого краще не бачити. Але він такий мужній завжди був. Він завжди піклувався про всі свої підрозділи, – зазначила дружина загиблого Героя.
Владислав прослужив у зоні АТО рік, а у 2014-му був підписаний закон, який дозволяв після року служби або звільнятися, або підписувати контракт. І Влад демобілізувався. Прийшов додому. А вже 29 травня 2016 року в родині Стоянових з’явилася на світ донечка. Молода родина будувала будинок, працювала, піднімала дітей.
– Мій чоловік займався бізнесом зі своєю родиною. У нас було дуже багато планів. Ми, напевно, як і всі, мріяли: от діти підростуть, ми куточок свій доведемо до ладу і потім уже будемо десь їздити хоча б по Україні, щоб побачити трохи світ. Світ мій чоловік побачив, тільки трохи з іншого ракурсу, – згадує Наталя.
Владислав Стоянов: “Мася, у мене все добре, і я на курорті, за мене взагалі не хвилюйся, мене не буде на зв’язку ще днів 5-7”
24 лютого 2022 року страшна новина сколихнула всю країну – почалося повномасштабне вторгнення, під загрозою опинились всі міста і села України.
– Коли почалася повномасштабна війна, мені зателефонували рано-вранці і сказали, що бомблять Одесу, що у нас війна. Моєму чоловіку також зателефонували. Ми одне на одного подивилися і обоє зрозуміли, що він піде захищати свою країну – це однозначно. З батьком і братом Владислав поїхав на роботу, аби вирішити деякі питання. Ближче до вечора він мені сказав: «Я йду…». І 25 лютого о 8:00 ранку ми стояли під військкоматом. Я, мій чоловік, його молодший брат і наш кум, найліпший друг мого чоловіка. Так, на жаль, їх трьох і немає… Кум був старшим лейтенантом, потрапив до морської піхоти у 35-у бригаду. А мій чоловік зі своїм братом пішли спочатку в 122-у бригаду ТРО і деякий час служили там. Їх перенаправляли кудись, а потім, я не знаю повністю всіх деталей, приїхали з ГУР і запропонували навчання. Хто захотів, той пішов.
Звісно ж туди пішов Владислав, його брат та більшість хлопців, тому що Влад був у них командиром. Потім було три місяці навчання, шалені навантаження. Багато хто не витримав і пішов звідти. Але це не про Владислава та Ігоря – ці хлопці витримали і все пройшли. У новому підрозділі старший брат теж став командиром.
– Дисципліна там була на дуже високому рівні. Він з хлопцями виконували серйозні завдання. Я їздила тричі до нього. Були й короткочасні відпустки, він приїздив додому. Так, на 1 вересня він приїхав після бойовки, їх відпускали трохи відпочити, і ми дітей проводили в школу. Це був 2024 рік. Останнє наше 1 вересня в повному складі сім’ї. І він завжди мені казав по телефону, де б він не був, що в нього все добре: «Я на курорті. Взагалі за мене не треба переживати». Я говорю: “Ну в сенсі на курорті?”. Чую, що бахкає позаду і він такий: “Все взагалі добре, тут їсти є, правда трохи холодно, а так все добре”.
Влад був всім як батько. От йдуть вони на завдання. Командири мають йти третіми або шостими в колоні. А він їх не пускав. Він йшов завжди попереду. І коли виходили – останній, щоб ніхто не залишився. Він був як броня, за всіх хвилювався, передивлявся, щоб всі були вдягнені як має бути. Деякі мені казали: “Ми навіть трохи ображались. Він до нас як до дітей малих”. А він же розумів, що потрібно і як потрібно. Навіть перебуваючи на передовій, за можливості зателефонувати, у мене питав, чи одягла я шапку. На жаль, ось уже рік, як немає такої підтримки у нас.
Залишалось тільки молитися і очікувати на дзвінки. Адже Владислав завжди попереджав рідних, що не виходитиме на зв’язок тиждень-два, якщо ж термін перевищувався на декілька днів, тоді вже піднімали паніку і знали кого треба набирати, щоб дізнатися про стан справ.
– Навіть перебуваючи на «нулі», він розумів, що термін підходить і вони ще не виходять із завдання, з невідомих номерів телефонів, через старлінк, він дзвонив мені і казав: “Мася, у мене все добре, і я на курорті, за мене взагалі не хвилюйся, мене не буде на зв’язку ще днів 5-7”. Всі ці дні, коли вони були на завданнях, здавались нескінченними. Ти наче щось робиш, а в думках: «Господи, аби всі зайшли і всі вийшли». І коли Влад виходив, навіть не поспавши, не привівши себе до ладу, він мені телефонував на відеодзвінок і казав: “Бачиш, я живий, здоровий, все добре”. Все. Слава Богу.
Остання розмова
– На жаль, остання наша розмова відбулася 10 березня 2024 року. Він мені зателефонував, ми з ним поговорили дуже коротко. Це була перша і остання бойовка, на яку вони йшли. І він мені нічого не сказав. Він мені не сказав, що він йде на завдання.
Протягом трьох днів Наталя намагалася зв’язатися із Владом, дивилась, коли з його побратимів в останнє був на зв’язку у соцмережах, але все було даремно.
– Я написала свої невістці Анастасії, чи казав їй щось Ігор. Вона відповіла: “Да, вони на бойовку пішли”. І у мене одразу виникло якесь погане передчуття. Але в той же час я ходила по будинку і переконувала себе, що нічого поганого бути не може. Спілкувалися ми з нею 13 березня, десь близько 15:00, а в ніч з 13-го на 14-те, о дванадцятій ночі мені зателефонували, попросили відкрити двері. Діти спали. Я відкрила двері. Вони стоять, всі дивляться. Я розумію, що це не ті новини, які можуть бути хорошими.
В такі миті важко передати стан людини, серце стикається, думки губляться, все наче обривається, не почавшись. В таку новину важко повірити, хочеться вчепитися за останню надію. Тож Наталя поїхала до моргу, аби на власні очі переконатися у цій страшній трагедії та побути з чоловіком наодинці востаннє.
– Перед тим, як завести мене до Влада, мені передали жетон з крапельками крові, його годинник військовий тактичний. Мені відкрили труну, а він посміхається… Ця картинка, вона не зникає з очей.
Вірний військовій присязі, захищаючи територіальну цілісність та державний суверенітет України, виявивши стійкість і мужність, молодший сержант військової частини А 0458 Владислав Стоянов з позивним «Каспер» загинув 12 березня 2024 року. Гідно, з почестями, живим коридором зустрічала Роздільнянщина мужнього воїна 17 березня.
СПОГАДИ ПОБРАТИМІВ: Владислав був всім як батько
Напередодні роковин з дня загибелі нашого земляка-Героя на місце вічного спочинку Владислава приїхали його побратими, поринули в спогади, що пов’язують їх з Владиславом, та поділилися ними.
Побратими з позивними «Сержант», «Грек», «Дракон»
– Це був дійсно патріот своєї країни, вірний, чесний, дуже сміливий козак, з яким ми мали честь служити трохи більше року. Виконували завдання на різних напрямках. Влад працював чесно, добросовісно, люди йшли за ним, його слухались, на нього рівнялися. Особисто нас двох з моїм другом він виводив поранених на Куп’янському напрямку. На останній операції ми були разом, але ворожа куля обрала Владислава…
Побратими з позивним «Птиця»
– Перший мій штурм був під керівництвом Влада, він мене весь час підтримував, координував дії. Я дуже боявся, бо не знав ще добре, що до чого. Але поруч з «Каспером» цей штурм був проведений дуже вдало. Потім, завдяки такому командиру, у мене страху вже не було.
Командир роти «Серб»
– Влад буд надійним другом, товаришем, навіть більше моїм командиром, ніж я його. Переймався не стільки за себе, як за весь особовий склад, жодного разу не відмовляв в допомозі. «Каспер» вів за собою хлопців і завжди підтримував їх. Завдяки таким хлопцям, як «Каспер» та «Мастер», це був один з найкращих підрозділів. Це воїни з великої літери, вони народилися воїнами. У них було забезпечене самодостатнє цивільне життя і безліч можливостей уникнути службу. Але вони поступили як справжні чоловіки та патріоти своєї держави – пішли захищати свою країну, своє місто, свою сім’ю. Це справжній кістяк нації, який навпаки мав би залишатися в живих і давати життя таким же нащадкам, щоб у країни був шанс стати сильною державою. Натомість вони йдуть. На жаль, боягузи залишись і будуть далі розмножуватись, знаходячи причини ухилитись від служби, приписуючи собі різні хвороби. А ці хлопці лежать у землі. Тож честь і хвала нашим Героям!
Побратим з позивним «Рамзан»
– Деяка частина людей в нашій державі думають, що війна почалася в 2022 році. Але ми взяли зброю ще у 2014-му. Ми не сиділи вдома, не чекали, а стали до війська боронити нашу державу. Ми пройшли з Владом довгий бойовий шлях і Влад – саме та людина, на яку можна було покластися. Ми виконували завдання мовчки. Зазирнувши одне одному в очі, розуміли, що треба робити. Потім ми зі своєю командою приїхали до іншого підрозділу. До нас поставилися як до простих хлопців, але потім ми показали, на що здатні, в тому числі і Влад. Ця людина подарувала мені життя. І з цим хлопцем можна було їхати хоч на край світу. Ми ні на кого не спирались, ми ні на кого не надіялись, є наше відділення, ми працюємо, і всі задачі, які були перед нами поставлені, ми постійно виконували. І так вийшло, що наша остання операція було досить непростою, ми понесли великі втрати. Влад загинув на наших очах.
Побратими з позивним «Боксер»
– З Владом я познайомився в 2022-му. Вийшло так, що він став командиром мого відділення. Він почав передавати свій досвід. Дивився на цих хлопців, на їхнє прагнення захищати і мотивація ставала ще сильнішою. Запам’яталась одна фраза Влада: «Яка б не була срака, ми там будемо і ми звідти повернемось». Так і було. Були дуже важкі задачі, ми не відмовлялись, він нас туди вів і звідти виводив.
Наталія Стоянова: «Завершувати війну треба нам»
– Ми втратили дорогу нам людину. Не вистачає Влада дуже сильно. А дітям – то взагалі, хоча і пояснюю їм постійно, що ми в такий час народилися, на жаль, у такому час і живемо. Що багато вдів, багато дітей залишилися сиротами, напівсиротами. Тому, на жаль, це так. Але його посмішка, його анекдоти… Він був завжди душею компанії. Він вмів підтримати будь-яку розмову. Він був завжди класним другом. І мені, в першу чергу, він був не просто чоловіком, він був моїм другом. І шкода, що більше його тут немає, але я себе заспокоюю, що ми там зустрінемось і доживемо те, що тут не дожили разом. А вони, на жаль, сюди не повернуться….
Але ще хочу зазначити: якщо ми це все не зупинимо, якщо ми не відстоємо свою Україну, завтра-післязавтра в складі чужої армії ми підемо на всі інші країни. Це однозначно. Чому загинуло стільки дітей України? Тобто їхні жертви були даремні? Всім, хто дуже сильно хоче і чекає росію, особисто від себе хочу сказати, будь ласка, виїжджайте. Не треба тут топтати цю землю. Всі чогось побоюються Це нормально. Не нормально не боятися. Але зрозумійте, якщо ми будемо боятися піти в нашу армію, завтра нас ніхто не буде питати: ми цього хочемо чи не хочемо? Нас просто загребуть. Тому відстоювати свою країну треба. У нас багато хто вірить, з нами багато хто рахується. Наші діти уже це побачили. І нам не треба допустити, щоб вони через 5-10 років взяли до рук зброю. Вони і так всі діти війни. А що ж буде далі? І якщо ми тут зараз не поставимо крапку, то ця історія не завершиться ніколи, а її треба завершити. Завершувати війну треба нам.
Матеріал підготувала Наталія Буковська
