Війна очима переселенців: історія мешканки з Дніпровського Людмили Колякіної

Якомога скоріше повернутися додому

мріє мешканка селища Дніпровське Людмила Колякіна

Селище Дніпровське Херсонської області – мальовниче поселення на правому березі Дніпра. Але таким воно було до того, як на нього ступила нога російського окупанта. З першого дня повномасштабного вторгнення жителі селища знаходилися під окупацією.

Серед них була й наша співрозмовниця Людмила Колякіна. 9 місяців нестерпної тривоги та переживань, бідкань та роздумів, що робити далі. 11 листопада 2022 року нарешті селище було визволене від російських військових. Здавалося б, життя мало б налагоджуватись, місцеві почали повертатися у свої домівки. Однак не так сталося, як гадалося. Країна­агресорка почала нещадно гатити по визволених територіях, по житлових будинках та масових скупченнях людей. Тому родина Колякіних прийняла рішення покинути свою рідну оселю. Про життя під окупацією та облаштування на новому місці читайте у матеріалі.

-­ Щойно російські військові заїхали у селище, почалося справжнісіньке пекло. 24 лютого над селом, вздовж Дніпра, пролетіло 80 кацапських гелікоптерів. Винищувачі літали так низько, що іноді здавалося, що зараз дах з будинку злетить.
А який при цьому стояв гул, від нього потім ще довго відходили. Рашисти їздили вулицями, заходили у хати, заглядали у кожен куточок, перевіряли документи. Найбільше їх цікавили чоловіки, особливо ті, які брали участь в АТО/ООС. У них на руках навіть списки були з адресами. Якщо когось знаходили, змушували роздягатися, переглядали чи є на тілі татуїровки, які вони. Людина їм може просто не сподобатись, і ось тоді вони проявляли себе вже більш жорсткіше. Прикладами автоматів розбивали мобільні телефони, але найстрашніше, коли забирали у машину. Вони відвозили хлопців у підвал, знущалися, били, випитували інформацію.  А коли випускали, то ті тижнями на ноги не могли вставати. У хаті нас було п’ятеро, зокрема і двоє моїх синів. Я дуже за них переживала. Дякувати Богу, їм не довелося пережити таке страхіття. Чоловік на той час знаходився у Херсоні, адже працював там, ­ поділилася своїми враженнями про перші дні війни пані Людмила.

Одразу виїжджати Людмила з родиною не планувала, адже на той час багато херсонців їхали до селища Дніпровське через активні бойові дії поблизу Антонівського мосту, бо вважали, що тут безпечніше. Однак виявилось зовсім не так. Згодом були встановлені блок­пости і виїхати в Україну вже не було змоги. Потім зник мобільний зв’язок українських операторів, тому Людмилі довелося придбати карточку російського оператора, аби зв’язуватися з рідними. Окупанти тероризували місцевих мало не щодня.

­ Вони, обідрані та вонючі, лізли через паркани, ламали двері, зривали замки, особливо у тих хатах, де повиїжджали господарі. Моя мама виходила на лавку біля воріт, щоб вони бачили, що тут живуть люди. Бувало й таке: сиджу я на кухні, а вікно відчинене, то воно лізе через це вікно у приміщення. Я його питаю: так є ж двері і вони відкриті, чого ти лізеш через вікно? А воно дивиться на мене, наче з іншої планети. Ось така у них культура, ­ поділилася своїми спогадами Людмила.

У Дніпровському до окупації працювало потужне комунальне підприємство «Агрофірма радгосп “Білозерський”, яке займалося широким спектром виробництва, зокрема: вирощуванням зернових культур, бобових та олійних культур, коренеплодів і бульбоплодів, винограду, ягід та фруктових дерев тощо. Окрім цього, у радгоспі було налагоджено виробництво фруктових і овочевих соків, виноградних вин тощо. Тут був навіть цех з вирощування осетрових. Радгосп забезпечував роботою населення не лише Дніпровського, а й навколишніх сіл. Працювала кухаркою у їдальні підприємства й наша співрозмовниця.

­ Це було дуже велике підприємство, багато односельців працювало на ньому. До нас приїжджали і працівники з Одещини на сезонні роботи, вони тут й жили, ми їх годували. Селище розвивалося. Але війна перекреслила спокійне життя і показала, скільки у нас колаборантів, які радісно зустрічали та охоче співпрацювали з окупантами, ­ згадує Людмила.

З перших днів повномасштабного вторгнення керівництво бюджетоутворюючого підприємства виїхало. Під час окупації, в червні 2022 року, було «призначено» нового директора захопленого КП «Агрофірма радгосп «Білозерський», який погодився діяти під керівництвом влади рф. Отримавши повноваження на «посаді», пособник окупантів підтримував та реалізовував рішення представників держави­агресорки, передавав майно підприємства окупантам. Закликав діючих працівників перейти на роботу до так званого нового «Комунального предприятия «Агрофирма совхоз «Белозерский», погрожуючи звільненням у разі незгоди та примушував брати участь у псевдореферендумі. Допомагав окупантам впроваджувати «рубльову зону», реалізуючи продукцію підприємства у рублях. Наразі за процесуального керівництва Херсонської обласної прокуратури скеровано до суду обвинувальний акт стосовно мешканця Білозерського району за фактом колабораційної діяльності та пособництво країні­агресорці.

Зараз підприємство не працює. Російські окупаційні війська розбомбили холодильний комплекс, де зберігалися овочі, фрукти тощо, понівечено й інші приміщення, ангари.

На початку листопада минулого року в результаті українського контрнаступу селище було визволено. З того часу населений пункт почали постійно обстрілювати з мінометів, танків, ствольної та реактивної артилерії російські військові. Знаходитись там було небезпечно, тому Людмила, разом зі своєю мамою, вирішили виїхати з селища.

­ З 20 листопада 2022 року тут стало занадто гаряче. Постійні прильоти, вибухи, а мати старенька, пересувається за допомогою ходунків. Мова про те, щоб щоразу спускатися у підвал, не йшла. Вона просто б не змогла долати перешкоди. Іншого виходу, як виїжджати з рідного селища, не було. Тому й прийняли рішення переїхати у більш спокійне місце. А в Роздільній у мене живуть дві сестри, які погодилися нас прийняти до себе на деякий час, допоки не стабілізується ситуація у Дніпровському, ­ поділилася наша співрозмовниця.

Приїхавши до Роздільної, Людмила разом із мамою оформили усі необхідні документи як внутрішньо переміщені особи, отримують гуманітарну допомогу у місцевому гуманітарному штабі.

­ Дякую роздільнянцям за теплий прийом та допомогу в оформленні документів. Окремо хочу подякувати спеціалістам АТ КБ «Приватбанк», які відкрили матері картку для отримання виплат. Їй вкрай важко пересуватися, і дівчата вийшли до машини, зробили фото та видали картку. Завжди підтримуємо зв’язок з гуманітарним штабом, де надається допомога як у вигляді продуктів харчування, так і засобів гігієни. Адже я не працюю, а маминої пенсії на життя не вистачає. Тож щиро дякуємо усім за підтримку та порозуміння.

Людмила хоча і знаходиться в Роздільній, а думками – в своєму рідному селищі. Роботу знайти в Роздільній нашій співрозмовниці не вдалося, а їздити до Одеси немає змоги, адже треба постійно доглядати за мамою. Тримає постійний зв’язок з сусідами, які там лишилися і доглядають за будинком та господарством. Наразі у частині селища вже відновили газопостачання, світла й води досі немає. Чимала територія замінована. Людмила слідкує за новинами у Дніпровському та прагне якомога скоріше повернутися додому.

Наталія БУКОВСЬКА

Матеріал створено в рамках реалізації Програми експертної підтримки для регіональних медіа, за підтримки «Медійної програми в Україні», яка фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews.