Можна задути свічку, можна зруйнувати храм, але не можна заборонити українцю любити свою Вітчизну. І свічки загоряються з новою силою, і на колишніх руїнах постають нові храми.
Пророче гадання
…Стояли різдвяні дні 1921 року. Село Марківці на Поділлі, вкрите білими снігами, пройняте церковними дзвонами, виглядало особливо урочисто. Саме сюди до батьківської гостинної хати – сільського священика Дмитра – ще на початку січня приїхав Микола Леонтович, який вже був відомим композитором, хоровим диригентом, педагогом, музично-просвітницьким і громадським діячем. Мине час, і за ним міцно закріпиться слава митця світового рівня.
9 січня ввечері на подвір’я тієї ж господи заїхала підвода з двома чужинцями: візником Федором Грабчаком із сусіднього села та Афанасієм Грищенком, який розповів, що він чекіст і проводить боротьбу з місцевим бандитизмом, На підтвердження своїх слів показав посвідку, виписану на сірому цупкому папері з печатками Гайсинського ЧК та ще двох місцевих волостей. Прибулі попросилися на ночівлю.
Дослідники біографії Леонтовича зазначають, що композитор наче відчув приховану небезпеку. Він мав підстави остерігатися нової влади, яка відкрито полювала на прихильників української національної ідеї. Тим часом, уся творчість Леонтовича, µрунтована на національному мелосі й традиціях українського багатоголосся, пошуках новатор-ських шляхів обробки народнопісенних джерел, прагненні дати нові зразки духовної музики, свідчили саме про його проукра-їнську позицію.
Доречно згадати й деякі містичні факти. Дослідники зазначають, що одна з його вихованок та подруга Надія Танашевич якось взяла руку композитора, щоб поворожити. Глянувши на долоню, вона зблідла і прошепотіла: «Це – лінія життя, але чому вона така коротка?».
А того злощасного вечора
9 січня на прохання сестри Леонтович поклав на ноти «Заповіт» Тараса Шевченка. Про що тоді думав митець? Про своє життя? Про майбутнє, а відомо, що в його кишені вже лежали квитки для виїзду за кордон.
Стемніло. А Леонтович все грав і грав на піаніно, виконуючи свої композиції. Срібні чарівні мелодії піднімали його на свої крила і підносили у високості.
Нічліг з убивцею
Слухав музику і бундючний чекіст, вважаючи себе в чомусь вищим від інших. Адже в нього був наказ і він його виконував.
Чи міг Леонтович відмовити йому у ночівлі? В принципі, так, але це б ішло в розріз із притаманною українцям гостинністю і християнською мораллю. Та й навряд чи це відвернуло б від нього небезпеку? Леонтович запропонував убивці місце для нічлігу в кімнаті, де перебував й сам. Приблизно о 7-й годині ранку там пролунав постріл. Отець Дмитро вбіг у кімнату сина і побачив страшну картину. Син сидів на ліжку, а з рани на тілі на простирадло і подушку збігала кров. Навпроти в одній білизні стояв Грищенко, який викидав з обрізу використану гільзу і закладав новий патрон. Він відкинув священика назад і наказав візнику зв’язати всіх, хто є в будинку. Той поквапливо зняв з ікон рушники і скрутив батькові, сестрі і дочці назад руки. До рідних доносився стогін ще живого Леонтовича, але вони не могли нічого вдіяти.
Тим часом, убивця цинічно порпався у шафах, забираючи цінні речі: шубу, гаманець, годинник, чоботи… Тому, як переповідають, у сердиту січневу заметіль великого композитора ховали босоніж, бо не було у що взути..
Миколі Леонтовичу йшов
44-й рік.
Микола Лисенко:
«Із цього вчителя «будуть люди»!»
Народився Микола Дмитрович у селі Монастирок на Поділлі 1 грудня (за іншими даними –
13 грудня) 1877 року в багатодітній сім’ї священика. Батько Дмитро Феофанович добре грав на струнних інструментах: скрипці, гітарі, балалайці, цитрі, був музично освіченою людиною. Мати Марія Йосипівна мала співочий талант. Отож, змалку Микола виявив потяг до пісні та співу.
За сімейною традицією юнак мав стати священиком. Він закін-чив Шаргородське початкове духовне училище, а згодом – Ка-м’янець-Подільську духовну се-мінарію. Але обрав інший життєвий шлях. По закінченні семінарії (1899) відмовився від духовного сану і вирішив серйозно зайнятися музикою.
Попервах він вчителює у Чуківській двокласній школі, де організовує хор і невеличкий оркестр, укладає дві збірки пісень з Полісся. Друга була видана друком і отримала схвальний відгук засновника української класичної музики Миколи Лисенка: «Із цього вчителя «будуть люди»!».
І надалі, працюючи вчителем у різних навчальних закладах, створює там хори і оркестри.
Відчуваючи потребу в пов-нішому осягненні музичної освіти, Микола Леонтович на канікулах слухає лекції відомих спе-ціалістів у Петербурзькій придворній капелі, а потім бере консультації у професора Москов-ської консерваторії Болеслава Яворського, спочатку – в Москві, а потім – у Києві, куди той переїхав на постійне проживання. Неабияке значення для його професійного становлення мала щира дружба з улюбленим учнем Лисенка – Кирилом Стеценком. Саме Кирило Григорович наполіг, аби Леонтович дав свої обробки для виконання університетським хором у Києві. Хорова мініатюра «Щедрик», виконана на Різдво 1916 року, одразу зробила відомим ім’я автора серед україн-ських шанувальників музики й породила надзвичайне зацікавлення до його доробку взагалі. Це окрилило композитора.
Скарби, яким
немає ціни
Після проголошення Україною незалежності 1918 року Леонтович отримує перспективу для розширення своєї діяльності. Його запрошують до Києва викладати у новоствореному Музично-драматичному інституті
ім. М.В. Лисенка та Народній консерваторії. З дружиною Клавдією Ферапонтівною і двома доньками він переїздить з Тульчина, де викладав музику і спів у місцевому Єпархіальному жіночому училищі, до Києва. У столиці
обіймає посаду інспектора музичного відділу Народного комісаріату освіти і опікується створенням Першої української державної капели. Читає лекції по школах та гімназіях, укладає посібники з нотної грамоти, досліджує аспекти співвідношення кольору й музики. Входить до складу Всеукраїнської православної церковної ради. Але у серпні 1919-го, переслідуваний денікінцями, Леонтович був змушений знову повернутися до Тульчина. Тут він організував музичну школу і працював над своїм першим великим симфонічним твором – народно-фантастичною оперою «На русалчин великдень».
Всього Микола Леонтович створив близько 200 обробок народних пісень: обрядових, церковних, історичних, чумацьких, жартівливих та інших. Характерними для них є динамічне розгортання сюжету і активна драматизація подій і образів.
На письмі неможливо передати всю красу цих довершених творінь. Але згадуємо знайомі рядки, і музика сама летить до них:
«Ой, горе тій чаєчці,
чаєчці-небозі,
що вивела чаєняток
при битій дорозі…»;
«Гаю, гаю, зелений розмаю
Любив дівчину,
сам добре знаю.
Любив дівчину
півтора року.
Доки дізнали вороги
збоку…»;
«І в вас, і в нас
дай, Боже, гаразд,
І ви, і ми, щоб живі були!..».
Продовжують цей ряд пісні «Летіла зозуля», «Наступає чорна хмара», «Мала мати одну дочку», «Пряля», «Отамане, батьку наш», «Піють півні», «Не стій, вербо, над водою»… Попри увесь цей скарб найбільш відомими є вже згаданий «Щедрик» і «Дударик».
Знакові пісні України
Певно, немає людини, яка б не чула цих рядків:
Щедрик, щедрик,
щедрівочка,
Прилетіла ластівочка,
Стала собі щебетати,
Господаря викликати…
Ластівка віщує господарю родинний добробут на весь наступний рік.
«Щедрик» був відомим ще з дохристиянських часів – ним живився містичний дух наших далеких пращурів. Але Микола Леонтович, образно кажучи, дав огранку цьому алмазу святої чистоти. І зробив це так геніально, що «Щедрик» став естетичною цінністю всього людства.
Можна задути свічку, але її відблиск у душах людських не загасити. У 1921 році, після вбивства композитора, «Щедрик» перелетів через океан і того ж року був виконаний у Нью-Йорку. Він так сподобався американцям, що в 1938 році Пітер Вільговський, українець за походженням, переклав пісню на англійську мову, назвавши її «Carol the Bells» (пісня дзвонів). Відтоді у США, Канаді та Європі її традиційно співають на Різдво і Новий рік. Сьогодні пісня має півсотні інтерпретацій і перекладена на кілька мов світу.
Вражаючим твором є й «Дударик». Його текст мінімальний:
Діду мій, дударику!
Ти ж було селом ідеш,
Ти ж було в дуду граєш –
Тепер тебе немає…
Дуда твоя гуляє,
І пищики зосталися,
Казна кому досталися…
Але обробка Леонтовича надає цій невеселій історії максимального громадського звучання, а ритмічна організація твору зачіпає найпотаємніші струни душі.
…Можна задути свічку… Але події 1921-го засвідчили: загибель Леонтовича не привела українську громаду до розпачу і відчаю, а ще більше її згуртувала. Вбивці яскравого українського композитора, якого нерідко називають подільським Шопеном, мали на меті застерегти патріотичний люд, дати зрозу-міти, що така доля чекає кожного самостійника. Але прорахувалися. Духотворча праця не обірвалася, а з кожним роком лише набирала сили.
Ось, які рядки присвятив видатному митцю Максим Риль-ський:
Ой ви, білі лебедоньки,
голосні пісні,
Ви літайте, ви шугайте
в рідній стороні!
Згинув славний Леонтович
у досвітній час,
Білі крила, як вітрила,
залишив для нас.
Слава славна не поляже,
не помре в віках,
Славен славний
Леонтович,
Хай живе в піснях!
Валентин ЩЕГЛЕНКО.
