Колишній військовослужбовець, а нині ветеран російсько-української війни ВЛАДИСЛАВ КАМІНСЬКИЙ – один із тих, хто не вагався ні хвилини в перші години повномасштабного вторгнення. Вчорашній учитель фізичної культури Роздільнянського міського ліцею № 1, якого побратими називали «Олесьович», став до лав Збройних сил України наприкінці лютого 2022 року. Згодом отримав поранення та був демобілізований.
Сьогодні Владислав знову працює у школі, викладає фізичну культуру та предмет «Захист України», займається ветеранським спортом і допомагає тим, хто повернувся з війни, знайти своє місце у цивільному житті.
Перший день війни: «Я просто не міг не піти»
Владислав пригадує: день почався зі звістки, яку важко забути.
«Мені зателефонував батько моєї учениці. Каже: війна почалася. Увімкнув телевізор — дійсно почалося. Через пів години телефонує знайомий: “Я йду записуватися. Ти зі мною?”.
Відповідальність перед учнями й власною совістю не залишала вибору.
«Як я міг приходити до дітей і розповідати про патріотизм, якщо сам не готовий був стати поруч з тими, кого поважаю?».
Через відмітку «обмежено придатний» його не хотіли брати одразу. Проте наступного дня документи оформили — і служба почалася.
СЛУЖБА: побратими, позиції й бойові будні
Спершу Владислав служив у тилу, але згодом потрапив у 57 окрему мотопіхотну бригаду імені Костянтина Гордієнка. Там зустрів людей, яких називає братами. Після короткої підготовки — позиції на Бахмутському напрямку, Богданівка, лісосмуги, мінометні обстріли..
– Зібралися хлопці з усієї України — вінницькі, одеські. Дуже цікаві побратими, справжні. Служба як служба, щоправда навчання в нас було дуже мало – на полігонах буквально днів п’ять чи десять, і потім вже заходили на позиції, – згадує Владислав.
Попри обстріли, страх і поранення, солдати підтримували одне одного. Владислав часто згадує побратима Сашка: «Він старший, крупненький такий. Під час обстрілу кричить: ‘Владе, ти живий? А потім по ньому почали працювати — застряг у норці в бліндажі, довелось витягати. Посміялись — і далі служити».
Та на війні поруч із добрим гумором завжди стоїть небезпека. Ворог перебуває на відстані приблизно 150 метрів. Протягом тижня взвод зазнав серйозних втрат: один військовий зник безвісти, троє отримали поранення.
Поранення та лікування
Поранення стало переломним моментом, Владислав отримав його на позиції. Довго лікувався у кількох шпиталях — Хмільник, Київ, Дніпро.
«Мені дуже пощастило на лікарів. Це були просто прекрасні люди. Хірург у Києві навіть сам писав мені після операції, запитував як я».
У госпіталі він зустрів ветеранів із різних куточків країни — серед них колишній легіонер Іноземного легіону, що прищепив йому любов до читання книжок. Так само сильно запам’ятались люди, яких війна зробила ближчими — від жінок-сусідок у Слов’янську, що носили хлопцям гарячі страви, до школяра Артема, котрий передав йому смаколики та листівки. Саме там Владислав відчув, наскільки велика сила підтримки та братерства.
Повернення додому: школа, діти та новий погляд на життя
Після лікування та проходження ВЛК Владислава демобілізували. Повернення у школу стало несподівано зворушливим: «Коли я зайшов у ліцей, дуже багато дітей, навіть тих, у кого не викладав, підбігали й обіймали. Я подумав: значить, я робив щось правильно — і до війни, і тепер».
Він знову вчителює та викладає предмет «Захист України», де головним вважає формування в дітей усвідомленого патріотизму.
– Я пояснюю: все, що вони мають — навчання, спокій, можливість гуляти — це чиясь ціна – ціна розміром у життя. Вони мають вирости людьми, які знають свої права, шанують своє і вміють відстояти свою позицію”.
Реакція на мирне життя: «Перший шок — це російська музика»
Повернувшись додому, Владислав пережив культуру мирного життя дуже гостро
.- Йдемо з дружиною алеєю, де фото загиблих. І тут діти слухають російське. Для мене це був шок. Я не міг зрозуміти, як таке можливо на третій рік війни, – з обуренням згадує військовий.
Саме тому на уроках «Захисту України» він порушує питання культурного вибору та відповідальності і щоразу наголошує дітям на важливому — розуміти ціну свободи.
ВЕТЕРАНСЬКИЙ СПОРТ: друге дихання та нові можливості
Після демобілізації хочеться забути війну — Владислав теж відчував це. Але доля скерувала інакше: його запросили на навчання для ветеранів. Так він відкрив для себе цілу спільноту ветеранів, які, попри складні поранення, живуть активно — грають у волейбол сидячі, баскетбол на візках, стріляють з лука, займаються регбі.
– Побачив адаптивні види спорту. Спершу поставився скептично, а потім думаю — а чому ні? Ветеранів багато, кожному потрібен рух, – зазначив Владислав.
Згодом пройшов курси у Києві, познайомився з іншими мотивованими ветеранами, почав реалізовувати спортивні ініціативи. Тепер Влад має мету — створити громадську організацію, яка допомагатиме ветеранам адаптуватися через спортивні проєкти: «Будь-хто може спробувати. Є баскетбол на візках, волейбол сидячи, стрільба, настільні ігри. Це не про перемогу — це про те, щоб відчути, що ти можеш».
Про підтримку, близьких і силу оточення
Під час служби та після повернення Владислав особливо цінує підтримку родини й друзів: «Дружина — моя опора. Багато пережила, але завжди була поруч. Діти теж. Старша дуже важко сприйняла моє поранення».
Коли Владислав опинився в шпиталі після поранення, найважчим виявився не біль і не лікування — а розмова з рідними. Декілька днів він не виходив на зв’язок, і мить, коли довелося повідомити дружині про поранення, була сповнена сліз і тривоги. Особливо болісно цю новину пережила старша донька, яка довго не могла стримати емоцій. Уже згодом, коли Владислава перевели до Вінницького шпиталю, родина приїхала його навідати. Як виявилось, син Богданчик випадково теж зламав руку, і того дня батько й син стояли поруч, обоє з гіпсом, ніби поділяючи один біль на двох. Ця зустріч принесла Владиславу відчуття полегшення: сім’я поруч — значить, він точно впорається.
Під час розмови Владислав порадив тим, хто повернувся з війни, головне: «Перший крок — захотіти допомоги. Не замикатися. Потрібно мати поруч тих, хто чує і приймає тебе таким, як ти є. Спорт, спільнота ветеранів, навчання — усе це допомагає знайти внутрішню опору. Підіть у спортзал, на тренування, на змагання. Просто спробуйте. Перший крок — найважчий».
Крім того, наш співрозмовник, напередодні Дня Збройних Сил України, побажав військовим, які тримають фронт: «Бажаю сил і витримки. Особливо піхоті — вони тримають найважчі позиції. Там, де стоїть піхотинець — там українська земля. Вітаю всіх військових, всіх, хто допомагає, хто щодня робить свій внесок у перемогу. Слава Україні!”.
Наталія БУКОВСЬКА
