Сьогодні, 15 серпня, пішов з життя ветеран бойових дій війни з нацизмом, відважна людина, яка дивом вибиралася неушкодженою з ворожих тенет, яскравий борець за безпеку і справедливість, багаторічний очільник Роздільнянського райвідділу міліції, організатор районного музею працівників органів правопорядку Іван НЕРОЗНАК. Він заслужив велику шану у жителів міста і району.
Іван Васильович зробив великий внесок у виховання підростаючого покоління, постійно беручи участь у патріотично-виховних заходах, зберігав бадьорість та оптимізм.
На шпальтах нашої газети неодноразово виходили матеріали про Івана Нерознака, його життєвий шлях. В одному з останніх, написаних Валентином Щегленком, містяться витяги з книги «Міліція Роздільнянщини», в якій вміщено спогади Івана Васильовича.
- «Як говорить народне прислів’я, життя прожити – не поле перейти.
І, дійсно, народившись, людина бере на себе лантух обов’язків, а щоб їх виконати, ще у молоді літа слід закласти міцний фундамент, який би не ослаб протягом подальшого життя, не дав би крену в той чи інший бік, не утворив би «тріщини». - «Сьогодні з висоти зрілого віку я оцінив і зрозумів, що мені у шкільні роки дуже пощастило – у мене були прекрасні педагоги. Це викладач іноземних мов Іван Дем’янович, директор школи Горьовий, історик Кіндрат Михайлович та інші. Вони у ті нелегкі часи не дали мені зневіритися (було від чого: за підставним наклепом батька оголосили «ворогом народу» і розстріляли – прим. ред.), як могли підтримували мій моральний стан. Тільки потім я усвідомив, що тоді для них це було пов’язано з ризиком, щонайменше вони могли втратити роботу».
- Потім була війна, облава, тюрма, насильницьке вивезення на роботу до Німеччини. «Нас, згадує ветеран, помістили до табору розподілу. Табір охоронявся, але не дуже ретельно. І на другу добу ми з Петьою Куликом (двоюрідним братом) здійснили втечу. Але це ж сталося у чужій країні, ми не знали тамтешньої мови і звичаїв, були у примітному одязі і, як не переховувалися, десь на п’яту добу нас затримала німецька поліція і відправила вже у концтабір».
- «Ув’язнені у концтаборах знищувалися сотнями за добу – їх отруювали газом «циклоп», спалювали у печах крематорію, знищували викидними газами в автомашинах смерті, не кажучи вже про розстріли і звірячі катування». І знову – втеча, переховування, боротьба за виживання. Аналізуючи тодішню поведінку, Іван Васильович робить висновок:
«У дуже складних ситуаціях людина здатна на подвиг». - У тих мандрах, вже на території Польщі, Іван з Петром вийшли на партизанів. «Ми потрапили у партизанський загін ім. Котовського з’єднання Олексія Федорова. Месникам ставилися багатоцільові завдання. Все, що могло перешкодити просуванню ворожих військ на схід, входило в коло нашої першочергової уваги – це залізниця, склади з боєприпасами і технікою, наявність військ у тому чи іншому гарнізоні, плани противника тощо. Отже підрозділ розвідки, до якого я належав, працював удень і вночі».
- «Підбиваючи підсумок своєї участі у бойових діях Великої Вітчизняної війни, я хотів би відзначити, що партизанський рух в Україні, Білорусі й Росії відіграв дуже велику роль у розв’язанні тих завдань, які стояли перед Радянською армією з розгрому фашизму і визволенню народів Європи… Перемога над ворогом дісталася великою ціною, за неї віддали життя 26 мільйонів кращих синів і дочок Вітчизни».
Після війни життєвий шлях Івана Нерознака проліг правозахисною нивою. Чого вартий хоча б такий факт: 12 років він керував райвідділом міліції. Своєю ратною і мирною працею здобув великий авторитет у жителів Роздільної і району.
…Вічна пам’ять нашому землякові, Івану Васильовичу. Щирі співчуття рідним та близьким.
