Дві душі, дві душі…
7 вересня виповнюється 40 днів, як пішла у Вічність ВАДОВСЬКА Жанна Олексіївна
Жінка неспокійної вдачі, яка ніколи не мирилася з несправедливістю, завжди відстоювала правду, якою б вона не була. Такої потужної підтримки, як від нашої багаторічної шанувальниці, колектив редакції газети “Вперед” не відчував ніколи і не від кого. Жанна Олексіївна за життя намагалася розповісти на сторінках нашого часопису про якомога більше людей нашого краю, які заслуговують на повагу у громаді. Всі вони – звичайні люди, але мають щире, відкрите серце, як власне і сама Жанна Олексіївна. Її “Тримайтесь!” для нас – як девіз, як заклик не падати духом, а йти вперед, незважаючи на труднощі сьогодення, пов’язані з агресією рф та проблемами зневаги до друкованого слова з боку суспільства. Маючи великі проблеми із зором, Жанна Олексіївна до останнього дня свого життя передплачувала нашу газету і читала кожний її номер. Всі її дописи закінчувалися закликом до влади, до пересічних роздільнянців передплатити газету “Вперед”, підтримати наш колектив…
На жаль, не дочекалася вона здійснення своєї найзаповітнішої мрії – повернення онука з полону. І тепер з небес стала для нього янголом-охоронцем… 40 днів після смерті – душа покійної остаточно залишає земний світ і йде на суд Божий, переходячи у Вічність. Царство Небесне Вам, Жанно Олексіївно, у наших серцях і пам’яті Ви залишитеся назавжди! Колектив редакції газети “Вперед”
ПІСЛЯМОВА.
Один з матеріалів, написаний Жанною Олексівною, так і не був надрукований, хоча редакція почала готувати його до випуску. Та, на жаль, з невідомих причин авторка забрала матеріал і відмовилася його друкувати… Але ми не могли залишити цей факт без уваги і попросили дочку Жанни Олексіївни Олену пошукати рукопис вдома, але вона нічого не знайшла і, продовжуючи тему, порушену мамою у дописі, вона від імені Жанни Олексіївни продовжила допис. Пропонуємо увазі читачів ці рядки, що йдуть від серця….
ШАНУЮ, дуже сумую, низько вклоняюсь любим, дорогим моїм батькам:
Вадовському Миколі Вікторовичу (1910 р. – 1955 р.),
Вадовській Ніні Захарівні (1910 р. – 1992 р.),
Перваку Олексію Львовичу (1912 р. – 1990 р.),
Первак Ніонілі Андріївні (1915 р. – 1990 р.).
Водночас з великим сумом згадую і вшановую дітей, яких виростили батьки мого Володимира, на превеликий жаль, усі пішли з життя, а саме: Вадовський Олександр (1930 р. – 2005 р.) – м. Свердловськ (на той час), Вадовський Володимир (1932 р. – 2002 р.) – м. Роздільна, Вадовський Микола (1935 р. – 1957 р.) – м. Харків, Вадовська Ольга (1937 р. – 1960 р.) – м. Роздільна, Вадовський Олег (1941 р. – 1993 р.) – м. Севастополь.
Всі мої найдорожчі рідні пішли з життя, пішли туди, де панує вічний спокій, тиша, а найголовніше – панує справедливість, якої так бракує нашій рідній землі. Якщо ви, шановні роздільнянці, звернули увагу на слова, розмішені на початку цієї сповіді, то маю надію, що ви все правильно зрозуміли, навіть не дочитавши до кінця, за що я вам дуже вдячна.
Миколі Вікторовичу було 45 років, як він покинув цей світ, пройшовши всю війну з самого початку до кінця, маючи дуже багато нагород. Але та жахлива війна зробила свою чорну справу, залишивши тисячі дітей без батьків, тисячі дружин без чоловіків, тисячі батьків без синів, а захисників нашої країни без здоров’я. Похований Микола Вікторович на старому кладовищі м. Роздільна.
Старшому сину Олександру, який жив у Свердловську (після армії одружився і залишився там) на той час було 25 років, молодшому Олегу – 14. Не встигла матуся відійти від втрати чоловіка, як знову горе постукало в двері, але як…
Син Микола, зверніть увагу, шановні, навіть ім’я батька носив, був кращим учнем у школі, старанним. Я навіть мала змогу познайомитись з його деякими вчителями (це було після мого одруження) і почути багато теплих відгуків про нього. Адміністрація школи знала про тяжке становище багатьох сімей, але Микола здобув повагу своїм бажанням добре вчитися, щоб стати льотчиком. Керівництво школи навіть надало йому можливість заробляти трохи грошей, поєднуючи навчання і працю в лабораторії. Він був дуже радий, бо зміг хоч трохи допомогти матері. Закінчивши школу, Микола вступив до Харківського вищого льотного училища, де дуже добре навчався, бо це була його мрія. І ось останній державний іспит. Микола приїжджає на кілька днів додому, а коли повертався, був трохи засмучений, наче відчував, що ця зустріч буде останньою. Матуся теж відчувала тривогу, але ця тривога була десь глибоко в душі.
Через короткий проміжок часу, а саме під час здачі іспитів, мати отримує повідомлення Роздільнянського військкомату: дослівно «…погиб при исполнении служебных обязанностей 15 января 1957 года. Похоронен на Ново-Алексеевском кладбище г. Харьков» і усе… Навіть не надали можливості приїхати на поховання сина Миколи. Одне фото з училища Володимир зберіг, і ось я тримаю його в руках разом з так званим повідомленням. Намагаюсь підібрати слова для тих, з вини яких це трапилось і для тих, хто не надав можливості поховати свого сина. Немає слів у моєму лексиконі. А ті слова, на які вони заслуговують, я не можу ані промовити, ані написати. Я на той час не була ще в Роздільній…
Жанна ВАДОВСЬКА
Продовження допису від імені авторки – від дочки Жанни Олексіївни
Я НЕ ВСТИГЛА розповісти про всіх, хто був для мене дорогий, але кожне ім’я, кожен спогад – живе в моєму серці. Кожен з цих рідних мені людей пройшов свій непростий шлях, залишивши по собі добрі вчинки, чесне ім’я і любов до рідної землі.
Моє життя завжди перепліталося з історіями людей, яких я поважала й берегла у пам’яті. Я знала, що час невблаганний, і хотіла встигнути зібрати ці крупинки спогадів, аби вони не розгубилися. Ці люди – моє коріння, мій рід, моя гордість. Вони пережили війну, голод, втрати, але не втратили честі й душевної щедрості.
Я дякую кожному, хто був зі мною, хто підтримував, хто ділив зі мною радість і горе. Я дякую своїм дітям, своїм онукам, своєму місту, своїй вулиці, своїм дорогим колегам нашої редакції газети «Вперед», кожному доброму слову, яке чула за життя. Нехай ця пам’ять буде не просто рядками на папері, а частинкою любові, яку я передаю тим, хто прийде після нас. Бо поки ми пам’ятаємо своїх рідних – вони живуть серед нас. А значить, і я житиму у ваших серцях, у ваших спогадах і в тих добрих справах, які ви зробите, згадавши мене.
Я завжди вірила, що допоки ми згадуємо своїх рідних і друзів, вони залишаються з нами — у словах, у світлинах, у спогадах, у нашій доброті. Ще хочу звернутися до свого онучка Сергія. Мій рідний онучку, мій хлопчику…
Я чекала тебе кожного дня, дивилася у вікно, прислухалася до кроків, вірила, що ось-ось почую: «Бабусю, я вдома». Мої руки так і не встигли обійняти тебе після тих довгих і страшних місяців, але знай: моє серце завжди було з тобою. Я знала, що ти сильний, мужній, що твоє серце світле, а душа добра. Мама розповідала, як ти, навіть там, у темряві полону, ділився останньою крихтою хліба і останньою цигаркою з побратимами, як рятував інших, ризикуючи власним життям, як мамі телефонували та дякували за врятовані життя. Сергію, цим вчинкам немає ціни. Ти – моя гордість і моя надія. Хай Бог береже тебе і веде дорогою світла. Нехай твоє життя після цих випробувань буде сповнене теплих обіймів, щирих усмішок і любові. Я поруч із тобою завжди. І навіть коли тобі здається, що ти сам, – я тримаю тебе за руку. Живи, мій онучку, заради всього доброго, що ще буде. і пам’ятай: я завжди тобою пишалася і любитиму вічно…
Пам’ятайте їхні імена. Говоріть про них своїм дітям і онукам. Нехай кожна добра справа, яку ви зробите, буде маленьким вогником на честь тих, кого вже немає поруч. Я йду, але мої слова, моя любов і моя вдячність житимуть у вас. І коли ви відкриєте цю сторінку знову, згадайте мене з теплом у серці, бо я завжди поруч — у вашій пам’яті та у вашій любові.
___________________
ЦІ СПОГАДИ, ці щирі слова почала писати моя мама Євгенія Олексіївна Вадовська, людина з надзвичайно великою душею, яка вміла чути інших, підтримувати у важкі часи й надихати на боротьбу за справедливість. Вона знала і пам’ятала багатьох людей нашого міста, берегла кожну історію, бо вірила, що пам’ять про минуле – це основа майбутнього. Мама завжди була поруч там, де потрібні були добре слово, допомога чи просто тиха присутність, що додає сил. Вона писала не для себе, а для людей – щоб ніхто не залишився забутим, щоб добрі вчинки жили у серцях наступних поколінь. Її рядки – це не просто слова на папері, а відбиток її світлого серця і щирих думок. На жаль, доля забрала її, і вона не встигла поставити останню крапку у цій історії. Я, її донька, продовжую ці слова, зберігаючи мамин ритм, її тепло і любов. Для мене це не просто завершення статті – це діалог із нею, це спосіб ще раз відчути, що вона поруч, що її голос звучить у моєму серці.
Олена УДУТ
