«Коли він був поряд, мені нічого не було страшно…»

Наталія і Сергій Дмитрієви були найщасливіші у Всесвіті. Раділи кожному дню, купалися в коханні, насолоджувалися життям… Але війна все зруйнувала та спалила дотла їхнє щастя…

Війна залишає після себе не лише зруйновані і спалені села та міста. Ця лиха сила приносить із собою багато горя та страждань, забирає у людства найбільшу ціну. Ми можемо навчитися миритися з усіма її наслідками, але навчитися жити без коханої людини – практично неможливо.

Вже понад 10 років наша країна втрачає кращих своїх синів, які захищають нас у війні з російською федерацією. Наш народ переживає найтрагічніші сторінки своєї історії. Серце крається від жалю за всіх загиблих у цій кривавій та лютій війні. Болить душа за мужніх Героїв, які віддають найцінніше – своє життя – для того, щоб ми з вами могли жити.

Історія кохання Наталії і Сергія: як все починалось

– Наша з Сергієм історія розпочалася перед Новим 2007 роком. Познайомились ми, коли він своїм помаранчевим КАМАЗом їхав з Кам’янки, а я чекала на зупинці автобус. Сергій зупинився. Мені тоді здалося це дивним, бо я вважала, що КАМАЗи не можуть когось підвозити. Я подумала, що це батько мого однокласника вирішив мене підвезти. Але коли відчинилися дверцята авто, я побачила молодого хлопця. На мені тоді було довге чорне пальто. Я промовила: «Як мені залазити сюди?», а він мені відповів: «Як-як, ніжками!».

Отак ми і познайомились. Поки їхали до Роздільної, розговорилися. Мені потрібно було потрапити в центр міста, а він їхав на вугільний склад, аби зважити авто. Запропонував разом з ним заїхати на склад, а потім підкине мене до центру. Я погодилась. Коли ми зупинились біля складу, він кинув мені свій телефон і попросив, щоб я записала свій номер. Я трохи обурилась, адже він навіть не спитав, хочу я дати свій номер чи не хочу. Але саме своєю зухвалістю він мене і полонив. Телефон у нього був цікавої моделі, і я ніяк не могла з ним розібратися. Він повернувся, запитав, чи внесла я свій номер. Я сказала, що не змогла розібратися з його телефоном. Тоді він сам записав мій номер.

Відтоді ми почали спілкуватись з Сергієм. Це було бурхливе, пристрасне спілкування. Він одразу запав мені в душу. Якщо чесно, я й досі пам’ятаю наш перший поцілунок. Мабуть, це був знак, що це моя людина, яку я кохаю все своє свідоме життя, це єдиний чоловік, якого я кохала і кохатиму.

Потім у нас так склалося, що через наші норовливі характери ми не зрозуміли один одного і розійшлися. Але знову випадково зустрілися в 2012 році. На той момент я була заміжня, у мене була дитина – Ліза, три з половиною роки. Після нашої зустрічі обидва зрозуміли, що маємо бути разом.

Він мені сказав: «Кидай все, бери дитину і приїжджай до мене, я без тебе не можу жити». Я розлучилась з чоловіком, переїхала в Роздільну і у 2017 році ми офіційно одружились. Відтоді почалась історія нашої сім’ї.

Плани, надії, мрії подружжя Дмитрієвих

У нас було дуже багато планів. З 2017 року почали займатись аграрним бізнесом. Сергій любив займатися цією справою. Спочатку ми мали 15 гектарів землі, згодом потроху ця кількість збільшувалась. У березні-квітні 2022 року ми мали вийти на ті результати наших планів, яких прагнули весь період ведення сільгоспбізнесу. Але війна перекреслила усе, – з сумом зазначила Наталія.

Ще до початку війни 24 лютого 2022 року більшість українців розуміли, що буде щось недобре, але відкидали ці думки, бо як може «братній» народ зазіхати на нашу територію, бомбити наші міста і села, нещадно вбивати наших людей – військових і цивільних. А виявилось, що може!

15 лютого Дмитрієви пішли до друга Руслана на ювілей. У всіх було розуміння, що невідомо, коли знову зустрінуться за святковим столом, і взагалі – чи зустрінуться разом. Це був останній святковий захід, якщо можна назвати святом все, що відбувалося напередодні та після 22 лютого.

16 лютого Наталія і Сергій зняли готівку з банківських карток. Сергій запропонував набрати побільше згущеного молока, круп, консервів. «Бери, хай буде», – сказав він дружині. Запас продуктів, який вони зробили перед початком війни, дещо применшив паніку від страшної звістки.

 «Наташа, я тебе ні про що не прошу, тільки підтримай мене, мені дуже потрібна твоя підтримка!»

– 24 лютого я прокинулась вранці і побачила в телефоні повідомлення від сестри, що Одесу бомбили. З моєї роботи надійшло повідомлення, що всі залишаються вдома заради безпеки батьків і дітей. Зазвичай, коли Сергій збирався вранці на роботу, я не прокидалася, бо з вечора все необхідне готувала йому в дорогу. А цього ранку я прокинулася, наче відчувала щось жахливе. Сергій на кухні дивився телевізор, де йшли останні новини. «Я поїду на роботу», – сказав він. Я почала відмовляти його, адже в першу чергу ворог бомбитиме порти, об’єкти інфраструктури. А він відповів, що його там чекають, бо був дуже відповідальною людиною. Намагався додзвонитися, але лінія весь час була перевантажена. Врешті він заспокоївся і вирішив залишитися вдома. Ми поїхали, щоб заправити авто і купити овочі на базарі. Відтоді два місяці нічого не купували, використовували продовольчі запаси, – згадує Наталія.

Потім Сергій попросив дружину дати йому військовий квиток, аби піти в військкомат. Вона вмовляла його почекати, коли йому вручать повістку, але Сергію не сиділось вдома і він вирушив до Роздільнянського ТЦК та СП. Невдовзі повернувся і сказав, що у нього взяли номер телефону і відправили додому. Сергій почав обдзвонювати всіх знайомих чоловіків. І саме тоді, за словами Наталії, друзі розділились на справжніх, які готові йти на захист Батьківщини, і не дуже.

Так і не дочекавшись дзвінка з райвіськкомату, він знову пішов туди і залишився там на ніч. Одягнув на себе найтепліший одяг, а вранці зателефонував дружині, щоб принесла джинси з ременем. Коли Наталія підійшла до військкомату, де було багато людей, і серед них побачила Сергія у бронежилеті, з автоматом, у касці, у неї сталася істерика. Вона сама не може пояснити, чому так відреагувала. Один з військових навіть подумав, що це дружина чоловіка, про якого надійшла інформація, що він потрапив у полон. Поступово Сергій придбав форму і ніс службу в роті охорони.

– Мені дуже важко було в ті дні, я дуже багато плакала. А одного дня Сергій взяв мене за плечі і сказав: «Наташа, я тебе ні про що не прошу, тільки підтримай мене, мені дуже потрібна твоя підтримка!». З тих пір я взяла свою волю в кулак і підтримувала його до нашого останнього телефонного дзвінка», – зі сльозами на очах згадує співрозмовниця.

Наталія: «Він мене оберігав від неприємних новин, турбувався про мене…»

Перед Новим 2023 роком Наталія відчувала якусь внутрішню тривогу, почувалася недобре, впала в депресію, апатія заполонила її душу, нічого не хотілося робити. Занепокоєність коханої передалася Сергію, він заспокоював її, казав, що все добре, адже він вдома.

– В один з тих неспокійних днів він сказав мені, що маємо жити тут і зараз, бо невідомо, що буде завтра, – згадує наша співрозмовниця. – 18 січня я отримала від Сергія фотоповідомлення наказу про його відрахування з цієї частини та переведення в іншу, а куди саме він не знав. Можливо, у Дніпро чи Дніпропетровську область. Пізніше я дізналася, що Сергій знав про це ще з 20 грудня. А я єдина дружина поміж інших дружин побратимів, яка про це нічого не знала. Він мене оберігав від неприємних новин, турбувався про мою психіку, хоча я завжди йому говорила, щоб він казав мені правду, я все сприйму, все зрозумію, – зазначила Наталія.

Коли Сергій служив на Запорізькому напрямку, їй вдалося разом з іншими дружинами його побратимів навідати чоловіка. Важка дорога лише в один бік займала близько 13 годин. Лише годину вони змогли поспілкуватися, а потім розпочався обстріл, вибухи було чутно все ближче і ближче. Довелося їхати в зворотному напрямку. Ця дорога була ще складніша, адже не було часу на відпочинок. Та все ж таки жінки дісталися дому.

– Під час зустрічі з Сергієм ми, звичайно, були вдягнені тепло – я в куртці, а він у бушлаті. Але мені дуже хотілося притулитися до нього і відчути, як б’ється серце мого коханого, навіть без поцілунків та обіймів. Просто притулитися і слухати його серце… А після нашого від’їзду хлопців відправили на бойове завдання. Сергій попередив мене, що зв’язку з ним може не бути днів 10. І це нормально. На випадок, якщо він не зателефонує понад цей час, то тоді треба бити на сполох. Для цього він дав мені кілька номерів його побратимів. Пройшло трохи більше доби після нашої останньої розмови, Сергій зателефонував мені, а у мене сталася істерика. Він заспокоював, як міг. Я попросила його дзвонити будь-коли, незважаючи на час, коли у нього буде така можливість. Після того він намагався телефонувати мені щодня близько 18-19 години. Я розуміла, що він наражає себе на небезпеку цими дзвінками, адже його могли засікти дрони, та й необхідно було відійти на деяку відстань від наших позицій. Але завжди з нетерпінням чекала на наші розмови, – з сумом промовляє Наталія.

17 лютого дружини побратимів Сергія знову зібралися їхати до своїх чоловіків, Наталія теж. А 14 лютого він зателефонував і повідомив, що його переводять на Бахмутський напрямок. Поїздку довелося відмінити, адже могла статися така ситуація, що жінки приїхали б, а чоловіків там вже немає, їх могли знову перекинути кудись на інший напрямок.

Остання розмова Наталії та Сергія

– Коли Сергій телефонував мені звідти, було чутно вибухи, автоматні та кулеметні черги. Він розмовляв зі мною і одночасно розставляв хлопців по вогневих позиціях по рації. Я розуміла, що заважаю йому, намагалася сказати, що зателефоную пізніше, але Сергій сказав, що все нормально і ми продовжили спілкування. Наша розмова складалася з однієї фрази: «Я кохаю тебе!», яку ми повторювали один одному раз по раз… А потім я думала, що він набере мене ввечері, з нетерпінням чекала на дзвінок, набирала його на двох телефонах, але все було марно… Тієї ночі я майже не спала, дуже сильно пекло у грудях. Прокинулась о сьомій ранку. Розумію, що зв’язку немає з Сергієм вже понад добу. Зателефонувала дружині побратима, вона сказала, що її чоловік теж не телефонував. Ми домовилися з нею зустрітися в місті, попити кави. Згодом я зрозуміла: вона знала, що Сергій загинув і сталося це 21 лютого о 15.30… Якби це сказав мені якийсь командир Сергія, я б може не повірила йому одразу. Світ рухнув… Потім були надзвичайно важкі дні і ночі, знову пекло в грудях, – зі сльозами на очах поділилась своїм болем Наталія.

За кілька днів хлопці привезли речі Сергія, а дружина кілька місяців не могла розібрати їх. За її словами, найцінніше було те, що вони зберігали запах коханої людини, яка вже ніколи не з’явиться на порозі будинку, ніколи не пригорне до себе свою кохану, ніколи не скаже їй слова кохання…

– Не знаю, можна казати таке чи ні: але розумію, що його фізичне тіло ми поховали, а його душа – поруч зі мною, я його відчуваю, іноді так явно, нібито він поряд зі мною. За кілька тижнів після його смерті у мене був такий стан, що мене не могли заспокоїти ані ліки, ані розмови, ані алкоголь. Була істерика за істерикою. В один з таких днів я просто прокричала, звертаючись до Сергія: «Будь ласка, допоможи мені, я не справляюсь…». Тієї ж ночі він мені наснився. Нібито підійшов до мене ззаду, обійняв за плечі, поцілував у щічку, я відчула теплоту і ніжність… Відтоді я вже не плакала зранку, на душі стало легше. І таких моментів було декілька. Розумію, що він намагається мене підтримати, він мені допомагає. Коли особливо потребувала Сергія, я просила його прийти у снах і він завжди приходив. Але щоразу снився по-різному, як і в житті… Бувало на деякий час зникав і я попросила його, щоб він приходив до мене, як зможе. Десь було пів року від дня його смерті і мені наснився сон. Нібито ми з Лізою прийшли до Сергія в гості. У нього там є помаранчева вантажівка, не КАМАЗ і не МАН, але щось цікаве. А ще є великий собака. Він завжди любив цих тварин, завжди підгодував, висилав мені фото на телефон. А напередодні річниці смерті я уві сні знову начебто приїхала до нього в гості, а він з хлопцям нібито повернувся з позицій. Я запитала, чи не поранений, чи все добре у нього, розплакалась. Сама розумію, що він загинув, а він відповідає, що у нього все добре, заспокоює мене. Я так розумію, що він там наразі у компанії зі своїми загиблими побратимами, які поповнили лави нашого Небесного війська, – тяжко даються Наталії ці спогади.

Чин похорону Сергія Дмитрієва

Ховали Сергія 26 лютого. За її словами, це був найтяжчий день у її житті, з якого вона мало що пам’ятає, але коли колеги-водії ввімкнули на вантажівках, які вишикувались під час похорону Сергія, автомобільний сигнал, це назавжди закарбувалося у серці дружини загиблого Героя й досі звучить у голові. Дуже багато людей прийшло попрощатися з Сергієм, адже його любили і поважали…

Сергій мріяв про професію водія з дитинства, дуже любив автомобільну справу. У нього батько був водієм, часто приїжджав на вантажівці додому і одразу ж трирічний Сергійко забирався на водійське місто і рулював. Тоді важко було відірвати його від руля. Іграшки, конструктори – все було пов’язане з автомобілями. Про це розповіла сестра Сергія Ірина. А коли пара одружилася, Сергій замовив Наталії подарунок на день закоханих у вигляді конструктора автомобіля, причому збирав не за надрукованою схемою, а за власною. Сергій був техніком від Бога. Вчив керувати автомобілем і Лізу, дочку Наталії.

– Я пишаюся Сергієм і дуже вдячна йому, що він був поруч зі мною, захищав мене. Я довго не могла зрозуміти виникають особливі відчуття, коли він обіймав мене. І лише після початку війни я зрозуміла, що це було відчуття абсолютної захищеності. Коли він був поряд, мені нічого не було страшно, мені ніщо не загрожувало і щоб не сталося, я готова була йти за ним на край світу. Можливо, було б добре, якби я була поряд з ним… – підсумувала свою сумну розповідь Наталія.

Теплі слова про свого колегу сказали і його друзі-далекобійники, які називали Сергія Зьозя. Він був надзвичайно душевною людиною, завжди приходив на допомогу тим, хто її потребував. Був душею будь-якої компанії, веселий, мужній, сміливий, відкритий, чесний…

Звернення Наталії до роздільнянців і не тільки

Біля банера з фото Сергія на Алеї слави пані Наталія записала звернення до роздільнянців і не тільки: «Сім’я Дмитрієвих понесла в цій війні доволі сильну втрату. Ми втратили коханого чоловіка, наймолодшого сина. Але у Роздільній на Алеї слави є ще один Дмитрієв – Іван Єгорович. Це дідусь Сергія. Він також став свого часу на захист своє держави від нацистських загарбників. Був мобілізований 24 червня. Пройшов усю війну і загинув у квітні 1945 року. Зовсім трохи не дожив до Перемоги. Мені дуже боляче, що Сергій теж не побачить нашу Перемогу, але я впевнена, що ми її побачимо.

Хочу сказати, що рідні загиблих, військові, які зараз стоять на захисті нашої країни, не потребують жалю, а потребують підтримки, допомоги. Але не жалю. Я ніколи не чула від свого чоловіка, що йому хотілось би, щоб його пожаліли. Він був надзвичайно мужнім, сильним. В мене немає цієї сили, яка була в нього, але я буду виховувати свою доньку, своїх онуків так, щоб вони пам’ятали мужність Сергія, мужність його дідуся, історію нашої родини і те, що ворог може бути з тієї чи іншої країни.

Ще хочу сказати, що нам варто пам’ятати, що у нас немає ні братів, ні сестер, у нас є союзники та вороги, а брататися ні з ким не треба. Ми маємо розуміти, хто ми є. Наша ідентичність зараз дуже важлива, ми за неї боремось. Росіяни хочуть стерти нашу ідентичність, нашу історію, вони хочуть привласнити наших митців, наші пісні, картини, церкви і багато чого іншого. Вони намагаються знищити нашу мову і сказати, що ми один народ. Але ми зовсім не один народ, ми зовсім різні.

І в той час, коли наші чоловіки не мали вибору – йти на цю війну або не йти, то росіяни мали – йти вбивати чи не йти. Наші чоловіки захищають нас. Мій чоловік став на захист своєї держави, своєї сім’ї, свого міста, а росіяни їдуть сюди вбивати, їдуть заробляти гроші. І якби вони не хотіли цієї війни, її не було б. Дехто каже: у них немає вибору, у них така влада, вони не можуть не йти, тому що їх змушують. Якби вони справді цього не хотіли, вони б піднялися проти своєї влади і стерли б її з лиця земля. Я не вірю, що 140 мільйонів нічого не можуть зробити з купкою влади та сотнею тисяч силовиків, які нібито змушують їх воювати. Я бачу інтерв’ю російських мам, дружин, які пишаються своїми військовими, які кажуть, що їхні чоловіки – захисники. Але що вони захищають на території України – це питання.

Нещодавно я почула таку фразу: ми винні перемогу нашим загиблим. Кожен зрозуміє цю фразу по-своєму, але я хочу сказати всім військовим, всім сім’ям, які чекають своїх рідних, що ми дуже сильні, ми переможемо обов’язково в цій війні. І ми маємо закарбувати в пам’яті нашу силу духу, вашу звитягу. На захисті нашої країни сьогодні стоять найсильніші, наймужніші, найкращі. На вас всіх чекають вдома з Перемогою по-можливості здоровими, обов‘язково живими. Ви дуже сильні, я знаю, що вам все до снаги – чоловікам, жінкам, які боронять нашу Україну, які боронять нашу свободу, нашу незалежність. Щиро бажаю вам сили, мужності і звитяги».

Сподіватимемось, що суд Божий настигне усіх тварюк, які порушили норми людяності, які вбивають українців на полі бою і у власних домівках, які руйнують наші міста і села. Хай зникне з карти світу навіки ота недоросія, яка породила цих тварюк. Все буде Україна!

Наталія БУКОВСЬКА (відео)

Лариса ЗАБЛУДНЯК (текст)