Найстрашніше, що відбувається під час війни, це те, що переживають наші матері. Їм найтяжче. Кожен день і час вони чекають повернення з війни синів. Чекають… А інколи так і не можуть дочекатись. Дружини із завмиранням серця чекають своїх чоловіків, своїх коханих… Діти мріють про найшвидшу зустріч із татом… Та клята війна з ненависним ворогом іноді завдає такого удару, що дуже тяжко потім оговтатися. І ніякі слова підтримки чи розради не діють на рідних і близьких наших загиблих воїнів. Бо смерть близької людини на все життя закарбовується в серці, залишаючи незагоєну рану, яка час від часу кровить… Наша сьогоднішня розповідь про загиблого земляка-Героя, мешканця с. Бецилове Олександра Магаца, який загинув 17 лютого 2023 року, напередодні дня народження дружини Ірини. Турботливий син, коханий чоловік, батько трьох чудових хлопчиків… Молода родина мріяла побудувати хату, виростити сад, підняти на ноги своїх синів… Та не судилося.
Ірина з дітьми проживає разом з батьками Олександра. Горе об’єднало і жінок, і чоловічу половину сім’ї. Кожний по своєму переживає втрату рідної людини. Жінки під час нашої зустрічі не знали, з чого почати розповідь, а розповідаючи, інколи переривали спогади непроханими сльозами. Батько, як усі чоловіки, мовчки переживає смерть сина десь глибоко в душі. Два старших сини Олександра не сприймають смерть батька, навіть не хочуть йти на кладовище на його могилу, а молодший завжди вітається з татом, коли разом з сім’єю відвідує місце його вічного спочинку. У кімнаті мама й дружина створили такий собі іконостас зі збільшеними фотокартками сина, чоловіка. Ірина, розповідаючи про коханого, міцно тримає біля серця його портрет: «Картини мені допомагають…». Довго не може розпочати розповідь, збираючись з думками…
– Познайомилися ми з ним у нашому сільському клубі, коли мені було 13 років. Я теж родом звідси. Різниця у віці з чоловіком у нас 5 років. Коли Сашко йшов служити, я проводжала його в армію, чекала. Він був водієм, возив якогось начальника, іноді приїжджав до мене по ночах, ніхто про це не знав, – згадує щасливі миті життя Ірина.
https://www.youtube.com/watch?v=xWux2f5QTJM
– Коли Сашко прийшов з армії, я у нього спитала, чи не збирається він одружуватися. Він відповів, що зараз – ні, бо Ірині треба після школи йти вчитися далі. Але невдовзі, коли Сашко дізнався про вагітність Ірини, він прийшов додому і сказав, що одружується. Ми дуже зраділи цій новині. Одразу поїхали і забрали Ірину жити до нас, – додає мама Олександра, пані Василина.
У 17 років Ірина народила первістка – Сашка, через три роки народився Нікіта, ще через три роки – Даня. Олександр розумів всю відповідальність за родину, брався за будь-яку роботу: працював трактористом у місцевому ТОВ «Рідна природа», обробляв свої поля тощо. Ніколи не сидів без роботи. І тут прийшла війна… Дружина Ірина і мама просили Олександра не йти на війну. Тим більше, його як батька трьох дітей навіть не брали.
– Якось біля АТБ йому вручили повістку. Я їм кажу: «Хлопці, у нього троє дітей!». «Тоді хай піде у військкомат відмітиться і все…», – сказали у відповідь. Дійсно, тоді йому відмовили, мотивуючи тим, що він батько трьох дітей. Якось по телевізору він побачив сюжет, де розповідали, як орки на очах у чоловіка зґвалтували його дружину, а потім його застрелили. Це дуже вплинуло на Сашка – розповідає Ірина. І тоді Олександр для себе вирішив, що він обов’язково має йти на війну, щоб захистити свою родину від клятого ворога, який безчинствує на окупованих територіях. – Якось я прийшла з роботи додому, а він мені каже, що був у військкоматі, вже пройшов медкомісію. Незважаючи на трьох дітей, добровольцем його все ж таки взяли. «Мамочко (так він мене називав), я йду захищати тебе і своїх дітей», – зі сльозами на очах згадує Ірина.
Це було 15 серпня 2022 року. Наступного дня він вже був у військовій частині в Одесі, звідки через півтори доби поїхав у Миколаїв, згодом у Вознесенськ. З жовтня він перебував на Херсонщині.
Був водієм радіолокаційної станції. Підрозділу, в якому служив Олександр, доводилося часто переїжджати з місця на місце. Однак у нього була можливість раз на місяць побувати вдома (така специфіка служби).
– Щомісяця я чекала на 10-те число, бо знала, що невдовзі побачу свого коханого Сашка. Три-чотири дні він був з нами, потім їхав знов у зону бойових дій. Останній раз у січні 2023 року зміг навіть двічі побувати вдома: після десятого числа, а потім через кілька днів повідомив, що їде у відрядження в Одесу за запчастинами і заскоче додому. Тоді ж він сказав, що записався на відпустку з 1 березня, а в лютому вже не приїде, – продовжує свою розповідь Ірина.
Хто б міг подумати, що то була їхня остання зустріч… 18 лютого Ірина святкує день народження. Отже, вирішила сама поїхати до свого коханого. 17 лютого сіла на автобус до Роздільної разом з синами. Планувала залишити дітей у сестри, а сама вранці наступного дня автобусом мала вирушити до Олександра. І того ж таки 17 лютого в автобусі їй зателефонував побратим Сашка і сказав: «Ірино, кріпись, Сашка вже немає…». А Сашко дуже чекав на кохану, навіть пропонував їй приїхати до нього на День закоханих 14 лютого. І до її дня народження ретельно підготувався: попросив сестру купити Ірині в Одесі коштовний браслет, який вона майстерно сховала у пачці з кавою, а Ірина мала відвезти цю каву Олександру, де й отримала б свій подарунок, а ще букет рожевих троянд… Клята війна стала на заваді…
Згадавши ці трагічні моменти, обидві жінки починають плакати, бо скільки б не пройшло часу, душа щоразу розривається на шматки.
– Ти ж мені пообіцяв побудувати будинок, Сашко! Чому так сталося? Всі навколо живуть своїм життям, а в мене немає дитини, моя дитина загинула, захищаючи нас від ворога. Сашко завжди говорив, що в цій ситуації мають йти на війну всі без винятку, а не відсиджуватися вдома. І тоді б, можливо, ми б подолали ворога набагато швидше і не з такими втратами. Взагалі, мій син був дуже душевною людиною. Він користувався повагою серед своїх побратимів. Одного разу вони взяли у полон росіянина і хотіли його розстріляти, а Сашко за нього заступився: «Хлопці, він такий же, як і ми, виконує накази, давайте його не чіпатимемо…». Нам він взагалі нічого не розповідав. На питання «Як справи?», завжди відповідав, що у нього все добре. Трохи більше міг розповісти сестрі Сніжані, а вона дещо нам переказувала, і знову ж таки не все, – згадує мама загиблого земляка-Героя.
А сталося так, що, направляючись на чергове завдання, їхала колона з кількох бусів. Олександр на своїй «Тойоті» був замикаючим. Поряд з ним сидів ще один воїн. І саме в той момент, коли проїхав останній бус, Сашкове авто підірвалося на міні. Причому сам вибух стався з боку пасажира, а загинув водій – Сашко. Його тіло мали привезти через шість днів.
– Я не могла змиритися з його смертю і всі ці шість днів писала йому повідомлення на телефон, а у відповідь була лише тиша, – розповідає Ірина.
Разом з мамою Сашка вони бачили, що його телефон не вимкнений, а перебуває у мережі, але додзвонитися до нього рідні не могли. Тоді мама попросила сестру Сашка Сніжану зателефонувати кому-небудь, щоб вимкнули його телефон. Згодом з’ясувалося, що телефон перевіряло командування. Взагалі, відчайдушний воїн, ніби передбачаючи свою смерть, так і сказав своїм друзям, що він не боїться смерті і вдома він не помре… І це стало відомо рідним вже після його поховання. Батьки попросили Ірину не покидати їх. Отак разом і живуть зі своїм горем мама, батько, дружина і діти загиблого.
СОН МАТЕРІ – Коли Ірина збиралася їхати до свого чоловіка, мені наснився сон. Вона нібито приїхала до нього і телефонує мені, що Сашко не приїхав до неї на зустріч… Згодом стало відомо, що в той момент сина вже не було серед живих…
І дуже їм прикро, що коли Сашко був живий, до нього завжди зверталися і представники місцевої влади, і жителі села, щоб він допоміг у тій чи іншій справі. А зараз чомусь до них немає ніякого діла, начебто і не на війні Олександр загинув, начебто у нас навколо все прекрасно. Навіть ніхто не завітав до оселі воїна-Героя у День захисників і захисниць України. А ось пам’ятник, який рідні поставили своєму Сашкові, став приводом для обговорення. І нікому немає діла, що старші діти Олександра, тяжко переживаючи смерть батька, так і не ходять на кладовище, не говорячи про душевні рани дорослих рідних людей загиблого. Але так не має бути! І кожен повинен це зрозуміти для себе і підтримувати наші Збройні Сили Україні, і пам’ятати тих, хто віддав життя заради нашого мирного майбутнього.
Наталія БУКОВСЬКА
P.S. ДЕКІЛЬКА дивних моментів сталося на кладовищі, про що нам повідали родичі загиблого. Коли Ірина збиралася їхати до коханого, вона замовила армійську кружку для свого Сашка з написом: «Коханий чоловік, найкращий у світі тато! Дякуємо, що ти у нас є!». У день поховання віднесла кружку на могилу, а наступного дня її вже не було. Через 40 днів саме ця кружка знову стояла на могилі… А коли усі рідні (знову ж таки за винятком двох синів) прийшли на могилу на вісім місяців після смерті Олександра, до них підійшов чорний кіт і почав лагідно тертися об усіх. Родичі загиблого довго гладили кота і були впевнені, що це Сашкова душа вселилася в тварину
Матеріал створено в рамках виконання проєкту «Ефективні місцеві медіа: цифровий розвиток громад», ініційованого Громадською організацією «Українська асоціація медіа бізнесу» за фінансової підтримки Європейського Союзу
