30 березня минає рік, як пішов у Вічність наш дорогий, любий синочок, коханий чоловік, шановний зять
НІКІТЕНКО Максим Анатолійович.
Чому ніхто не зупинив ту мить жахливу,
Не врятував тебе від злої смерті?
Світ став похмурим, чорним, нещасливим,
Так боляче, що хочеться померти.
Тепер ти вже не тут, ти вже не з нами,
Ніколи не заб’ється серце знову,
Враз стерлася межа між кольорами…
Це схоже на якусь фатальну змову.
Чому твій ангел був в той день далеко?
Чому він не прийшов на допомогу?
Ти ж так любив життя! За що так легко
Його забрали в тебе?
Це запитання до самого Бога.
Вітри і дощ тебе відгородили,
В труну забито вже останній цвях.
Лишились мертві квіти на могилі
І вічна пам’ять у живих серцях.. Просимо всіх, хто знав і пам’ятає нашого Максима, пом’янути його добрим словом і тихою молитвою. Вічно сумуючі батьки, дружина, теща
