Дякуємо тобі, Андрію, за все, що ти зробив для нас!
Ніщо так не об’єднує людей, як біда. Сьогодні вона на всіх одна… Війна. Наша країна втрачає кращих своїх синів, які захищають нас у війні з російською федерацією. Наш народ переживає найтрагічніші сторінки своєї історії. Серце крається від жалю за всіх загиблих у цій кривавій та лютій війні. Болить душа за мужніх Героїв, які віддають найцінніше – своє життя – для того, щоб ми з вами могли жити.
Свій сумний список Героїв має і Роздільнянщина. Ми продовжуємо цикл матеріалів про наших захисників, які загинули, захищаючи свою рідну країну від клятого ворога. І не важливо, скільки мине часу, пам’ять про них має бути вічною, адже їхньою кров’ю окроплена наша Перемога, в яку ми всі віримо і яка неодмінно настане…
А сьогоднішня наша розповідь про Андрія Штьопу з позивним «Малиш», жителя с. Капаклієве, який вийшов з Бахмута живим і загинув 17 січня у ДТП зі своїм побратимом, під час несення військової служби. Батьки так і не дочекалися сина, рідні та близькі сподівалися побачити воїна у рідному селі, та не судилося… Нам залишається лише занотувати спогади про Андрія, аби наступні покоління ніколи не забували своїх Героїв.
“Якщо не я, то хто?”
Мама Наталія:
– Андрій народився 29 листопада 1992 року. У початкову Петроєвдокіївську школу пішов, коли йому ще не було 7 років. Першою
вчителькою у нього була Віра Федорівна Яненко. Згодом закінчив 9 класів у Роздільнянській школі № 3, вступив до Лиманського профтехучилища, де провчився два роки на тракториста. У 2011 році пішов в армію, надстроково проходив службу в Одесі в 2012 та 2014 роках. Згодом працював в обласному центрі охоронцем.
Коли почалася повномасштабна війна, він був на роботі в Одесі. А 26 лютого пішов добровольцем. Його не можна було спинити, він нікого не хотів слухати. Мені він сказав: “Якщо не я, то хто?”. Таким Андрій був завжди: думав про всіх, а не про себе. Він завжди допомагав мені по господарству. Таких, мабуть, зараз немає.
Телефонував мені щодня вранці після 9:00 і ввечері після 16:00. І напередодні смерті зателефонував теж, це було о 16:15: “Мамо, ми в Одесі на заняттях. Невдовзі приїдемо додому. До 17:00 займаємось, а потім приїдемо”. Це був останній його дзвінок, востаннє тоді я чула голос свого сина…
“Поки я воюю, сиди тут”
Марина, троюрідна сестра Андрія:
– Я пам’ятаю той страшний, жахливий день, коли мені зателефонував чоловік і повідомив про смерть брата. Це було 9:40. Я взяла слухавку, а він каже, що у мене більше немає брата. Я закричала, що це неправда, і вимкнула телефон. А він зателефонував ще раз і каже, що це, на жаль, правда.
Ті емоції неможливо передати словами: мені хотілось кричати, плакати, кудись бігти, а найбільше – відмотати час назад і почути, що це неправда. Я відчувала порожнечу, оціпеніння, адже пішла з життя особлива людина – особлива у ненависті до ворогів і у ставленні до своїх побратимів. Коли треба було йти першим, він йшов першим, пересвідчившись, що всі у безпеці. Коли треба було ховатись в укриття, робив це останнім, щоб переконатись, що його побратими у безпеці. У цьому був весь Андрій.
А ще він був найкращим кумом, братом, другом, хрещеним батьком мого сина. Він взагалі дуже любив дітей і діти любили його. Це була найкраща людина, світла, щира, добра, життєрадісна. Він завжди усім допомагав, причому міг кинути свою роботу і бігти на допомогу тим, хто її потребував.
Андрій дуже любив життя, любив своїх батьків, своїх рідних, поважав їх і всі поважали його. Він настільки був світлою людиною, що я нічого не можу сказати про нього поганого.
Коли почалася війна, у нього не виникало питання – йти чи не йти? Він не чекав на повістку, не чекав, коли йому зателефонують, а просто зібрав речі, документи і пішов воювати, адже іншого вибору у нього не було.
Для мене він – захисник своєї держави, патріот країни, який мужньо захищав Батьківщину, своїх рідних і близьких від терористів. Я пам’ятаю, коли він приїхав на Бахмутський напрямок, йому телефонували друзі і питали: “Андрію, які речі треба зібрати, щоб піти у військкомат?”, а він відповів: “Поки я воюю, сиди тут”. Я запам’ятала ці його слова, вони запали мені глибоко в душу.
Неможливо повірити в його смерть. Це страшна трагедія для нас усіх. Ми завжди пам’ятатимемо Андрія, його усмішка завжди перед моїми очима.
Спочатку був учнем, а потім став другом
Ірина, вчителька і подруга Андрія:
– Андрій був моїм учнем. Наше знайомство відбулось, коли він навчався у 3 класі. Для моєї сім’ї і для мене особисто він був не
просто учень, а справжній
друг родини: надійний, дуже добрий, вірний, відповідальний. На нього завжди можна було покластися у будь-яку мить, він завжди був готовий прийти на допомогу. У свій молодий вік Андрій – Людина з великої літери. У моїй пам’яті він завжди з усмішкою на обличчі, таким і залишиться на все життя.
Спочатку він був для мене учнем, потім минув час – став другом. Спочатку він називав мене Ірина Вікторівна. Потім я замітила тенденцію, що він до мене ніяк не звертається: ви, дайте, нате… Я запитала у нього, що відбувається, а він відповів, що йому не зручно казати Ірина Вікторівна, а просто Іра – теж не те. А мій чоловік каже: “Кажи Іра, та й все!”.
Ця дитина була як промінчик сонця
Алла, двоюрідна сестра Андрія:
– Це мій молодший брат, єдиний, двоюрідний. Різниця у нас 7 років. Я у своїх батьків єдина, і він – єдиний, тому для мене він
найрідніший. Хоча й різниця 7 років, і він хлопчик, а я дівчинка, але у дитинстві ми завжди ділилися одне з одним сокровенним. У нас з ним був дуже тісний зв’язок, навіть не можу пояснити. Я коли приїжджала до бабусі на канікули, то він завжди біг мені назустріч. Ця дитина була як промінчик сонця. Свої перші кроки він зробив у мене на очах, я любила з ним гратися, він завжди ходив за мною хвостиком. Коли Андрій пішов у школу, я відводила його туди і забирала після уроків, допомагала робити домашнє завдання. Вечорами ми разом дивилися мультики, які він дуже любив, читали книжки, малювали. Таке було у нас дитинство.
Він був мені найріднішою людиною, і я не вірю, що його немає. Пам’ятаю, як слухавку взяв дядько і каже: “Алло, більше у тебе немає брата”. Для мене тоді все обірвалося. Наше життя 17 січня поділилося на до і після. Я не розумію, коли говорять, що час лікує, адже він не лікує…
Про війну розповідав не усім
Мама Наталія:
– Про війну він мені ніколи нічого не казав. Ще міг там друзям щось розповісти, а мені нічого. А коли я запитувала у нього, як там,
він відповідав: “Мамо, воно тобі треба, щоб ти переживала. Тобі не можна хвилюватись”.
Марина, троюрідна сестра Андрія:
– Коли він був на Бахмутському напрямку, я ходила на роботу пішки, тоді ще авто у мене не було. Щодня за 20 на восьму я була з Андрієм на зв’язку. Пам’ятаю один момент: він розповідав, що вони жили в якомусь приміщенні і до них прибився собачка, якого Андрій підгодовував. Він взагалі любив тварин. “Ось, – каже, – зараз погодую песика і буду збиратися на завдання”.
Ірина, вчителька і подруга Андрія:
– Зі мною він не дуже ділився своїми враженнями про війну, а з моїм чоловіком – так. З ним Андрій здружився років три-чотири тому, коли разом готували комбайн до жнив. Для них це було все! Звичайно, коли не міг зателефонувати батькам, дзвонив нам. Була ситуація, важко про це говорити, коли він зі своїм побратимом виходили з позицій і раптово на декілька годин обірвався зв’язок. Згодом зателефонував, що все у нього в порядку. Нам одразу стало легше на душі.
Алла, двоюрідна сестра Андрія:
– Пам’ятаю, було 8 Березня. Він на той час перебував у Бахмуті. Я так чекала на зв’язок з ним. Бачу, що він з’явився у мережі. Запитала у нього, як справи. Він відповів – добре. Я відправила йому іконку і написала, що ми всі за нього молимося. Він відповів, що все буде добре, інакше не може бути.
Спогади побратима
Сергій, побратим Андрія:
– Знаю його змалечку. Коли перевівся з іншого підрозділу, зустрівся з Андрієм, він запитав мене, чи я впізнаю його. “То ти – син Толика?” – спитав у нього. Він відповів, так. Відтоді ми весь час були разом. Він Людина з великої літери. Для нього не існувало слово “ні”. Якщо йому казали, що треба це зробити, він йшов і робив. Всі завдання виконував одразу. З перших днів у теробороні на блокпостах я був у них старшим зміни. Андрій служив на відмінно. Пам’ятаю, він захворів на грип, напився пігулок і вийшов на службу, хоча я пропонував йому відпочити. Але він сказав, що не може нас покинути.
Віталій, друг сім’ї:
– Коли тебе питають, як охарактеризувати людину, і те, що тобі спадає на думку одразу, це і є характерною рисою людини. Андрій Штьопу – непохитна людина з силою, міццю у поєднанні з дитячою усмішкою. Він ніколи не міг нікому відмовити у допомозі. Коли хтось телефонував, він казав: “Дядько Толя, мені потрібно поїхати, хлопці дзвонять…”. Він завжди був непохитний. Я йому казав: “Андрію, нащо ти носиш бронежилет, тебе ж і танком не можна вбити”. А тут трапилось таке…
Це велика втрата не тільки для батьків, рідних, а й для всього суспільства. Він би міг ростити, дітей, виховувати їх правильно, так, як треба. Але, на жаль, це вже не можливо.
Андрій у снах рідних і близьких
Алла, двоюрідна сестра Андрія:
– Після смерті снився дуже часто. Ми з ним розмовляли, я його обіймала, а перед цим запитувала, чи можна його обійняти. У нас з ним були такі стосунки, що його душа не може мене відпустити. Останній раз наснилося, що я приїхала і кажу йому: “Андрійчику, дай я тебе обійму”, а він не дозволив…
Марина, троюрідна сестра Андрія:
– Якось наснився мені Андрій, ще не було 40 днів після його смерті, і каже мені: “Марино, коли ти поміняєш диски на своїй машині, ти що хочеш убитися?” і почав на мекне кричати. Я знаю, як він це робить, чула іноді, як він кричав на корів. А тут кричав на мене, аж мурашки по тілу пішли. Я навіть своєму чоловікові нічого не сказала, а одразу зателефонувала хрещеній мамі Наташі і розповіла свій сон. Ми беремо дядька Толю і міняємо диски. Мій чоловік рік не міг їх поміняти, а тут ми за три дні впоралися. Андрій переживає за мене й на тому світі, адже диски могли у будь-який момент лопнути.
Висока нагорода Герою
Мама Наталія:
– “Золотий хрест” Андрію дали посмертно. Валерій Залужний нагородив хлопців 15 січня, а вони загинули 17 січня. Нам, батькам, його передали аж у травні. Нагороду хлопці отримали за те, що вийшли з Бахмута живі-здорові, майже без втрат.
Добре слово про Андрія
Сергій, побратим Андрія:
– Андрій для мене був як рідний брат. М з ним їли з однієї тарілки, можна сказати, спали на одному ліжку. Він ніколи не скандалив,
завжди був веселий, а щоб когось образити, інколи за ним такого не бачив і чув.
Алла, двоюрідна сестра Андрія:
– Ми звикаємо жити з цим болем. Наша родина вже понад пів року живе з цим болем.
Віталій, друг сім’ї:
– Це була людина, яка жила заради інших. Я хочу, щоб всі пам’ятали Андрія, пам’ятали те, що він для них зробив, щоб підтримували його батьків і допомагали їм. Підтримка Наталії та Анатолія – це важливий елемент пошани загиблого Героя. І ще дуже важливо, щоб пам’ятали не тільки ті люди, які його знали, а й молоде покоління, яке має змогу жити і навчатися завдяки Герою. Дякуємо тобі, Андрію, за все, що ти зробив для нас! А батькам дякуємо за сина!
Вічна слава всім захисникам і захисницям України, які віддали життя за свою Батьківщину.
