Люди Степанівського краю
Пісенна громада Степанівського краю завжди славилася виконавцями з гарними голосами народних і сучасних пісень. У селі Павлівка проживають сестри Марія Сікуцька і Катерина Чемерега, які дуже добре співають дуетом і закохані в українську пісню. Надзвичайно цікава їх історія життя та роду, вона невід’ємна від історії нашого народу та України в цілому. Про це ми і хочемо розповісти.
Сестри Марія і Катерина виросли в простій селянській сім’ї в селі Петраші на Хмельниччині. Гарно вчилися в школі. У молодому віці дівчата повиходили заміж. Створивши сім’ю, переїхали за переселенням на Одещину. Степанівський радгосп у 1976 році виділив молодим подружжям поряд по сусідству домівки. Чоловіки працювали механізаторами, а жінки в плодоовочевих бригадах. Завзяті, працьовиті, активні молоді переселенці встигали повсюди, маючи високі показники в роботі, авторитет у колективі та серед населення. У Марії і Катерини підростали по двійко дітей. Про те, що сестри разом з подругами гарно співають народні і сучасні пісні, знали усі. Їх голоси лунали на концертах, святкових виступах. Вони стали активними учасниками народного хору с. Степанівка, членами літературно поетичного клубу «Літературні обрії».
Йшли роки. Життя було складним і не завжди безхмарним. Та завжди перемагала мудрість, сердечність, почуття гумору і душевні пісні. У сімейному колі завжди був лад, мир, любов. У чому успіх таких талановитих, добрих, чудових душею жінок? Як кажуть самі сестри: «В родині, у чистому родоводі та у вихованні».
Ось, що вони розповіли про свій родовід. Дід Василь Сичов приїхав з росії, поселився в Хмельницькій області. Згодом одружився на місцевій жительці Ользі із села Черкасівка Віньковецького району. У діда Василя була велика сім’я – шестеро дітей. Разом із дружиною привчали дітей до активної праці. Він був добрим трудівником. За короткий період часу став заможним господарем, мав коней, скарб реманент, обробляв свою землю, працював на шахті, був будівельником. Та не минули і його жорнова політики того часу. В 30ті роки потрапив під репресії, був розкулачений, помер у тюрмі на Херсонщині.
Одна з дітей, донька Євдокія, народилася 14 березня 1915 року, закінчила лише два класи початкової школи. В 1933 році вийшла заміж за гарного молодого хлопця Максима Галкіна, який проживав у Петрашах. У родині Євдокії народжувалися діти, але хвороби забирали маленьких. У сім’ї із дев’ятьох дітей залишилося п’ять доньок. З них і були наші дві сестри – Марія, 20 лютого 1950 року і Катерина, 16 грудня 1952 року народження.
По батьківській лінії дід Назарій був дяком, служив у церкві Покрова Пресвятої Богородиці в селі Петраші. Мав чотирьох доньок і сина Максима. Був чуйною, доброю людиною та справжнім прикладом для усієї родини. Треба сказати, що брат Євдокії – Гавриїл теж був героїчною людиною. У Другу світову війну був санітаром, виніс багато поранених з поля бою. Та сам зник безвісти.
Євдокія та Максим Галкіни
Сестри розповідають, що мати Євдокія була надзвичайно працьовитою, мудрою і талановитою жінкою, яка любила співати, знала безліч народних пісень, мала надзвичайно красивий голос. Сидячи в зимові дні за будь-якою копіткою роботою, разом з дівчатками співали пісні, при цьому співали різними тональностями і це було дуже гарно. Мудра жінка повчала своїх дітей: «Ніколи не говоріть «я», завжди кажіть «ми», тому що ми одна родина».
Євдокія була справжнім міцним тилом і опорою чоловікові Максиму, який працював бухгалтером. Він був мужнім, хоробрим воїном, добре знав грамоту. У 1938 році служив писарем в армії, захищав кордони країни. Іноді, щоб підняти бойовий дух солдатам, читав цікаві листи з дому від Євдокії, адже написані вони були про буденні справи на селі по простому, з помилками.
Про окупацію села нацистами у Другій світовій війні батьки розповіли дітям лише багато років поспіль. Вони повідали, що село знаходилося серед лісу. Вороги під час війни в ньому не затримувалися. Батько Максим був залишений зв’язковим з партизанським загоном. Під час війни мати Євдокія пекла вночі хліб для партизанів.
У 1942 році народилася донька Устя. На той час нацисти забирали дівчат у Німеччину на роботу. Матерів з немовлятами не брали. Євдокія віддавала свою маленьку доньку молодим дівчатам, щоб вони відмічалися у ворожій комендатурі. Таким чином, мати врятувала багатьох дівчат від депортації. Це був справжній материнський подвиг. Лише згодом зрозуміла, в якій небезпеці була вона сама та її дитина. І тільки тоді від пережитого болю і страху гірко заплакала.
Про зв’язок з партизанами ніхто нічого не знав і після війни. В голодні повоєнні роки батько Максим врятував життя багатьом рідним. Він мав змогу працювати обліковцем зерна з польових станів. Один мішечок приховував і приносив додому. Залишав собі стільки, скільки можна з’їсти на вечерю і на ранок, а все інше поза городами, щоб ніхто не бачив, віддавав сім’ям, в яких було багато дітей, вдовам, чоловіки яких загинули на війні. Багато разів до нього приходили з перевірками за доносами, та нічого не могли знайти. Через деякий час батька викликали в КГБ міста Хмельницький і йому стало зрозуміло, що назад він вже не повернеться, тому що за таким запитом ніхто назад не вертався. На його щастя, там він зустрів командира партизанського загону, який заступився за нього і він повернувся додому. Будучи надзвичайно розумною, скромною людиною, в нього не було нагород, як у інших партизанів, він жив тихим, праведним, мудрим життям, допомагаючи дітям і онукам.
Батьківське коріння проростає у дітях і онуках. Гордість за своїх героїчних батьків передається онукам. Ось це і є життя у вірі, надії, любові. Дві сестри стали вдовами, але вони завжди разом, з родиною, з духовними молитвами, піснями, з почуттями Миру, Добра, Благодаті Божої, у розумінні того, що завжди треба творити Добро на Землі, з честю нести Пам’ять про батьків і прадідів своїх, йти такою ж світлою дорогою Справедливості, Мужності, що, як дороговказ, показали своїм життям і діяльністю їх батьки та родовід.
Маючи гарних подруг, збираючись разом на сімейних святах та у літературно-поетичному клубі, завжди лунають пісні, які беруть за серце і душу.
Дві сестрички милі,
Молоді в душі,
Із красою в серці
Пісню в дар дали.
Тільки так співати
Можуть для душі –
Добрі, щирі й вірні,
З Павлівки вони.
Дві жіночі долі!
Спів любові слід,
Гарні ви матусі!
Гарний у вас Рід!
Хай же буде добре
Завжди у житті,
Бажаємо здоров’я,
Миру на Землі!
Спасибі вам, дорогі Катерина і Марія, за ваші безцінні талановиті пісенні душі, які виткані світлими кольорами народної творчості, даючи красу і натхнення жити, невтомно працювати, нести радість своїм родинам і всім людям.
З щирою повагою – Валентина Большакова, бібліотекарка Павлівської бібліотеки Степанівської громади
