День захисників і захисниць України цього року відзначатиметься в нову дату – 1 жовтня. Вже дев’ятий рік поспіль вони дають відсіч російській агресії. У воєнний час це безсумнівно найважливіше свято в році, адже тільки завдяки військовим, медикам і волонтерам Україна зберегла свою незалежність.
Сьогоднішня історія про нашого земляка Михайла Благодарьова, який пішов на фронт, аби захистити свою родину, свою Батьківщину від ворога. Коріння має російське, бо бабуся й досі живе на Уралі. Його батько свого часу проходив службу в армії в Одесі. І тут на Одещині й залишився, одружився, виховали з дружиною троє дітей.
«Так я став українцем. Мені подобається тут, люди дуже привітні. На жаль, ще недосконало володію українською мовою, але намагаюсь її вивчити, даю слово, що зроблю це обов’язково», – зазначив співрозмовник.
У мирному житті Михайло був будівельником. Іноді навіть їздив на роботу до Європи, в росію. У його родині – троє синів. І, як усі українці, вони з дружиною мріяли, будували плани на майбутнє, піклувалися про своїх дітей… 24 лютого 2022 року все перекреслила війна.
Старший син Михайла – морський піхотинець. Брав участь у визволенні Херсона, потім воював у районі Бахмута. Ще до війни він служив у ЗСУ за контрактом. Перед війною строк контракту закінчився.
«На початку війни син сказав мені: «Я йду на війну!». Ніякі вмовляння на нього не подіяли. А як це – син йде на фронт, а батько сидітиме вдома! Отже разом ми пішли захищати Україну. В одному з боїв син потрапив під обстріл і отримав контузію, через яку був списаний зі служби. Зараз перебуває вдома. А я маю закінчити боротьбу з ворогом до повного його знищення. Іншого вибору немає» – зазначив наш співрозмовник.
Михайло зараз після ротації служить у Роздільній. А перед цим побував на фронті, був поранений, отримав контузію, а після тримісячної реабілітації знову повернувся до лав ЗСУ. Не говіркий, бо не знає, що можна казати, а про що краще не згадувати, принаймні зараз. Іноді голос його переривається, бо дуже боляче даються йому спогади про війну… Але про це говорити треба і як можна голосніше, щоб якнайбільше людей про це дізналося, щоб наступні покоління пам’ятали Героїв, які ціною свого здоров’я та життя наближали нашу Перемогу.
«12 лютого цього року розпочався масовий наступ на ворога на наші позиції на ділянці фронту, де мені довелося командувати мінометним взводом. Там, на фронті, вперше реально відчуваєш, що таке обстріл, що таке ракети, як це – коли по тобі стріляють. Потім з кожним разом все менше звертаєш на це увагу: бахкає, скрізь стріляють, все горить. Але ти вже розумієш, що тобі робити.
Наша служба полягала в підтримці піхоти. Ми робили все можливе і неможливе, щоб вберегти наших хлопців від смерті. Це тривало не день і не два… Запеклі бої з ворогом йшли близько двох тижнів. Спочатку ми не потрапляли під ворожий обстріл, а наприкінці лютого ворог почав крити наші позиції і з танків, і з літаків. Довелося відступати. Ближче до середини березня наш батальйон був майже розбитий. Ті, хто залишився живим, пішки йшли шість кілометрів. Допомагали пораненим, по можливості, забирали загиблих. Ворог постійно накривав нас «Градами». Саме там отримав поранення, був контужений», – згадує Михайло.
Разом з Михайлом служили й інші роздільнянці. Наразі їх доля йому невідома, бо в таких умовах не можливо підтримувати постійний телефонний зв’язок. У Мирнограді, куди відступили наші війська, він потрапив у госпіталь, а інших розформували по різних підрозділах.
Багато біди наробила війна в Україні. Багато людського горя довелося побачити нашому воїну і на Донбасі, і на Миколаївщині, і на Херсонщині. Люди тікали, рятуючись від війни, покинувши все, що було нажите роками. А русня машинами вивозила все, що можна було вивезти.
«Ми все це бачили, було сумно за наших людей, але нічого не могли вдіяти: не було наказу протистояти ворогові у цьому. А скільки людей наразі проживають у підвалах, у палатках, бо їхні домівки зруйнував клятий ворог! Весь час згадую 90-річну бабусю, яка підійшла до нас і попросила шматочок хліба. А скільки ще таких бабусь і дідусів, жінок і дітей по всій Україні… І якось не дуже поспішають до них з гуманітарною допомогою, бачив лише поодинокі випадки благодійності. Але зараз це має бути на постійній основі. Особливо з таких спокійних регіонів, як наш. Та спостерігається якась апатія місцевого населення, бо тихо і спокійно нам живеться, а всі жахіття – далеко від нас. На жаль, така ситуація склалась на сьогодні», – з сумом промовляє наш Герой.
Звичайно, ми всі вдячні Богу за те, що береже наш край, не пускає ворога на нашу територію, але війна всеодно триває. Гинуть цивільні люди, гинуть наші солдати, руйнуються наші міста і села… Клятий ворог робить свою брудну справу…
«Я дуже хочу, щоб війна до нас не дійшла, щоб мої рідні, друзі, знайомі жили спокійно, у мирі, щоб ніхто ні з ким не сварився. Але інколи доводилось спостерігати агресивне ставлення цивільного населення до військових. Але це природно: коли бачиш солдата з автоматом у касці, то завжди трохи побоюватимешся, реакція зрозуміла. Загалом люди ставились нейтрально. Взагалі, я для себе вирішив: щоб війна не прийшла до тебе додому, треба їхати в зону активних бойових дій і зупиняти ворога там. А деякі кажуть: ось війна прийде до нас, тоді й піду воювати. Ні, шановні, треба вже зараз йти на фронт, а не чекати ворога у себе на порозі», – переконаний військовослужбовець.
Багато смертей побратимів довелось побачити Михайлу, і кожен такий трагічний епізод крає його серце. Один з них воював з Михайлом під Донецьком. Пішов на фронт добровольцем, потрапив під обстріл танка і загинув. Його тіло вдалося забрати з передової і привезти до родини, щоб поховати його з усіма почестями. Але були й такі випадки, що просто не мали можливості забрати тіла наших захисників. А за кожним загиблим – батьки, дружини, діти, онуки…
«У моїх знайомих є родичі у різних регіонах росії, які й досі думають, що війну почали не вони, а ми. Та з ними – все зрозуміло. А ми твердо стоїмо на наших позиціях і не дамо клятому ворогу захопити нашу славну Україну. Стоятимемо до останнього подиху. І я готовий повернутися на фронт, бо не можу допустити, щоб ворог топтав мою рідну землю. І нас таких багато! В цьому мене підтримує моя родина і моя сестра з сім’єю», – говорить воїн ЗСУ.
До речі, сестра Михайла з сім’єю проживала в окупації в Херсоні дев’ять місяців. Чимало довелось пережити її родині за цей час. Про свавілля окупантів весь світ знає. А ось для суду в Гаазі ще треба збирати докази. Але свідчення всіх, пережив окупацію, доволі страшні для українців спокійних регіонів. І зазвичай наша душа моментально реагує на такі повідомлення або із сумом, або зі злістю на тих клятих орків.
«Я від сестри знаю все, що відбувалося в Херсоні. Окупанти вривалися в будинки, квартири, виносили всі продукти харчування. Якщо двері не відчиняли, то вони їх вибивали і виносили все, що бачили. А потім привозили свою «гуманітарну» допомогу і роздавали перед камерами своїх пропагандистських каналів. Звичайно, банківська система на окупованій території давала збій, та все ж наші «умільці» знаходили лазівки, щоб через картки відправляти гроші, а там якось їх знімати, виїжджаючи на підконтрольну Україні територію. Таким чином я матеріально підтримував свою сестру та її родину. Згодом її чоловік влаштувався на роботу, бо жити на щось треба. Щоранку і щовечора йому доводилося долати по три блокпости з перевіркою документів. І дуже багато людей було розстріляно саме вночі, а їх тіла лежали посеред дороги», – згадує Михайло.
Його сестрі вдалося виїхати з Херсона і тепер вона з родиною в небезпеці. А Херсон щодня бомблять з різної зброї. Після підриву греблі Каховської ГЕС затоплена була і частина міста. Сестра Михайла проживала в квартирі на першому поверсі дев’ятиповерхівки і, звичайно, все в неї було затоплено. Вода піднялася аж до другого поверху, про що вона дізналася у сусіда, який не зміг евакуюватися. В його квартирі було води по коліно. А скільки орки наробили гидоти, коли відступали з міста: замінували все, що можна було замінувати: зупинки, ринки, каналізаційну систему, телефонні та електричні вишки тощо. Багато людей постраждало від цих дій ворога.
А ще Михайло, згадуючи перебування на фронті, зазначив, що хлопці на «нулі» особливо потребують тепловізори та прилади нічного бачення, бо здебільшого все це доводилося купляти за власні кошти, а в умовах війни таке, звичайно, довго не затримується і виходить з ладу. Але про забезпечення та незабезпечення військових всім необхідним говоритимемо вже після війни, бо кому війна, а кому мати рідна…
«А ми гнали і будемо гнати ворога аж поки останній орк не покине нашу рідну Україну!» – підсумував нашу розмову Михайло Благодарьов.
Втім, війна повинна закінчитися, щоб Україна могла повернутися до свого шляху розвитку. Українці заслуговують на мирне життя та належне майбутнє. Тому кожен з нас повинен докласти зусиль для миру, збереження нашої спільної історії. Війна в Україні – це нагадування нам про те, якою силою ми можемо бути, коли стоїмо разом.
Лариса Заблудняк (стаття)
Наталя Буковська (відео)
