У КОЖНОЇ людини повинен бути ідеал, до якого вона б змогла тяжіти. Таким ідеалом може стати інша людина, персонаж твору… Всі ми намагаємось певним чином вдосконалюватись, брати з когось приклад. Існують герої, вчинки яких пам’ятають через покоління. Саме героїв більшість людей бере собі за приклад. У мене є такий герой, про якого я хочу розповісти. На мою думку, в цьому світі єдиним багатством є людське життя. Тому той, хто рятує людські життя, стає справжнім героєм. Мій герой рятував людей у сучасному часі – часі проведення АТО і війни на сході України. Це мій рідний дядько – Ярослав Лотиш, який вступив у збройні сили добровольцем. Він для мене – справжній патріот, людина, яка не тільки на словах є патріотом, а людина, яка в часи найбільшої скрути, справжньої неоголошеної війни захищав рідну землю, був ладен віддати своє життя за мир і спокій в нашій державі.
Хто він такий?
Народився в Західній Україні, неподалік Львова. Вищу юридичну освіту здобув в Одесі. Військову службу проходив у Криму. Але, коли почались події 2013-2014 років, став активним захисником Батьківщини.
Мені завжди було цікаво, що він бачив, як він почувався там…. Тому звернувся до нього з проханням розповісти про свої почуття, враження від тих, зовсім недалеких часів, і від погодився. «Що таке служба в армії, я зрозумів ще коли проходив її в Криму в 2009-2010 роках. Та службу, яка почалась у травні 2014 року, не порівняти з нею. Про це я згадую і вдень, і вночі.
В одну мить життя молодого хлопця, який вже працював юристом, змінилося. Ще донедавна – улюблена робота, розваги, звичайне, безтурботне життя в мирній країні. Мить – і військова форма, незручне взуття… І таких хлопців, як я, більшість.
Тоді у навчальній частині ми ще не знали, що нас чекає і що не всі повернуться додому…
Дорога на схід тривала більше двох діб, а по приїзду ми потрапили з мирної частини країни в ту, де зруйновані будинки та дороги, спустошені села та міста, де більшість людей у військовій формі. А замість звичних автомобілів – велика військова техніка. І від усього побаченого розумієш, наскільки усе серйозно і яка небезпека попереду нас чекає, адже це був тільки початок… А далі… На мене і побратимів чекали різного роду бойові завдання для відновлення контролю над тимчасово окупованою територією, завдання, які ми часто виконували в окопах, підвалах будинків, на закинутих заводах, де єдиним, що могло врятувати вдень і вночі, був твій автомат і важкий бронежилет, без якого було дуже небезпечно… В момент, коли над головами пролітали снаряди від мінометів, а деякі з величезним грохотом падали за кілька десятків метрів, час зупинявся… А потім відбувалася перекличка: чи не заділо, не дай Боже, когось з наших хлопців.
Особливо в ці моменти допомагала молитва до Господа, бо розумів, що життя в цей момент залежить тільки від нього. А після закінчення обстрілів дякував Богові, що зберіг мене та моїх побратимів.
Усе чітко пам’ятаю і зараз. Та, напевно, це неможливо забути… Молю Бога , щоб усе це закінчилося і перестали гинути люди, як мирні, так і військові. Повір, у війні нічого доброго немає. Гинуть ні в чому невинні люди, а головне – маленькі діти… Війна – це голод, це хвороби, це страждання і біль!
Сьогодні, я розумію, що і зараз особливо нічого не змінилося. Мені боляче бачити, що і досі йде неоголошена війна…
Коли людина не була там, на війні, дуже складно зрозуміти того, який там живе, або того, який там був. Це, напевно, своєрідні казки… Але це не казка! Ніхто не хоче страждати. Мир – ось що нам потрібно!
Щасливий від того, що живий, маю щасливу сім’ю, дружину, дітей. Сподіваюсь, що мир настане і ви, наші діти, не відчуєте весь жах обстрілів».
Саме так закінчив свої спогади дядько.
Бути там, де війна, як на мене, це є проявом надзвичайного героїзму з ризиком для власного життя. Але дядечко не злякався. Власне, таких людей не вистачає в нашому суспільстві.
Він дуже любить нас, своїх племінників, і коли ми приїжджаємо до Львова, радий завжди нас бачити, проводить з нами багато часу з цікавістю і задоволенням.
Я гордий тим, що у мене такий дядько – сміливий, розумний, добрий і дуже чуйний, справжній патріот своєї країни!
Ілля ЛОТИШ, учень 9 класу Єреміївського НВК
