Міцне коріння роду, що проросло в гілля патріотизму

Пам’яті Героїв Роздільнянщини

Міцне коріння роду, що проросло в гілля патріотизму

Жорстока, кровопролитна війна продовжує забирати життя відважних українських воїнів, які стали на захист рідної землі від ворога. Ще одне ім’я Героя Роздільнянщини – Воїна, який залишився вірний Україні до останнього свого подиху, викарбовано у нашій пам’яті…

Володимир ЗЛАТОГУРСЬКИЙ, мешканець сел. Лиманське, які і всі чоловіки мав би посадити сад, звести будинок, виростити сина… Натомість, як справжній син неньки України, встав на її захист від рашистів, які віроломно напали на рідну країну 24 лютого 2022 року.

«Школа – це був постійний шантаж»

Мама загиблого ­ пані Ганна:

­ Володя народився 19 лютого 1993 року. Коли прийшов час пологів, лікарня у Лиманському закрилася, а приймальний покій швидкої тимчасово перенесли в училище. Почалися швидкі пологи і в районний пологовий будинок мене б не довезли, тому довелось народжувати в Лиманському училищі. Коли Володі було років чотири, він, плачучи, казав: «Всі діти, як діти, народилися в лікарні, а я в бурсі…».

Назвала сина Володимиром на честь діда Володимира Златогурського, який був солдатом Другої світової війни. Під час одного з боїв отримав поранення, потрапив у полон, а потім все життя мучився з простріленими горлом та осколком у мозку, бо його не можна було видалити.

У школі вчився, як і усі хлопці. Не дуже любив писати, але мав добру пам’ять, на уроках слухав уважно вчителів. Вдома я рідко бачила, щоб він робив уроки. За словами самого Володі, школа – це був постійний шантаж: якщо будуть низькі оцінки, не підеш на тренування, в молодшій школі ­ не підеш на тренування або на вулицю, поки все не з’їсиш… Ми з ним уклали договір, що оцінки не мають бути нижче семи. Дев’ятий клас він закінчив без сімок, і далі навчався нормально.

Онуків, в основному, виховувала бабуся Мирослава, особливо тоді, коли я пішла на роботу. А там були і патріотичні пісні, і українські казки і читанки, тобто все було у такому ж дусі. Володя мав певні проблеми зі здоров’ям у дитинстві, але це йому не заважало брати участь у різноманітних змаганнях. Пам’ятаю, у День спорту він, синій, але пробіг дистанцію до самого фінішу.

«Володя був мені як син»

Пан Ярослав ­ дядько Володимира:

­ У мене дві доньки. Володя був мені як син. Все, що я хотів у спортивному плані дати синові, дав йому. Особливих задатків у нього не було, але було велике бажання. У дитинстві, колі він навчався у початковій школі, я робив забіг по Лиманському – це коло близько семи кілометрів, де він, учень четвертого класу, пробіг його, і не останнім. А участь у заході тоді брали люди різного віку: і молоді, і старші, і школярі, і учні Лиманського училища.

У школі і після її закінчення він займався і футболом, і ручним м’ячем, і баскетболом, і волейболом. Пам’ятаю, коли Володя навчався у п’ятому класі, відбулася товариська зустріч з футболу, і він виступав за дорослу команду. Також активно грав за шкільну команду, ніколи не пропускав тренування. За рік близько 15 змагань проходили по суботах, а в старших класах у Володі саме в цей день було навчання в Степанівському МНВК, де він освоював професію водія. Але це не стало на заваді Володимиру ставати кращим за професією у конкурсі, який проводився у комбінаті.

Ще навчаючись у школі, у Вови не було нічого сірого: або біле, або чорне. Він завжди мав свою точку зору. Зокрема, я хотів, аби він приділяв більше уваги футболу, а він хотів займатися волейболом, йому це більше подобалось.  

У шкільних змаганнях він завжди був капітаном команди. Та й по життю він був лідером. У старших класах, можна сказати, він сам витягував гру. Неодноразово брав участь у змаганнях на першість України з волейболу за різні команди. Не забував і про рідне Лиманське: коли повертався додому, завжди грав у футбол у складі місцевої команди. Якось про нашого Володю згадав і директор Болгарської школи Володимир Мошковський, бо свого часу він грав і за їхню команду у волейбол. Ставши дорослим, Володя не покинув своє захоплення волейболом і брав участь у змаганнях різного рівня.

«У дитинстві ми були великими шкідниками»

Марічка – рідна сестра Володимира:

­ Ми з братом дуже билися в дитинстві, були шибениками. Майже весь час проводили на стадіоні, де дядько Слава проводив уроки фізкультури, а двір бабусі і дідуся був поруч. Ще будучи дошкільнятами, разом з учнями займались фізкультурою. Можна сказати, що саме дядько багато зробив для становлення Володі як особистості.

У дитинстві ми були великими шкідниками: шафи переривали, шкоду якусь постійно робили. Я була ідейним зачинателем, а брат підтримував мене, був моїм напарником. Постійно стояв на варті, чи ніхто не йде, поки я робила шкоду. Повторюсь: ми з ним весь час билися у дитинстві. А коли подорослішали, наші стосунки переросли у постійну підтримку одне одного і в якусь таку спорідненість.

«З дитинства у нас була ненависть до росіян»

Тетяна – двоюрідна сес­тра Володимира:

­ У мене так багато спогадів з дитинства. У нас з Володимиром лише рік різниці. По факту ми росли втрьох: я, Марічка і Вова. Замість садка у нас були бабуся з дідусем, які ростили нас у патріотичному дусі. З дитинства у нас була ненависть до росіян, взагалі у всій нашій сім’ї, враховуючи сімейні історії про дідуся і бабусю, яких свого часу було заслано у Сибір. Саме завдяки їм ми знали пісню січових стрільців «Ой у лузі червона калина» та інші. Це було круто.

«Він не любив хизуватися нагородами»

Мама Володимира:

­ Після закінчення школи Володя подав документи на вступ до одеських вишів: в університет ім. К.Д. Ушинського на фізичне виховання, у морський інститут і в будівельний. Всюди пройшов на бюджет. Але вирішив, що займатиметься фізкультурою. Постало питання про гуртожиток, який йому не дали. Ми звернулися до декана, а він з таким пафосом нам відповів, що у нього КМС не можуть потрапити у гуртожиток, а тут якийсь першокурсник. Володя, не довго думаючи, забрав документи і пішов. Взагалі, він завжди швидко приймав рішення. Я запитала у нього, що він робитиме далі. Ми були якраз у парку, де неподалік розташувались і морський, і будівельний виши. Володя промовив лічилку: «Енеки­беники їли вареники…» і обрав морський університет та спеціальність гідротехнічне будівництво.

Під час навчання він не був постійно у мене на очах, я помітила, що за цей період він інтелектуально виріс. В інституті почав читати різноманітні книжки. А до цього читав лише казки з бабусею та підручники. Тоді він сказав мені: «А що ще робити, сидіти біля телевізора з пивом та чіпсами, чи десь напиватись?». В основному читав фантастику.

Після закінчення вишу почав працювати у «Чорноморпроєкті». За часів СРСР це була відома організація, а потім зарплати там були маленькі, жити не було де. Дівчата умовили Володю поїхати в Єгипет аніматором. Я у нього спитала, чи зможе він там співати або танцювати? Ця поїздка була невдалою, грошей він не заробив.

Тоді вирішив укласти контракт і йти служити в армію. Три роки відслужив у Збройних Силах України, майже півроку – у зоні проведення АТО. Згодом, коли після армії пішов у море, знайшла  його  медаль за участь в АТО. Він не любив хизуватися цими нагородами, не показував, що вони є.

Тетяна – двоюрідна сестра Володимира:

­ Особисто для мене було шоком, що у нього були медалі, навіть від Умерова. Я про це дізналася вже після його загибелі, що є свідченням скромності Володимира. Він ніколи не хизувався ними.

Захоплення морем

Мама Володимира:

­ Під час служби в армії і після я відчула на собі, що Володя став до мене бережно ставитися: завжди говорив щось позитивне, ні на що не жалівся, коли був у відпустці, розпочав ремонт у нашому будинку, відремонтував коридор. Пізніше вже після армії з дядьком і зятем, Марічкиним чоловіком, зробили ремонт у маленькій кімнаті і на кухні. Це, сказав, все, що може зробити власноруч, інше – вже справа фахівців, яких будемо наймати пізніше. Але у нього так і не вийшло зробити все це до ладу. Наразі завдяки побратимам, однокласникам, спортсменам, які намагались мені допомогти пережити той біль, який я відчуваю, відремонтували дах.

Після армії Володя вирішив піти у море, але треба було спочатку заробити гроші, аби потрапити на судно. Він подався до Чорноморська і влаштувався на судноремонтний завод звичайним робочим. Згодом з’явилась можливість поїхати у Польщу, у м. Гданськ на такий же судноремонтний завод. Саме там він заробив гроші і почав готуватися до рейсу. Багато часу займала зміна на кораблі, а у вільний час він займався спортом, читав. Раптом вирішив, що не хоче бути простим матросом і почав вивчати в інтернеті все, що стосується двигунів кораблів. Заочно вступив до морського університету на факультет, що пов’язаний саме з двигунами.

«Він спонукав до розвитку людей, що були поруч»

Марічка, сестра Володимира:

­ По мірі того, як він розвивався інтелектуально, з ним поруч неможливо було залишатися на тому самому рівні. Він спонукав до розвитку людей, що були поруч. З ним можна було поговорити про літературу, мистецтво, науку тощо. Він, зокрема, любив Ремарка. Також ми з ним обговорювали багато творів Воннеґута («Бойня №5, або Дитячий хрестовий похід», «Колиска для кішки»), а також братів Стругацьких («Важко бути Богом», «Град приречений», «Понеділок починається в суботу» та багато інших творів). Я до цих пір не маю такої людини, з ким можна було поговорити про літературу, про художників. Він дуже любив митців північного відродження ХV­ ХVІ століть, зокрема Босха та Брейгеля старшого. Ідеї для своїх деяких татуювань він брав саме у цих художників та письменників. Після спілкування з Володею на цю тему я поставили собі за мету, подорожуючи світом, ходити по музеях і шукати роботи цих митців. Фотографувала їх, кидала йому фотографії, купувала книжки про цих художників.

Він був дуже різнобічно розвиненою людиною та володів інформацією не просто поверхово, а фундаментально. Зокрема,  розбирався в британському та американському стендапах, знав багатьох коміків, причому не сучасних, а 90­х років.

«Людина, яка не говорить голосно про свої цілі, але робить їх своїми планами…»

Мама Володимира:

­ Війна застала Володимира в Сінгапурі, там його судно стояло на ремонті. 24 лютого 2022 року він написав англійською мовою заяву, що він розриває контракт у зв’язку з сімейними обставинами і подіями в Україні. Наприкінці березня він був уже в Україні.

Дядько Ярослав:

­ Йому сказали на судні: поки що сиди тут, потім подивимось. Капітан не відпустив його, але він пішов вище. Йому сказали, що більше він у цій фірмі не працюватиме, на що він відповів: більше і не треба… Володя був справжнім патріотом України, це все робив свідомо.

Юлія, двоюрідна сестра Володимира:

­ Коли ми з сестрами і родичами спілкувалися з Володею, завжди боялися його реакції, бо знали, що він не зможе бути осторонь цих подій. Заспокоювали його, адже у нього був дуже непоганий контракт, мовляв, не поспішай, може все минеться. Але ж він така людина – якщо щось вирішив, то не переконуватиме нікого і ні в чому, а все зробить по­своєму, що намітив.

Марічка, сестра Володимира:

­ Володя – це людина, яка не говорить голосно про свої цілі, але робить їх своїми планами, поступово їх досягаючи.

«Якщо треба, я все зможу…»

Олексій, чоловік двоюрідної сестри Юлії:

­ Вова був порядною людиною, плюс він мій родич. Про нього у мене залишились лише позитивні спогади. Я знаю не багато таких людей: абсолютно правильних, чесних, справедливих. Він пішов воювати, коли в країні почалася активна стадія війни. Будь­яка нормальна людина зрозуміє, чого він так вчинив. З початку повномасштабного вторгнення він був далеко від України, але зробив все можливе, аби повернутися в країну і приєднатися до ЗСУ. На мій погляд, це не те, що варто поваги, це єдиний правильний варіант дій, коли війна приходить у твій дім.

Мама Володимира:

­Володя потрапив в Одеську військову частину, де стояв на посту і перевіряв, за словами сина, у жінок сумки, ходив в укриття під час сирени… Але ж бойових дій у нас тут, слава Богу, не було. Зять Олексій тоді вже був на фронті. Володя сказав, що подає рапорт на переведення до батальйону «Азов», бо йому тут не сидиться. Він казав: як ми можемо бути такими дволикими – хочемо мати вільну Батьківщину, але хто буде за це боротися. Я намагалася його зупинити своїм козирем, говорячи, що у мене інвалідність, Марічка – за кордоном. Він відповів мені: «Ти що немічна?».

Ми з Марічкою сподівались, що він не потрапить в «Азов», адже потрібно було здати якісь іспити, що психологічно не витримає, бо був дуже різким і категоричним. «Якщо треба, я все зможу, треба дивитись по обставинах», ­ сказав нам тоді. Два тижні тривали іспити, зі 100 осіб залишилось                                 28 чи 29, причому одна з них – дівчина. Але це був не «Азов», а Третя штурмова бригада. Переведення тривало дуже довго ­ з літа 2022 року, а папери отримав лише у січні 2023 року. 28 січня він став солдатом­водієм Третьої штурмової бригади.

Юлія ­ двоюрідна сестра Володимира:

­ Поки Володя служив в Одеській військовій частині, постійно був незадоволений, що в країні війна, а він тут ходить, як на роботу, просиджує штани. І весь цей час він продовжував займатися спортом, їздив на змагання, почав загартовуватися, купався в лимані, бігав вранці тощо. Але нам нічого не говорив, що хоче піти або в «Азов», або в Третю штурмову бригаду.

Мама Володимира:

­ Він мені телефонував щодня. Я йому сказала: якщо не будеш мені дзвонити, я до тебе приїду. Під час розмов завжди говорив, що у нього все добре, навіть шуткував: мамо, я поїв макарони; мамо, я в шапці; займаємось ландшафтним дизайном (тобто, копають окопи); граюсь з кулеметом… У них там був такий графік: три дні – на завданні, три дні – відпочивають. Де б Володя не був, він завжди оточував себе близькими по духу людьми. Такими були і його командир, і його побратими.

«Оце заліт!»

«Баскет» ­ побратим:

­ «Грут» ­ позивний Володі. Коли згадую про нього, завжди приходять у голову такі слова: самодисципліна, максимальна працелюбність – це саме про нього. Бувало, встаю вранці, зроблю собі каву, дивлюся у вікно, а Грут робить віджимання, качає прес. Розповім про наше з ним знайомство. Думаю, що йому б це не дуже сподобалось, але все одно розповім. Якось ввечері сиділи ми на хаті в Констахі (ред. ­ Костянтинівка Донецької області) після завдання замучені, втомлені. Відчиняються двері, заходить молодий хлопець і каже: «Привіт! Мій позивний «Грут», я буду з вами служити», ми йому сказали, щоб він йшов у вільну кімнату, а вранці поговоримо. Він одразу взявся чистити свою зброю. І раптом… пролунав постріл. Дивлюсь на стелю і бачу, що куля, пробивши стіну, з сусідньої кімнати залетіла і застрягла в стелі. Оце заліт! Одразу прибіг наш сержант, а Грут спокійно так каже: «Хлопці, все нормально. Це був мимовільний спуск».

Грут швидко завоював повагу побратимів. До поставлених завдань ставився з максимальною відповідальністю, причому це стосувалося і побутових дрібниць. Також він проявив лідерські якості. Неодноразово водив групи на завдання, хлопці завжди впевнено йшли разом з ним.

Світи Володимира

Марічка – рідна сестра Володимира:

­ Певною мірою мені навіть шкода, адже у Володі було багато світів, про які ми не знали. Він нам не розказував багато про своїх армійських, футбольних, волейбольних друзів. Майже як багато світів у Вільяма Мілліґана, але там був психічний розлад   (з Вікіпедії ­ одна з найвідоміших осіб з діагнозом «множинна особистість» в історії психіатрії. Мілліґан володів 24­ма різними альтер­особистостями — від 3­річної дівчинки Крістін з Англії до 23­річного югославського комуніста Рейджена). Після Володіної загибелі Баскет питав у мене, що він розповідав про них, а він нічого толком не казав, так само, як і про нас своїм побратимам. Тобто, він відокремлював свої світи, але в кожному з них був гарною людиною, найкращою.

Про поранення ніхто не знав

Юлія ­ двоюрідна сестра Володимира:

­ У Володі було чудове почуття гумору, іноді трохи з чорнухою, але при цьому він був дуже чемний і ніколи не вживав лайливих слів. Він так міг розповісти про свої будні, що, бувало, око сіпалося, а він казав: це війна, це життя, я комплектний – руки, ноги на місці, «фунциклірую».

Так сталося, що коли його поранили, він місяць нікому нічого не казав.                                          Я запідозрила щось неладне, бо він був завжди на зв’язку, швидко відповідав на дзвінки. У сімейному чаті написав, що приїде у відпустку на місяць. У мене чоловік – військовий, і я прекрасно розуміла, що під час війни просто так відпустку на місяць ніхто не дасть. Я написала йому в особисті і запитали, чи він не поранений. Він відповів ­ так. Виявилось, що у нього прострелена нога і зламана рука. Додому він приїхав у гіпсі.

Мама Володимира:

­ Він не зміг бути вдома до кінця лікарняного. Зняв гіпс, рука не рухалась, але він сказав, що все одно поїде і допомагатиме своїм хлопцям. Тоді його підрозділ служив на Авдіївському напрямку. У листопаді він прийшов у відпустку на два тижні, через деякий час – знов на два тижні. І так вийшло, що 25 грудня ми разом святкували Різдво Христове, і Новий 2024 рік. А 3 січня знов поїхав на фронт.

Звідки взявся позивний «Грут»

Марічка – сестра Володимира:

­ Позивний «Грут» він запозичив з фільму «Вартові галактики» (з Вікіпедії — американський супергеройський фільм 2014 року, оснований на однойменній серії коміксів. Є десятим проєктом Кінематографічного всесвіту Marvel). Цей персонаж був деревом, яке майже не говорить, але часто потрапляє в якісь неоднозначні смішні ситуації. Володя теж був небагатослівний, не поспішав висказати свою думку, він спочатку уважно вислухає співрозмовника і якщо у нього щось спитають, скаже.

Він також був причетний до створення мілітарної спільноти Silver Squad, яка займається поширенням інформації мілітарного характеру, зокрема: основи збереження життя, тактичні штуки, просвітницька інформація тощо.

На фронті він постійно самовдосконалювався. Якось вони затрофеїли стару російську снайперську гвинтівку, і він разом з іншим побратимом загорілися ідеєю стати снайперами. Він зміг переконати військове керівництво і його направили на навчання.

Останнє невиконане завдання

Тетяна – двоюрідна сестра Володимира:

­ Перед своїм останнім завданням він дуже хвилювався, але, за словами побратимів, був дуже щасливий, що нарешті йде на завдання снайпером. І ще, прибувши на позиції, він зустрів там свого побратима, якого давно не бачив. І тут спрацювала ворожа артилерія, все відбулося доволі швидко.

Мама Володимира:

­ Їх обстріляли мінами, що розриваються. Володі осколок потрапив під бронежилет під ключицю, а вийшов через легені і грудну клітку. Побратими розповіли, що він встиг сказати: «Я – 300­й», зробити пару кроків і все… На цьому його життя закінчилось. Прикро, що живемо в такі часи, коли звичайні хлопці стають Героями, захищаючи нас.

Сила духу великого роду

Олена Блажиєва, депутатка Роздільнянської районної ради:

­ Я передивилася купу Ваших світлин, пані Ганно, і зацікавилась, звідки Ви родом – квіточка Ганна і п’ять братів. У Сибіру Ваші батьки не втратили те, що мали від свого роду ­ це коріння роду, яке пустило міцне гілля, що виросло у такий великий патріотизм.

Так, хочеться плакати, але сьогодні я побачила не тільки Вашу зовнішню красу, а й силу духу, що буде нестися Вашими дітьми, Вашими онуками, усім Вашим великим родом.    

Пекучий біль втрати стискає серце, адже що­дня із гирла війни надходять моторошні звістки, які сповіщають про найстрашніше – загибель тих, хто мав жити і вести до розквіту Батьківщину.

Загибель Володимира – це непоправна втрата не тільки для нашої громади, але і для України. Нехай добрий, світлий спомин про загиблого Захисника стане сильнішим за смерть і назавжди залишиться у пам’яті рідних, друзів, бойових побратимів, усіх, хто знав його, любив і шанував.  Герої не вмирають! Вони продовжують жити в наших серцях і  пам`яті, а їхні імена викарбовуються в історії України. Вічна пам’ять і слава українському воїну, який захищав рідну Україну і кожного з нас!

Лариса ЗАБЛУДНЯК