А САД ЦВІТЕ…
Вибір
Стратеги, схиляючись над картою бойових дій на Донбасі, певно, ще й не бралися за розробку сміливого рейду угруповання під назвою «Кордон», ще ніхто не знав, які кровопролитні події розгорнуться під час того походу, коли поріг Роздільнянського райвійськкомату переступив житель Яковлівки Олександр Таранюк. Він вже мав за плечима строкову службу в армії, його ніхто не кликав до війська, бажання стати до лав Збройних сил України було суто добровільним.
Олександр виріс в інтелігентній та освіченій сім’ї. Й сам здобув дві вищі освіти: закінчив Одеський сільськогосподарський інститут (зараз – аграрний університет) та Одеський державний економічний університет. Набуті знання допомогли йому предметно зайнятися приватизацією земель у районі, стати підприємцем. Згодом він передав цю справу до рук сестри Марини, щоб мати більше вільного часу для релігійних діянь. Віра міцно увійшла в його серце, але про це – далі.
Рішучість стати на захист Вітчизни у нього викликала російська агресія 2014 року. Останнім імпульсом, що підштовхнув його до цього кроку, став кадр з гарячої телехроніки: БТР з російським прапором постав на межі з Херсонською областю. Таку зухвалість людині з нормальною психікою стерпіти було важко. Виникало питання: «А що далі? Війна? Руйнування? Наруга?». Ілюзій не було – ще ніколи окупант не приносив із собою нічого доброго.
– Мої дані записали, – розповів мені Олександр Ілліч, – і сказали: «Йдіть. Якщо буде треба, ми Вас викличемо». Десь через місяць пролунав очікуваний дзвінок: «Якщо бажаєте, приїздіть, з речами». Мене направили до складу Одеського прикордонного загону. Сталося це 31 березня 2014 року.
За березнем прийшов квітень. Олександр удосконалював свою підготовку на далеких полігонах, а на маленькій батьківщині тим часом пишним біло-рожевим цвітом розцвів абрикосовий сад, посаджений батьком. Той цвіт наче символізував потребу людей у мирі та спокої.
Рейд
У 2014 році кордону між утвореними на Донбасі так званими ДНР і ЛНР та Росією не було, вірніше, він був непідконтрольним українським прикордонникам. До речі, така ситуація й зараз. Але тоді, намагаючись виправити становище, командування Збройних сил України розробило наступальну операцію з метою відрізати сепаратистські утворення від Росії та перекрити шляхи проникнення на територію України збройних формувань, військової техніки і боєзапасів.
Загальна глибина запланованої операції склала 150 кілометрів. Українським військовим належало перекрити п’ять магістральних напрямків, взяти під свій контроль пропускні пункти – Успенка, Маринівка, Довжанський, Червонопартизанськ та Ізварине. Передбачалося створити й нові укріплені пункти оборони, які могли б перекрити рух не лише на автотрасах, а й на степових дорогах.
Для цього було створено тактичне угруповання «Кордон». На початок операції його загальна чисельність складала близько 3000 солдатів і офіцерів, понад 50 танків, 200 бронетранспортерів, 30 мінометів, близько 80 гармат і реактивних установок. Виконуючи поставлене завдання, формування ЗСУ пробили довгий, хоч і не широкий коридор вздовж кордону, який прозвали «південною клішнею».
Участь у тій операції була вготована й Олександру Таранюку. Він потрапив до складу зведеного прикордонного загону і був направлений на пункт пропуску Довжанський, розташований на кордоні з Ростовською областю РФ.
– Ніколи не забуду перший обстріл, – згадує Олександр. – Мені випало чергувати з 24-ї до 2-ї години ночі. Щойно здав пост, як почулися вибухи. У місячному сяйві в степу застрибали фонтанчики від розривів. Спочатку навіть не збагнув, що це ж і по мені стріляють. Збуджений, забіг до бліндажа, сповістив про обстріл хлопців. Адреналін аж зашкалював. По тілу поповзли дрижаки… Та минув час і до обстрілів звик, як до якоїсь буденної речі.
Під шквальним вогнем
Обстріли контрольно-пропускного пункту посилювалися день від дня. Артилерійські та мінометні удари здійснювалися російськими військовими з так званої нейтральної смуги. Вони висувалися туди, відстрілювалися і поверталися на постійне місце базування. Олександр дав мені подивитися відео, відзняте в ті дні. На ньому видно рештки згорілих машин, снаряд, що не вибухнув, жалюгідні залишки від лісосмуги… Боєць перегортає купу згорілих речей у спаленому «УАЗику», нахиляється, щось бере і переможно піднімає знахідку над головою.
– Це ключі від його квартири, – коментує співрозмовник. – Цією автомашиною ми й дісталися до пропускного пункту.
Ключі… вони бувають різними. До малих замків і великих. У прямому й переносному розумінні… Найгірше, коли кордон не на замку. Ось наші військовики й прийшли сюди, щоб взяти його на замок.
З наступних кадрів дізнаємося про таку дискусію: бійці засікли місце схованки ворожого снайпера і просять дозволу командира накрити його вогнем. У відповідь – лайка і гнівна тирада: «Ви що, хочете розпалити Третю світову?».
Тут слід нагадати слова російського постійного представника при ОБСЄ Андрія Келіна, який заявив, що РФ буде жорстко реагувати на порушення кордону з української сторони. Але солдатам важко було пояснити, чому з російської сторони по українській стріляти можна, а у відповідь – ні. Це вже виходив не бій, не обстріл, а, по суті, розстріл.
– Тоді, на пропускному пункті, – говорить Олександр, – загинули 8 чоловік. Переживання за ними і скорбота були для нас найтяжчим випробуванням.
– Обстрілам, як правило, передувала поява в небі безпілотників, – веде далі Олександр, – ми кілька їх знищили. Збити дрон можна на невеликій висоті, але в тих, що піднімаються вгору до трьох кілометрів, поцілити надто складно. Чув, що для боротьби з ними британці спеціально тренують орлів. У нас орлів не було, але був орлиний порух душі. На пам’яті – героїчний вчинок нашого командира – старшого лейтенанта Павла Віталійовича, якого всі звали по-простецьки – Віталійович. Під час одного з обстрілів виникла гостра потреба перебігти відкритий простір до сусідньої позиції та вигнати автомашину ГАЗ-66 з вмонтованою у кузові зенітною установкою, щоб вести вогонь. При цьому ніхто не відав, куди ляжуть нові снаряди, коли обстріл припиниться? Не бажаючи ризикувати підлеглими, Паша одягнув бронежилет, каску і прожогом кинувся назустріч ризику. Коли він благополучно повернувся, ми всі були вражені його вчинком. Взагалі, там, на лінії вогню, я зрозумів, що страх треба контролювати, інакше страх почне контролювати тебе. Були випадки, коли той, на котрого покладали великі сподівання, виявлявся полохливим і, навпаки, той, над ким зазвичай кепкували, демонстрував неабияку відвагу.
У короткі проміжки перепочинку Олександру згадувалися рідний дім, дружина і діти. І той сад, який батько заклав аж на 10 гектарах. Стало йому обтяжливо жити на вчительську зарплату, ось і пішов у підприємці. Змикаючи від втоми повіки, Олександр, мов крізь марево, бачив, як з абрикосового цвіту летять пелюстки. І ось вони вже схожі на сніжинки… І він, разом з батьком, сестрою та братом, по снігу, якого насипало по коліна, ідуть рятувати молоді тендітні деревця від нашестя зайців. Огортають кожний стовбур снопиком соломи чи очерету… Гай-гай, тепер прийшов час рятувати не сад, а країну.
Сила молитви
Був один обстріл, який мало не вартував життя Олександру і його бойовим побратимам. Як завжди, вони зайшли у підвальне приміщення будівлі КПП, аби перечекати напад. Але того дня ворог бив надзвичайно прицільно. Стіни ходили ходором і зверху падали камені. Бійців могло засипати живцем. І тоді Олександр сказав хлопцям: «Хто вже прийняв Ісуса Христа в своє серце і хто ще не прийняв його, хай кожен вголос повторює за мною: ”Господи Ісусе Христосе, я розумію, що я – грішник, і Ти помер за мене, за мої гріхи. Прости мені мої гріхи, увійди в моє серце і стань моїм особистим Спасителем. Амінь». І згодом обстріл припинився.
Ще був один подібний випадок. Той же підвал, та ж група бійців. Раптом від влучного вогню ворожої артилерії загорілися три автомобілі, припарковані біля КПП. Через душник дим проник у підземну схованку, яка все більше стала нагадувати газову камеру. І знову прозвучала молитва. І знову сталося диво: подув вітер, який відніс дим в інший бік.
– Як Ви прийшли до Бога? – запитав я в Олександра.
– З юних літ, – відповів він, – я цікавився питаннями світобудови. Якось взяв у бабусі Біблію і почав її читати. У ній знайшов багато відповідей на ті питання, які в мене виникали. Згодом дізнався про існування другого закону термодинаміки, який говорить про те, що матерія прагне до безпорядку. Якщо це так, то хто ж тоді підтримує та впорядковує цей існуючий і організований світ? Для цього потрібний Вищий розум, інакше Творець, якого ми називаємо Богом. Я порівнював різні деномінації у світі Біблії та дійшов висновку, що найближчою до мене є Біблійна віра. Згодом я почав відвідувати Біблійну баптистську церкву. Є така і в Роздільній, яку очолює пастор Крістофер Ру. Там я викладав у недільній школі, був помічником пастора, а зараз маю чин диякона.
– А як дружина ставиться до Вашої віри?
– О, моя дружина, моя люба Оксанка у всьому мені допомагає. Вона теж віруюча. Разом з нею ми виховуємо трьох діток, які, зважте, названі біблійними іменами. Це Лідія, Матвій і Кассія.
– Вони, певно, теж молилися за Вас і Ваших бойових побратимів?
– Звичайно. Але за нас молилися не тільки вдома, а також у баптистських церквах Німеччини і США.
За законом військового братерства
Ще складнішою, ніж під Довжанським, виникла ситуація біля пунктів Ізварине та Червонопартизанськ. Усвідомлюючи, що сил, щоб встановити над ними контроль, бракує, командування ЗСУ надіслало їм на підмогу механізовану 24-у бригаду. Однак на відкритій місцевості, де не було змоги ні окопатися, ні замаскуватися, вона потрапила під масований вогонь ракетної артилерії та зазнала великих втрат.
Тим часом у наших передових військ вичерпувався боєзапас, пальне, продовольство і вода. Єдиний шлях постачання перебував під щільним вогнем противника. Підраховано, що за добу на позиції ЗСУ обрушувалося до 200 снарядів. Спроба налагодити постачання з повітря успіхів не принесла.
У цих умовах замість анонсованого штурму Ізвариного підрозділам довелося відступити.
Під час відходу з’явилася ще одна невтішна новина: ворог перерізав коридор, перетворивши «південну клішню» на «південний мішок».
Збройні сили України не залишили оточенців без допомоги. 27 липня вони розпочали операцію з деблокування угруповання «Кордон», а 3 серпня було відбито Саур-Могилу, яка піднімалася над степом на 278 метрів і служила вигідною позицією для бойовиків.
Драматичними стали події 6-7 серпня. Під час прориву виникла необхідність подолати широке поле під безперервним артилерійським вогнем. Вперед рушили БМП, БТР, «Урали» з бійцями і боєзапасами. Довкола рвуться снаряди, нещадно пече сонце, ховаючись у диму і пилу. Бійці час від часу, аби уникнути снарядів, змушені покидати машини і розсереджуватися довкола. Потім їх знову збирає команда «По машинах!». У тому герці все змішалося. Мало було пройти крізь всі вибухи неушкодженим, ще треба було мати щастя не потрапити під якийсь автомобіль чи бойову машину, які стрімко неслися в прорив. І був момент, коли хтось прямо витяг Олександра з-під коліс «Уралу». Тоді не встиг роздивитися, хто це був, але впевнений: «То був Бог»…
Щороку 7 серпня Олександр Таранюк їде до Одеського прикордонного загону, де збираються бойові побратими. Вони відзначають свій другий день народження.
Справа аналітиків розбиратися у набутках й прорахунках в організації того рейду. Але не можна не відзначити мужності й відваги наших солдат й офіцерів, які йшли на смертельний ризик, але не здалися ворогу, а зі зброєю в руках вийшли з оточення. Вони не просто рятували свої життя – вони зберегли значну кількість бойової техніки. Крім того, учасники рейду відтягли на себе великі сили противника і тим самим забезпечили умови для наступу ЗСУ на інших напрямках.
Кордон між Україною і Росією на карті – тоненька чорна лінія. А насправді це смуга землі, полита кров’ю справжніх патріотів України. Ти бачив це, Донецьк? Ти чув про це, Луганськ?
Усі лихі справи на землі неодмінно рано чи пізно знайдуть свій безславний кінець. А добрі примножаться. І буде їх не злічити. Як тих плодів в абрикосовому саду під Яковлівкою!
Валентин ЩЕГЛЕНКО.
