— Що є спільного в жительки Кучурган з героєм фільму «Місце зустрічі змінити не можна»?
— Історія очима нашої сучасниці-довгожительки
— Зразок стійкості, мужності і любові
За прийнятою періодизацією віку до категорії довгожителів відносяться люди після 90 років. Недавно цей рубіж перейшла і Феодосія Сидорівна Козлова із села Кучурган, яку там дуже поважають і шанують.
За своє життя вона багато побачила і пережила. Лише замисліться: майже 42400 світанків осявали її шлях, мільйони разів народжувався вітер, мільярди зелених листочків лапотіли над нею навесні і стільки ж багряних – встеляли їй шлях восени… Вона перенесла передчасну смерть чоловіка, втратила двох синів, не дочекавшись онуків, та й сама за певних обставин (про це нижче) мало не пустила собі кулю в скроню зі свого службового ТТ.
Болючий спомин
30-ті роки минулого століття, на які випало дитинство нашої героїні, лишилися незагоєною раною на тілі України. Батько Сидір Петрович та мати Ксенія Косянівна були працьовитими та дбайливими людьми, але що вони могли вдіяти в умовах голодомору?
– У 1933-му, – згадує Феодосія Сидорівна, – мені виповнилося
6 років. Я добре пам’ятаю, що тоді творилося. У людей забирали не лише зерно, а й будь-які їстівні запаси. Не було чим годувати нещасних і в колгоспі, який справляв тяжке враження. Зокрема, в ньому, як мухи, від якоїсь напасті поздихали усуспільнені коні. Аби зупинити той мор, мертвих тварин обливали керосином і закопували, або скидали у земляні вирви, які у нас називали рипи. Під покровом темряви ми, діти, прокрадалися в ті яри, вирубували шматки конини і потай несли додому. Вдома вимочували м’ясо від керосину, варили і їли. Господи, то було страшно. А ще, пам’ятаю, селом ходила недобра слава про односельця на ім’я Архип. Він мав семеро дітей і одного разу, щоб їх прогодувати, зарізав найменшу дитину – дворічного хлопчика, – співрозмовниця скрушно зітхає. – Та хіба лише в нашому селі доводилося страждати людям?!
Не випадково в ті роки в репертуарі кобзаря Івана Реміна
з-під Полтави з’явилася пекуча пісня-дума про вдову, що мала трьох синів малоліток:
Одного в ставу втопила,
другого вдавила,
А третього спозаранку
в чавуні варила…
Там, де нині ростуть пшениці
Певно, чи не кожному доводилося чути і читати, що під час війни наша земля була густо полита кров’ю захисників, а Феодосія Сидорівна бачила це на власні очі. Після визволення села її разом з іншими односельцями направляли на різні роботи. Міряючи ногами степ, де ще недавно проходила лінія фронту, вона бачила розбиті гармати та згорілі танки й автомобілі, а довкола – багато вбитих з обох сторін протиборства.
– Якось, – згадує співрозмовниця, – нас направили під Тирасполь на копання протитанкових ровів. Хто не знає, що це таке, поясню: це земляні виїмки глибиною і шириною по два метри.
А земля тоді була, як камінь. У хід йшли і ломи, і кайла. За день кожному треба було викопати два метри рову по довжині. Зізнаюся, було нелегко, але ми виконували норму, не ремствуючи.
Наведу таку паралель. Фашистсько-румунські окупанти, примушуючи жінок та дітей, які залишилися в селі, виконувати непосильні роботи, карали тих, хто відставав, нагайкою. Випало її «скуштувати» і мені. Адже сапати три гектари кукурудзи та два гектари соняшника не так-то просто, але тут я хочу підкреслити інше: на окупантів люди могли працювати лише з-під примусу, а ось на визволеній землі – без будь-якого натиску. Розуміли: це потрібно в ім’я перемоги.
На тих ровах теж гинули люди.
– Якось, – продовжувала Феодосія Козлова, – у небі з’явився німецький літак. На бриючому польоті він пройшовся над ровом, поливаючи копачів з кулеметів.
З мольбою я притиснулася до землі. А коли літак пролетів, піднялася і помітила, що чимало жінок у білих хустинках, як ті чаєчки, залишилися лежати на землі.
Гай-гай… Сьогодні на политій кров’ю землі ростуть пшениці, які влітку підносять свій колос вгору. І хочеться, справді, вірити поетам, які пишуть, що це колосся салютує полеглим.
У кожного своя доля і свій шлях широкий
Дівчата в полі сапали, а повз по курній дорозі поверталася з аеродрому група авіаторів. Підійшли, привіталися, перекинулися словом та жартом і пішли далі. Але невсипущий Амур вже тієї миті направив зі свого лука стрілу кохання прямісінько в серце бравого авіатехніка Михайла. Ось так Михайло та Феодосія познайомилися, а згодом й побралися. Беручи відлік від 1945-го, разом вони прожили 52 роки.
Михайло Дмитрович був мобілізований у 1939 році у зв’язку, як тоді говорили, з фінською кампанією. Повоювати тоді він не встиг, проте Другу світову пройшов від початку до кінця. Під Мінськом був поранений і контужений. Коли випадало дивитися кінохроніку тих днів, то на його очі наверталася непрохана сльоза. Феодосія Сидорівна, будучи з юнацьких літ активною, бойовою, маючи організаторські здібності, по війні стала комсомольським ватажком у радгоспі «Шлях Ілліча» (селище Лиманське до 1944 року – Зельци). На той час у радгоспі було сім корів, один кінь та одна безтарка.
Доїхати до райцентру було нічим, а потреба туди частіше навідуватися зросла: то нарада, то пленум. Спочатку дівчина-секретар від Лиманського до Роздільної добувалася пішки, а потім наловчилася долати ту відстань на товарняку. «Головне, – згадує вона, – мене навчили, як у потрібний момент правильно зістрибнути з поїзда».
Одним словом, тогочасна діяльність вимагала неабиякої енергії та сил. Звідки було їх черпати? В основному, з віри в краще майбутнє та величезного ентузіазму.
Згодом Феодосії Козловій запропонували перейти на роботу до військової частини, де служив чоловік. Цій справі вона віддала
50 років, з яких 47 – прослужила у секретній частині. Ця робота, як ви розумієте, вимагає, особливої ретельності, уважності, акуратності. В її трудовій книжці я нарахував понад 60 записів з подяками, крім того вона удостоєна десятків грамот за сумлінне ставлення до своїх службових обов’язків і зразкову дисципліну. Має й державні нагороди і відзнаки.
Та незважаючи на все це, трапився у її житті один страшний випадок, що стосувався саме секретних документів. Спочатку наведемо цитату з роману «Ера милосердя» Георгія і Аркадія Вайнер, за яким створено фільм «Місце зустрічі змінити не можна»:
«Жодного документа сторонньому оку!» – Жиглов піднявся і став походжати по кабінету. Потім стомлено мовив: «А тут ціла справа зникла… Боже мій, що ж це буде?… Історія-то підсудна… Поясни тепер начальнику, хто тепер це читає? Га?».
Шарапов зреагував так: «У мене буквально зуби зацокотіли від його питання. І не тому, що я начальства боявся, якось нема цього в характері у мене, але було мені невимовно соромно, наче довірили мені полоненого стерегти, а я заснув, і він втік, і чого тепер може накоїти – Бог відає»…
Подібна історія трапилася і з Феодосією Сидорівною. До військової частини надійшло два секретних документи, з якими слід було ознайомитися командному складу. Але раптом вони зникли.
– Документи я поклала на верхню полицю сейфу, – згадує Козлова. – У кабінеті нікого не було. Працюючи над поштою, я тримала сейф відкритим. У той момент до кабінету завітав особіст, який теж мав допуск до секретних паперів. Тому я не насторожилася. Та коли він пішов, двох наказів й не стало.
У згаданому фільмі все обійшлося добре. Гліб Жиглов повернув Шарапову зелену папку Груздєвської справи, але в нашій історії ніхто не прийшов і не вказав, де ж лежать злощасні папери. Командир заявив: «Будемо чекати до вечора. Якщо вони ніде не випливуть, доведеться доповісти в штаб».
Феодосія Козлова знала міру відповідальності: їй загрожував або тюремний строк, або розстріл. Вона вже й чоловіка попередила, якщо щось з нею станеться, то щоб шукав собі таку дружину, яка була б, насамперед, матір’ю для дітей. А в голові снували думки: «В мене ж є службовий пістолет. Краще, ніж терпіти безчестя, застрелитися самій».
Швидко збігали хвилини та години. Вона вдвадцяте перебирала папери в сейфі, але потрібних не виявляла. Товариші по службі щиро переживали за Феодосію.
І ось зайшла секретарка й запитала: «А ти під картонною устілкою на поличці дивилася?». «Ні, я ж точно знаю, що туди ніколи нічого не засовувала». «А ти перевір».
І, дійсно, два зниклих документи лежали там.
Козлова знала, що в секретних сейфах не можна нічим застеляти полиці. Але цей сейф перейшов їй у спадок від іншого службовця, вже з устілками, та й так вони залишилися. Вона підозрювала, що документи туди поклав особіст, але чи могла вона його звинувачувати, адже за руку не вхопила.
Через багато років Феодосія зустріла того чоловіка і прямо запитала: «Зізнайтесь, Ви вчинили той переполох?». Але він заперечливо хитнув головою. Мабуть, забракло совісті…
Замість епілогу
Недавно японські вчені, дослідивши кілька вікових груп, старших 70 років, прийшли до висновку, що найщасливішими себе відчувають жінки у віці за 90 літ. Професор Такей Накалава, який очолював групу вчених, вважає, що цей факт обумовлений тим, що «чим старша людина, тим більша вона здатна контролювати свій настрій і намагається бачити позитивне навіть в складній життєвій ситуації». Нам здається, що це сказано і про Феодосію Козлову.
Валентин ЩЕГЛЕНКО.
