«Діти з особливими потребами — це не виняток, це частина суспільства»: інтерв’ю з психологинею Лілією Соловйовою

 Сьогодні ми порушуємо надзвичайно важливу тему — підтримку дітей з особливими освітніми потребами. Вчасна допомога, професійний підхід і розуміння з боку батьків та суспільства відкривають для цих дітей шлях до повноцінного життя, гармонійної соціалізації та розвитку. Разом із нашою гостею, психологинею Роздільнянського міського ліцею №1 Лілією Соловйовою, ми говоримо про переваги раннього втручання, роль батьків, виклики, з якими стикаються родини, а також про важливість створення інклюзивно-ресурсного центру в Роздільнянській громаді.

 

– Пані Ліліє, чому так важливо надавати психологічну допомогу саме в ранньому віці?

– Раннє втручання — це соціальна послуга, яку надає мультидисциплінарна команда: педіатри, психологи, логопеди, спеціальні педагоги, а головне — батьки. Ця послуга орієнтована на дітей віком до чотирьох років. У цьому віці мозок дитини — надзвичайно гнучкий. Він вбирає інформацію, як губка. Але послуга раннього втручання, в першу чергу, допомагає батькам: навчитися приймати дитину такою, яка вона є, розуміти її потреби та співпрацювати зі спеціалістами.

– Які саме переваги дає раннє втручання?

– Найперше — своєчасне виявлення порушень. Воно значно зменшує ризик інвалідизації, допомагає оптимізувати ресурси та уникнути тривалого лікування у старшому віці. Це покращує розвиток дитини, її адаптацію до соціуму та підтримує всю родину. Батькам буває важко прийняти ситуацію. Але дуже важливо вчасно звертати увагу на поведінкові сигнали, консультуватися з лікарями, бути відкритими під час медичних оглядів.

– Наскільки велика відповідальність лежить на батьках у цьому процесі?

– Колосальна. На жаль, у суспільстві ще зберігаються стереотипи: «Мій дід говорив пізно, і син заговорить пізніше», але такий підхід — це втрачений час. Щомісячні огляди у педіатра — не формальність, а важлива профілактика. Лікарі фіксують, як дитина реагує, рухається, гулить. Це ті “червоні прапорці”, які не можна ігнорувати.

– Які головні виклики сьогодні стоять перед родинами, що виховують дітей з особливими потребами?

– Перший — прийняття. І батьками, і суспільством. Колись таких дітей закривали в інтернатах. Але зараз ми розуміємо: кожна дитина має право на освіту, на друзів, на життя у суспільстві. Ми не можемо вести їх за руку все життя, але можемо допомогти стати адаптованими, самостійними.

Суспільство також має навчитися розуміти. Якщо дитина кричить — це не обов’язково «невихованість», це можуть бути особливості нервової системи. І ми не маємо права осуджувати. Важливо не стигматизувати таких дітей.

– У нашій громаді немає Інклюзивно-ресурсного центру. Як це впливає на дітей і батьків?

– Це дуже болюче питання. Інклюзивно-ресурсний центр (ІРЦ) — це не просто кабінет із логопедом. Це інституція, яка працює з дітьми від 2 до 18 років. В ІРЦ проводять комплексні обстеження, надають рекомендації для батьків, дитячих садків, шкіл, навіть профтехосвіти. Там мають бути професіонали та відповідне обладнання. Наразі наші діти змушені їздити в Лиманське чи Одесу. Це черги, стрес, незнайоме середовище. А для дітей з особливими потребами — стабільність критично важлива. Вони розкриваються тільки в знайомому, безпечному середовищі. Саме тому нам просто необхідно створити ІРЦ у Роздільній.

– Чи є позитивні приклади з Вашої практики, які надихають?

– Звісно. Є дівчинка, з якою мама почала займатися ще до дитсадка. Зараз вона у 6 класі. Читає, рахує гроші, спілкується — хоча має свої особливості, але вона соціалізована, відкрита, активна. І все це завдяки ранній роботі. Є хлопчик, який не говорив до шести років, а сьогодні вітається, орієнтується в просторі, має базові навички — і це великий прогрес. Ключ — своєчасне звернення та підтримка фахівців.

– Які ще можливості є в громаді для підтримки батьків?

– Я працюю в центрі «Родина», де ми проводимо курси позитивного батьківства. Із вересня ми знову стартуємо. Це можливість для батьків дізнатися, як краще зрозуміти свою дитину, як дбати про себе, зберігати емоційний баланс, і як просто вижити, коли ти мама або тато.

– І наостанок, Ваша порада батькам, які щойно зіткнулися з цим викликом.

– Не бійтеся. Не соромтеся. Не зволікайте. Звертайтесь по допомогу. Прийняття — це перший крок. А далі — щоденна робота, віра у свою дитину і розуміння, що ви — не одні.

Інтерв’ю взяла Наталя БУКОВСЬКА

Матеріал підготовлений за підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу завдяки фінансуванню від “Українського Медіа Фонду»

поліція – 21

Залиште свій коментар