Неподалік від залізниці, по вул. Привокзальна, що у Роздільній, живе симпатична жіночка, колишня залізничниця Зоя Василівна Напилова, яка нещодавно відсвяткувала свій ювілей – 90-річчя із дня народження.
Напередодні ювілейного дня народження редакція спільно із прекрасними представницями відомого в районі народно-хорового ансамблю «Слов’яночка» Катериною Почиваліною та Мариною Павлюченко завітали до ювілярки. Нас привітно зустріла менша донька – Валентина. Зоя Василівна у цей час уважно переглядала програму телебачення, і, що нас здивувало, незважаючи на вік, – без окулярів. Гарна охайно вдягнута бабуся чекала на гостей. Починаючи розмову, перше, що зацікавило – як здоров’я, самопочуття. «Ой, какое там здоровье, ноги болят, сахар поднимается, давление скачет…», – відповіла наша співрозмовниця з відчутним російським акцентом. І це не дивно, адже родом Зоя Василівна із с. Козлове Горьківської області, Росія.
Про своє нелегке життя розповідала наша співрозмовниця скупо, стримано, але за кожним словом – десятиліття невтомної праці, пережиті горе та страждання. Народилася у 1926 році у звичайній селянській сім’ї, де тато працював лісівником, а мати доглядала чотирьох дітей. У дванадцять років Зоя втратила найріднішу у світі людину – маму, а у 1941 році батька забрали на фронт шофером, де він і загинув. Діти лишилися повними сиротами. Ось і довелось їй розпочати свою трудову діяльність вже у 1942 році, чіпляючись за будь-яку можливість, аби хоч якось прожити. Згодом Зоя Василівна поїхала до Москви, де і зустріла свого чоловіка Івана. Цей гарний, високий, красивий хлопчина не міг не зачепити серце нашої співрозмовниці. Приїхав Іван із України, з Роздільнянщини. Будучи круглою сиротою, розуміючи, що тут її ніщо не тримає, Зоя Василівна поїхала разом із чоловіком на його батьківщину. Гетьманці, Надія, Широке – саме у цих селах довелося мешкати нашій героїні із сім’єю, в якій виховувалось дві доньки: Шура та Валя. Але стосунки з чоловіком не склалися і з часом їхні шляхи розійшлися.
Трудова діяльність нашої ювілярки розпочалась з професії різноробочий, згодом працювала мотористом в електроцентралі. Але основною для Зої Василівни стала залізниця. Із 1962 року вона спочатку була колійником, а потім понад півстоліття присвятила себе роботі чергової на залізничному переїзді, що в народі називають «молдавським». Скільки поїздів пройшло повз нашу ювілярку!
– Робота на переїзді дуже відповідальна. Залізничний переїзд — об’єкт підвищеної небезпеки, треба тримати на контролі рух поїздів, вчасно реагувати та попереджувати водіїв. На той час потік транспорту був не такий жвавий, але й обладнання не таке, як зараз. З кожним роком переїзд оснащувався новою апаратурою, і сьогодні вони вже мають світлофори, шлагбауми, звукові сигнали тощо. Але самим приємним у роботі були вітальні сигнали від машиністів потягів та водіїв, з якими за стільки років роботи на переїзді довелося познайомитися. Це підбадьорювало, підвищувало настрій та вкотре нагадувало, наскільки важлива справа, якою ти займаєшся, – із захопленням розповіла наша співрозмовниця.
Під час розмови Зоя Василівна згадувала як у молодості із подружками ходили до залізничного клубу на танці. Полюбляє наша ювілярка й співати, але з часом більшість текстів пісень позабувалися. Солісти ансамблю «Слов’яночка» Катерина Почиваліна та Марина Павлюченко наспівали Зої Василівні і пісню її рідного краю «Под городом Горьким, где ясные зорьки», і улюблену українську композицію ювілярки – «Чорнобривці». Єдина пісня, що закарбувалась у пам’яті Зої Василівни та несе в собі важки спогади страшних подій Другої світової війни, – «22 июня ровно в 4 часа…».
Розповіла наша співрозмовниця і про дітей. Старша донька Шура живе в Киргізії, має двох дітей. Можливо це збіг, але поїхала туди теж за чоловіком. Велика відстань та чималі витрати на дорогу не дають можливості часто навідувати матір. Менша, Валентина, поруч із мамою, доглядає її. Так сталося, що і Валентина більшість свого життя попрацювала на залізниці провідником, і волею долі живуть вони неподалік від залізниці – по вул. Привокзальній. Свого часу Зої Василівні виділили невеличку кухоньку в збудованих залізничних домах, потім трохи розширились, придбали ще дві кімнати поруч, де й живуть по сьогодні. Зайшовши до оселі, не можна було не відчути запашного аромату солодкої ванілі, адже Валентина справна господиня, полюбляє випікати усіляку здобу та смаколики, чим і пригощала гостей.
У своїй скриньці має Зоя Василівна Напилова тримає медалі «За доблестный труд», а також «Ветеран труда», медаль «60 лет Победы в Великой Отечественной войне 1941-1945 годов», «Победитель соцсоревнования 1974 года», «Учасник війни».
Усім людям поважного віку притаманно мати своє улюблене заняття: хтось в’яже, хтось вишиває тощо. А от Зоя Василівна має невеличкий курничок біля будинку, де вирощує курчаток. І кожного дня вона знає, що їй потрібно їх погодувати, напоїти, нарвати свіженької травички. Це і є сенсом життя – коли ти знаєш, що ще комусь потрібний.
P.S. Безпосередньо в день ювілею до нашої землячки З.В. Напилової завітали почесні гості та друзі – міський голова В.О.Шовкалюк, голова профкому Роздільнянської дистанції колії І.В. Тірон, культпрацівники М.П. Павлюченко та К.В. Почиваліна. Привід був найрадісніший, бо Зоя Василівна святкувала 90-річчя з дня народження. Непросте дитинство та юність, довгі роки невтомної праці загартували її характер, зробили сильною цю порядну жінку, яка добре знала свою справу.
Зустрічали гостей рідні та близькі іменинниці, які розповіли багато цікавого про її життя. Зауважили, що незважаючи на вік, З.В. Напилова не сидить без діла, і, по можливості, займається корисними справами. Впродовж усього візиту на адресу роздільнянської довгожительки лунали найщиріші слова поздоровлення, побажання усіляких гараздів їй та родині. Окрім символічних подарунків, вручених в урочистій атмосфері на початку зустрічі, прозвучали й музичні вітання від талановитих М.П. Павлюченко та К.О. Почиваліної. Зокрема, вони заспівали «Многая лєта», «Ой, зелене жито, зелене» та інші, що додало усім гарного, святкового настрою.
На завершення усі присутні зробили колективне фото на згадку, адже не щодня випадає нагода відвідувати такі славетні ювілеї і спілкуватися з людьми, на очах і за участі яких будувалася Роздільна.
Наш кор.
