Як говорять у народі, із пісні слів не викинеш: «Мої роки – моє багатство», і це справді так. Цій жінці по-хорошому заздрять дуже багато людей. Завжди охайна, привітна, з кожним заговорить, поцікавиться, як здоров’я, ходить у в магазин та на базар за продуктами, білить хату, фарбує, пече свої знамениті хрустики, якими пригощає всіх сусідів та друзів. На різні свята приходять привітати її школярі, знаючи про те, що їм винесуть цілу миску запашних хрустиків, пирогів. Біля її воріт цвітуть у найспекотнішу пору майори та чорнобривці. «Без них це не моя оселя», – жартома говорить жінка.
Другого вересня Ганні Федорівні Безнощенко виповнилося 90 років. Народилася вона в с. Отрадове в багатодітній сім’ї простих селян, де було п’ятеро дівчат. Батьки з раннього віку привчали до праці, порядку. Життя було, як і в кожній на той час родині, нелегке.
– Коли мені було 6 років, помер батько, – розповідає Анна Федорівна зі сльозами на очах. – Мати ростила нас сама, не досипаючи ночами, працювала на тяжких роботах: на фермі дояркою, кухаркою, на полі. Пам’ятаю, приходила пізно ввечері стомлена. Одержувала 10 рублів пенсії.
Коли почалася війна Ганні не було ще 15 років. Згадувати жінці дуже про ті часи тяжко. Не дай Боже, нікому це пережити. Плакали діти та жінки, крики були чуто далеко. Багато хлопців та чоловіків на війну. Ганна Федорівна, разом зі своїми сестрами та подругами, копали окопи за с. Світлогірське, потім працювали на будівництві дороги, яка йшла до Одеси від села, в госпіталі біля поранених. Нелегко було дивитися молодій дівчині на хлопців, чиїхось батьків, які лежали без рук та ніг, стікали кров’ю. Збираючи всю силу в кулак, вона допомагала їм, чим могла. Під час окупації румунськими військами дівчата працювали на полі, збирали солому, скирдували, в’язали снопи, виконували всю роботу за чоловіків і за себе.
Коли закінчилася Друга світова війна, працювала ланковою на полі зранку до ночі. Нароблялися за день дуже багато, але незважаючи на втому, голод, співали пісні, які допомагали жити, додавали сил. Люди пережили багато у цю лиху пору. Голодовки сильної не було, а худобу голодну дорізали, бо не було чим годувати. Через посушливий рік урожаю не було. Згодом працювала дояркою, а потім змусили вчитися на рахівника.
Роки йшли. Життя після війни потихенько налагоджувалося. Вийшла заміж за зоотехніка Віктора Михайловича Безнощенка, який до нас потрапив за направленням у кормоколгосп с. Болгарка. У 17 років Віктор Михайлович теж пройшов тяжкі дороги війни, неодноразово був поранений, контужений. Добрий та ввічливий чоловік одразу запримітив молоду симпатичну Ганну. За хорошу роботу молода сім’я отримала житло. Невдовзі на світ з’явилося двоє синів – Георгій та Сашко. Віктор Михайлович, як виходець з Кубані, дуже пишався, що є продовження роду. Прищеплював синам любов до рідної землі, людей, повагу до батька та матері, до старших людей. Ось і виросли два орли, які на все життя запам’ятали заповіти батьків.
54 роки подружжя прожило разом у с. Болгарка, як годиться: побудували хату, посадили дерева, виростили синів, дочекалися чотирьох онуків та п’ятьох правнуків. У 2005 році не стало учасника бойових дій, інваліда першої групи В.М. Безнощенка. Ганна Федорівна залишилася сама. Діти виросли, роз’їхалися. Довгими вечорами жінка згадує тяжкі роки, дивлячись на фотографії батьків, чоловіка, дітей. Нагороджена трьома медалями як учасник війни, «За доблесний труд».
На свій ювілей Ганна Федорівна зібрала всіх рідних, близьких, друзів, сусідів. Діти, внуки, правнуки робили їй сюрприз за сюрпризом. Привітання одержала від сільської ради – грошову допомогу та великий запашний коровай, яким пригостила всіх.
Хочеться побажати ювілярці міцного здоров’я і сказати:
Hагороди і відзнаки
Hе минули Вас в житті,
З ювілеєм привітати
Тут зібрались друзі всі!
Шану скласти Вам уклінно
За Ваш труд і серце добре,
За життя, прожите гідно,
І за лад у Вашім домі.
До ста літ живіть без смутку
Хай радіє вся родина,
У добрі й не без прибутку,
Hаша мила Ви людина!
Ганна Караман, Єгорівський сільський голова.
