21 ЛЮТОГО у календарі – Міжнародний день рідної мови. Таке рішення було прийняте на сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО 1999 року задля «підтримки мовного та культурного різноманіття та багатомовності». За різними даними у світі є орієнтовно 6 – 7 тис. мов, частина із яких – перед загрозою зникнення. Українська мова опинялася в такій ситуації неодноразово – із початку 17 ст. російський царат, у певний час – польський та румунський уряди, а згодом – і радянська влада видали десятки указів, розпоряджень, законів, постанов, які забороняли розмовляти, викладати, писати, друкувати українською. Сьогодні ми повертаємо собі свою мову – питомо українські слова, звертання, відновлюємо первинне звучання перекручених прислів’їв і приказок (як-от: «Моя хата скраю – я першим ворога стрічаю»). Повертаємо в мову і фемінітиви. Власне, у 2019 році способи їх творення були закріплені новою редакцією Українського правопису. Більше про це говоримо з філологинею, координаторкою Волинського прес-клубу Богданою СТЕЛЬМАХ
Наслідки русифікації
Незважаючи на столітні утиски, народ зберіг свою мову і самобутню культуру, хоч і втратив чимало. Тотальна русифікація, яку радянська влада розпочала в 30-х роках 20 ст., не минула безслідно: вона спотворила багато конструкцій в українській мові (наприклад, замість «протягом» якогось часу часто можна почути «на протязі» – з російської «на протяжении»), майже витіснила кличний відмінок (українською кажемо Маріє, Миколо, а не Маша, Коля, коли звертаємось до людини). Русифікація майже витіснила фемінітиви, тож їхнє неприйняття багатьма людьми – цілком природна реакція. Так мозок реагує на нове, незрозуміле і часто сприймає вороже.
Проте фемінітиви – це не щось нове і точно не те, чого треба жахатися. Це – питомо українські слова. І не лише українські, бо вони властиві усім слов’янським і не лише слов’янським. Це – слова жіночого роду, які ми вживаємо на позначення професій, посад, зайнятості жінок. Вони існували в українській мові завжди – це зафіксовано в словниках 19 і початку 20 століть, вони є у Словнику сучасної української мови, де поряд з іменником чоловічого роду вказано форму жіночого роду (їх там понад 800).
Пригадаймо лише уроки української мови у школі: ми вчили, що існує чотири роди слів – чоловічий, жіночий, середній і спільний. І утворювали жіночий рід від чоловічого: вчитель – вчителька, школяр – школярка, учень – учениця, лікар – лікарка, тощо. Оці слова жіночого роду – це і є фемінітиви. Тож, коли я чую, що фемінітиви вигадали, ними ламають мови і вони ріжуть ножем чиїсь вуха, то мені дуже хочеться запитати – чи не прогулювали ці люди уроки української і сьогодні поводяться як невігласи.
Так, чимало фемінітивів є незвичними, бо утворилися вони нещодавно. Але утворилися тим самим способом, що і «санітарка», «прибиральниця», «княгиня», «артистка», «офіціантка», тощо. То виникає питання: чому одні слова нам нічого не надрізують – ні вух, ні язиків, – а інші викликають неприйняття? Відповідь на це теж є.
Патріархат і мовний андроцентризм
Окрім русифікації, вплив на вживання нами тих чи інших слів має і суспільство, в якому ми живемо. А воно – патріархатне (чоловікоцентричне, андроцентричне). Це означає, що в ньому приймають рішення лише/переважно чоловіки, що вони є головними, а все інше, зокрема жінки, – другорядним.
У такому суспільстві няня, господиня, прибиральниця, домогосподарка, доглядальниця, вихователька, поштарка – професії низькооплачувані, а отже – вважаються «жіночими», а отже – і феменітиви є абсолютно звичними і нічиїх не ріжуть вух.
Однак суспільство розвивається, патріархальні уявлення про ролі жінок відходять у минуле, жінки обіймають посади, беруть активну участь у громадсько-політичному житті, захищають країну зі зброєю та на дипломатичному рівні. Відповідно роль кожної має бути названою. І для цього є слова жіночого роду – фемінітиви: депутатка, амбасадорка, менеджерка, водійка, військова, астронавтка, продавчиня, підприємиця, пілотеса та багато інших.
«Але ж буває, що самі жінки проти фемінітивів», – кажуть мені, або читаю в коментарях. Так, є багато жінок, які проти. Поговоримо, чому? Це – наслідок зростання в патріархатному суспільстві, де жінка – на фоні, а не самодостатня людина. Доглядова, опікунська функція – ото її сфера, а всі інші «серйозні» сфери – то не для неї, вона «не потягне». І коли жінкам вдавалося «потягнути» – докласти в десь разів більше зусиль для здобуття наукового ступеня, призначення на важливу посаду, обрання в місцеву чи Верховну Раду, керівницею важливого напрямку чи бізнесу, – вони, звісно, хотіли (і досі хочуть) підкреслити, що варті бути «на рівні» з чоловіками, а отже – ніяких фемінітивів. Бо чоловіче – нормально, а жіноче – принизливо.
Насправді чоловіки як частина суспільства – це не одиниця вимірювання, не рівень, до якого має рівнятися інша частина суспільства. Усі чоловіки й усі жінки – різні й індивідуальні. Тому жінки не зайняли «чоловічих» посад, «чоловічих» місць за столами переговорів – вони зайняли свої місця, доступ до яких їм був раніше заблокований і вони змушені були відповідати стереотипним патріархальним уявленням про «справжнє жіноче призначення».
Однак, повторюся, світ змінюється, і фемінітиви все частіше з’являються у вжитку і на побутовому рівні, і в журналістиці, і в діловій сфері.
Треба просто кілька разів повторити
«Я на сторожі коло їх поставлю слово», – казав колись Тарас Шевченко. І хоч це не про фемінітиви, однак саме до них мені хочеться використати цей вислів. Бо фемінітиви роблять жінок видимими на мовному рівні. Якщо існує предмет, явище, істота – має бути слово на їх позначення.
В українській мові існує чотири найпродуктивніших суфікси (ті, за допомогою яких можна утворити нові слова жіночого роду від слів чоловічого роду – маскулінітивів): – к- (найпоширеніший; кураторка, директорка, авторка, волонтерка, лідерка, партнерка); – иц- (пасічниця, мандрівниця, доброволиця, трудівниця, помічниця, радниця); – ин- (господиня, кравчиня, майстриня, бійчиня, монахиня, богиня); – ес- (стюардеса, пілотеса, патронеса, поетеса).
Існує низка слів, які належать до спільного роду – і чоловічого, і жіночого, наприклад: староста, голова, суддя. Хто «стоїть» за цими назвами, можемо дізнатися лише з контексту: «староста села сказала» і «староста села сказав», «сільська голова повідомила» і «сільський голова повідомив».
Якщо у вас виникають сумніви щодо того, як правильно утворити фемінітив, ви можете скористатися академічними словниками, або ж «Словничком феменітивів» на сайті GenderГід (https://gendergid.org. ua/). Але не уникайте їх, бо вони – і про видимість жінок, і про відхід від російського впливу на мову. Наталя БУКОВСЬКА Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
