“Було у матері два сини”… Розповідь жительки Роздільнянського району про Афганістан

Було у матері два сини…

Так, були сини…

А тепер немає…

Звичайна вчительська сім’я, в якій росло два хлопчики. Старший – Сергій, молодший – Віктор. На зовнішній вигляд і за характером дуже різнилися. Сергій – кремезний, дужий, весельчак, улюбленець сусідів, друзів, сміливо «вишивав» на «Яві» по всьому Кучургану. Віктор – блідий, кволий, малорухливий, боязкий, з вадами серця від народження.

Але у вирі вчительського життя (а батьки обидва вчителювали) все йшло швидко, непомітно хлопці виросли. Сергій закінчив школу, вже пора йти в армію. Зробили гучні проводи всім селом і 14 травня 1985 року він уже був в Одесі на пункті збору. А на третій день отримали листа, що в м. Карші проходить курс молодого солдата і буде служити в Афганістані. Серце батьків йойкнуло, затріпотіло, бо слухи йшли, що там справжня війна і служити небезпечно. Але ми заспокоїлися, що він там не один і все буде добре. Тишком ми сумували, плакали, уявляли собі різні картини, звичайно, частіше трагічні, аніж оптимістичні.

Листи приходили рідко і дуже малослівні, але наповнені «оловом». Писав: «Тут немає передової, тилу, тут смерть тебе чекає на кожному кроці, за кожним каменем». А в іншому листі були слова, що ранили нас в саме серце і вибили землю з­під ніг: «Найтяжче мені тут ховати друзів» і припис:

«Обьяты пламенем моторы,

Горит и плавится броня,

И догорают шлемофоны,

И с ними лица тех ребят.

Вот танк ударила болванка,

Погиб наш славный экипаж,

Четыре трупа возле танка,

Украсят траурный пейзаж».

Довго ми з чоловіком не могли прийти до тями після цих слів. Служив Сергій у повітряних військах, спочатку в Кандагарі, а потім у Кабулі.

Якось у червні 1986 року (середина служби) ми отримали листа із Тюмені. З непорозумінням, з великою тривогою навперебій з чоловіком відкривали його. А там дрібно і коротко написано: «Добрий день В.С. і  Н.Ф.! Пишуть вам Гайнови Ліда і Коля, кучурганці, але зараз живемо в Тюмені. Прийшли з роботи, отримали газету «Тюменская правда», а там стаття про вашого сина, а нашого земляка. Ми вирізали цю статтю і висилаємо вам, прочитайте і порадійте». Читаємо цю вирізку, за сльозами погано бачимо, але прочитали:

«Уходили в небо самолеты. На центральном аэродроме в Кабуле грузился самолет для отправки в Союз. Там были демобилизованные солдаты, командиры, какой­то груз. Вдруг на взлетную полосу перед самолетом душманы кинули снаряд. Он завертелся на месте, но не разорвался. Рядовые Шитра Сергей, Танкин Николай и Джумаев Амир, схватив багры, отнесли снаряд в овраг. Там прогремел сильный взрыв. А в это время в воздух взмыл самолет своим рейсом в Союз. Собравшиеся здесь благодарили тройку «героев» за предотвращенную беду. Потом их вызвали в политотдел, поблагодарили и наградили».

Після такого прочитаного в нашій душі змішалися смуток і радість. Зараз Ліда і Коля Гайнови живуть у Кучургані. Ми зустрічаємось, згадуємо про цей вчинок Сергія і поминаємо його, зараз покійного.

Про це він нам не писав, а коли приїхав із Афгану і прочитав, то підтвердив зі сльозами і глибоким щемом у серці.

Взагалі про свою службу мало писав. Ми більше дізнавалися із газети «Комсомольская правда» під рубрикою «Афганистан – горячая точка планеты». Хоча там не всі страхіття описувалися, але й те, що було надруковано, то викликало такий жах! Особливо у матерів.

Я щоденно молилася і вдень, і вночі, і вдома, і на роботі, благала Бога повернути мені сина живого. Тільки моїх сліз ніхто не бачив, я не показувала (така робота в мене була). І, справді, вимолила. Бо 16 липня 1987 року Сергій прийшов додому.

14 хлопців­-кучурганців служили на чужій землі в різні роки. Слава Богу, всі повернулися живі. Живі, але нездорові. Фізично і психологічно надломлені і зараз уже половини немає серед живих. У нашого сина були пошкоджені легені отою хімічною піною, якою гасили палаючі літаки і БТРи. Була ще глибока рана на правій нозі нижче гомілки. Так вона до смерті і не зажила. Не дивлячись на це, радість була велика бачити перед собою сина.

Він зразу ж вступив до ОДУ імені І.І. Мечникова на юридичний факультет. По закінченні його залишили працювати в Одесі в Таїровському РВВС слідчим. Роботу любив, віддавався їй, за три роки ні разу у відпустці не був.

Здавалося б, все позаду, життя налагоджується. Але ні. Не так. Очі Сергія стали згасати, посмішка зникла, схуднув. У бесіді з ним часто став нагадувати, що його життя розраховане на 30 років. Ми з чоловіком перезирнулися і подумали, що йому 20, а ще 30 – то все встигне. Дивлячись на нього, мені прийшли в голову слова українського письменника XVIII століття Архипа Тесленка, як в одному оповіданні син сказав матері, що з війська до матері умирати прийшов. Так сталося і з нашим сином.

У 1995 році він помер, а йому ж було лише  28 років… Ще б жити і жити. Батько став білим, серденько підірвалося. А мені крила були обрубані, сонечко заховалося за хмари і більше не світило. Ми стали похмурими. На людях цього не показували, а все таїли в собі, бо ж до війни в Афганістані люди ставилися по­різному.

А тут і друга біда дала про себе знати. Віктор став частіше хворіти. Втрата брата далася взнаки. Фізично і морально захистити себе не міг, а брата не було.

Не допомогли ні районна, ні обласна лікарні, ніякі «Інтосани», ні Київська кардіологічна клініка ім. Амосова. Клапани в серці спрацювалися і передчасно серце зупинилося. Це було 31 липня 2016 року.

То ще поки ми були удвох із чоловіком, легше якось переживали це горе. Підтримували, втішали одне одного. А  у 2018 році пішов із життя мій чоловік, батько двох синів, то мені стало дуже скрутно, дається взнаки самотність. Але я не покинута людьми. Мене обслуговує молода уважна, працьовита жіночка ­ соціальний працівник Діана. Оплачує платіжки, приносить ліки, продукти, прибирає в хаті. Відвідують випускники, сусіди, колеги. Найчастіше у мене буває колега Поліна Іванівна Молодова. Ми вже з нею так наговоримося, посумуємо, бо і в неї горе своє.

А ось як мати сина­афганця, я забута. Навіть 15 лютого, в День виводу військ з Афганістану – 30­ліття, я була одна. Переглядала фото, перечитувала листи, дивилася на форму­афганку з нагородами.

Добре, що в Кучурганській школі, де навчався Сергій, класний керівник О.І. Євсюкова проводила патріотичний захід по вихованню молоді, де згадувала всіх афганців, серед них було й ім’я Сергія Шитри. Спасибі їй за це. Оце і вся пам’ять про тих загиблих, про матерів (а я ж не одна така!), які плачуть.

І все ж таки, при такому горі і в свої 80 років мені хочеться жити. Здається, не все ще зробила, не всім допомогла словом чи ділом. Є ж люди, яким ще важче, ніж мені, та здоров’я не дозволяє, бо я не ходяча.

Я б порадила всім людям бути добрішими, повернутися один до одного, побачити слабшого, допомогти, порадити. А матерям бажаю ніколи не плакати, а якщо з’являться сльози, то щоб від сміху, від великої радості за успіхи і щастя своїх синів.

Ніна Шитра,

с. Кучурган.

Фото з покладання квітів у Роздільній до меморіалу загиблим воїнам-афганцям нашого району цього року.